Читать онлайн книгу "Людина"

Людина
Ольга Юлiанiвна Кобилянська


Рiдне
Ольга Кобилянська (1863–1942) – класик украiнськоi лiтератури, авторка модерноi прози. Їi творча спадщина велика й рiзноманiтна. Ця книжка мiстить двi повiстi, що мали для письменницi непересiчне значення. Саме «Людина» вiдкрила iй шлях до украiнськоi лiтератури, бо вперше була написана украiнською мовою. І водночас, за словами авторки, принесла багато «мук творчостi» – чотири рази перероблювалася. Тим часом «За ситуацiями» писалася «з такою силою чуття, що, викiнчуючи ii, я цiлий вечiр плакала», згадувала Ольга Кобилянська. Єднае повiстi доля головних героiнь – така рiзна й однаково складна, якi прагнуть жити за своiми iдеалами, та iм несила подолати опiр свiту, якому вони протистоять.





Ольга Кобилянська

Людина





Людина



Присвячено високоповажанiй Наталi Кобринськiй







I


Das Reich der L?ge ist aufrecht, wie es noch niemals gewesen. Die Wahrheit selbst wagt sich, nur in glei?enden Fetzen vermummt, aus ihrem Winkel hervor…[1 - Всюди пануе брехня, як ще нiколи дотепер. А правда вiдважуеться виповзати зi свого кутка не iнакше, як закутана в привабливо-яскравi ганчiрки… (нiм.).]


Пан Епамiнондас Ляуфлер прожив добрi часи. Був ц.-к.[2 - Ц.-к. – цiсарсько-королiвський.] лiсовим радником, мав велике поважання, великий вплив i великi доходи. А що вiн мав мiж iншим, так «побiчно», ту слабу сторону, що любив одушевлятись гарячими напитками, – се не мало нiкого обходити. Про се не мав вiн нiкому здавати справоздання. Хiба б собi самому. А позаяк був з собою у згодi, позаяк розумiв себе, як розумiв i своi лiсовi справи, тож i ходив (як кажуть простенькi люди) «годинник зовсiм в порядку». Вiдтак, коли слаба сторона змоглась та стала збагачуватись бiльшими наслiдками, коли показалось, що великi причини спроваджують i великi подii… тодi й настало… та про се вже опiсля…

Пан Ляуфлер був жонатий i мав чотири доньки й одного сина. Останнього любив вiн несказанно, ба навiть обожав. «Се буде гординя мого життя, свiтило цiлоi родини, се чоловiк будучини!» – мовляв вiн часто до своеi жiнки й добрих знакомих. Добра женщина, котра так само обожала одинака, вiрила смiливому вiщуванню свого мужа. Вона бачила сама не раз у своiх мрiях сина лiсовим радником, бачила, як вiн iздив у елегантнiй колясцi, гордими кiньми, бiля нього багата жiнка, його здоровлять низенько малi й великi, старi й молодi; бачила його також поважним лiкарем-радником у товариствi високих осiб, що з ним дружньо балакають.

Часами змiняв муж будучини свiй завiд[3 - Завiд – професiя, фах.] й вибирав становище надвiрного радника. Супроти того не можна було вже нiчого закинути. А як се звучало шумно! «Високоповажаний пан Герман-Євген-Сидор Ляуфлер, ц.-к. надвiрний радник!» Надвiрний радник! Нi, надвiрним радником буде, мусить бути. Се якраз мудрiше, нiж лiкарським радником або лiсовим радником! Ну, щодо останнього, то воно припало iй лише так en passant[4 - Мiж iншим (фр.).] на думку, бо ii муж займав припадком те становище. Однак усякий, хто мав лише цятинку дару думати, мусив признати, що лiсовий радник не те, що надвiрний радник! А коли е вже хто раз надвiрним радником, тодi й до мiнiстра судiвництва недалеко. Ой Боженьку, що то не коiться все в чуднiм бiгу часу!

Вона не була одна з тих, котрi вiрують в чуда, в протекцiю або що таке. Борони Боже, так низько вона ще не упала, тож саме й не думав так нiхто в домi ii та ii мужа. Вона хотiла речi лише так брати, як вони самi собою представлялись. Наприклад, хто був от хоть би там i Гамбетта (котрого вона бачила оногди в panopticum[5 - В паноптикумi (лат.).]), нiм став славним на цiлу Францiю? Яким був Колумб, нiм вiдкрив Америку? Певно, не таким славним, яким уже став опiсля. Був i ще такий один, що сягав немов пiд небеса. Ах, що то iй все так iз пам’ятi вибилось, i вона собi нi iменi, нi року не могла пригадати! Головне, однак, в тiй подii було те, що хтось там в молодих лiтах був пастухом, а на старiсть став митрополитом.

Однак – куди ж вона загналась? Аж смiх бере. Герман-Євген-Сидор не був анi бiдним хлопцем, що вичiсував вовну у свого батька (як се робив той бiдняка, той Колумб), а вже найменше пастухом. Вiн був сином ц.-к. лiсового радника й мiг легше, нiж кожний iнший, дiстатись на таку висоту. Інших перепон не могла доля поставити. Що ж до тих пари шкiльних рокiв, про котрi люди стiльки заводять, то вона ними мало журилася. А коли е вже хто раз в унiверситетi, то лiта минають, неначеб iх i не було.

Герман-Євген-Сидор не показував на тепер особлившоi охоти до науки, але (того б вона й рада бачити, хто б науку любив) чи ж можна було йому, тому живому хлопцевi, робити з сього закид? Вiн же не належав до тих бездушних натур, котрi умiють годинами нерухомо на твердих шкiльних лавках пересиджувати; а противно, був один iз тих величаво уложених характерiв, котрi вимагають iншого проводу та поведення, як, примiром, звичайнi сини урядникiв або – надто – мужикiв! Однак висушенi тверезi професори (вона iх ненавидiла), котрi з пожовклими щоками, наче мумii, проходжувалися й молодостi, мабуть, зовсiм не розумiли, вони не могли його зрозумiти! Немилий наслiдок сього був такий, що збилися з правого шляху, що взяли «пiк»[6 - Взяти «пiк» – завзяття, присiкатися.] на нього, прозивали його сильну волю «упрямiстю та злосливiстю», а його смiлi, свобiднi бесiди й дотепнi дiла називали вони попросту трiйлом для цiлого класу, ще й переслiдували його, в повнiм значеннi слова, на смерть…

Пiд час, коли син невпинно розвивався, пiдростали й доньки. Природа обдарувала iх пiд кожним взглядом щедро; крiм того, посилала iх панi радникова на науку французькоi мови й музики; батько займав гарне становище, тож по балах, домашнiх забавах та iнших вечiрках рвалися за ними молодi люди… І так, усмiхалась панi радниковiй будучина ясна та чиста, наче та днина весняна, i вона називала ii в своiм серцi своею «другою будучнiстю».

І газдiвство розумiли вони неабияк! Розумiли його так, як його в нинiшнiх часах не розумiе перша-лiпша жiнка! Про се дбала панi радникова ще заздалегiдь. Вона не належала до тих жiнок, котрi супокiйним оком глядять на доньок, наколи тi беруть книжку до рук i в будню днину та читанням безбожних любовних дурниць або й iнших пустих дiл крадуть час Боговi. Правда, зовсiм без грiха в тiм взглядi не були i ii двi середущi доньки (найстарша перебувала в одноi кревнячки, а наймолодша була ще незрiла до того трiйла), Олена й Ірина. Через се вона мала не раз i гiркi хвилi.

Особливо Олена спричинювалася головно до сього. Повинишпорювала бог зна звiдки тотi варiяцтва[7 - Варiяцтва – божевiлля.] на день божий та й проглитала iх у цiлiм значеннi того слова! А як розумiла про се опiсля розказувати! Юрбою окружали ii мужчини, i то ще молодi, а вона говорила, розбирала й перечилась, що тiльки – Боже, змилуйся! Бесiди пекучi, немов залiзо, небезпечнi слова, як: соцiалiзм, натуралiзм, дарвiнiзм, питання жiноче, питання робiтницьке – бринiли, мов бджоли, бiля чесних ух панi радниковоi й лякали, наче страшила, в бiлiй днинi ii набожну душу, денервували ii та спроваджували безсоннi ночi…

Мало що розумiла вона з того; вiдчувала, однак (справдешне чисте серце материнське завсiди на правiй дорозi), що дуже лихий i небезпечний демон заволодiв душею доньки, котру панi радникова так обережно стерегла, та й унiс ii в краiну смiшливостi й безумства! Наче iскри огнянi, сипалися слова з уст дiвочих i падали важкими ударами на бiдну женщину. Ах, що вона сього дожити мусила, що ii донька розвивала нежiночi, хоробливi, безбожнi погляди та говорила про якусь рiвноправнiсть мiж мужчиною i жiнкою! В таких хвилях була би вона найраднiше з сорому та лютостi в землю запалась. Їi донька! Донька ц.-к. лiсового радника висказувала думку, щоби жiнкам було вiльно ходити в унiверситети, там нарiвнi з мужчиною набувати освiту; в життi самiй удержуватися, не ждати лише подружжя, котре сталося простим прибiжищем проти голоду й холоду! Се якраз виглядало, начеб ii нiчого не учили й вона мусила побоюватися о свою будучину! Матiнко Божа, вона, така прегарна, поважна, потребувала щось подiбне ще й явно голосити!..

Се все вона таки на своi вуха чула. Що, однак, при iнших нагодах i публiчно говорила, доносили iй добрi, поважнi товаришки i знакомi:

– Наколи ви iй тi дурницi не виб’ете з голови, то будете наслiдкiв гiрко жалувати; вона ще молода, буйна!

– Дiвчина губить легкодушно свою будучину й вiдстрашуе вiд себе i вiд других сестер женихiв!

– Де, ради Бога, нассалась вона того трiйла? – питала знов iнша з товаришок.

– Чи завважали ви ту двозначну усмiшку в молодого К., коли вона останнiм разом розводилась про жiнок-лiкарок, доводячи, що вони були б правдивим добродiйством для суспiльностi? А молодий К., се ж прецiнь всiм звiсно, перша партiя в мiстi!

– Хто ж буде дома iсти варити, наколи жiнка стане до уряду ходити? Хто буде порядкувати, прати, шити? Невже ж мужчина? Ха-ха-ха! Чи ж се не чиста дурниця – розводити такi теорii? Я поважаю й шаную вас високо, ласкава панi радникова, однак ви супроти того дiвчати не заховуете достаточно материнського авторитету. Най би моя дитина виступила з такими нiсенiтницями, я ii вже скоро привела б до розуму! Або чи ви чули, що про неi панi С. говорила? А вона прецiнь теж щось знае!

– Що, ради Бога, що казала панi С.?

– Казала: цiле ii поведення – то лише вища тактика кокетерii; я женщина i доволi знаю тайнi ходи жiночоi думки.

На такi слова правди не знала панi радникова нiчого вiдповiсти. Сидiла, начеб здеревiла, по таких бесiдах.

– Що ж менi дiяти, дорога панi докторова? – питала вона стиха.

– Що? Попросту книжки забрати й читання хоробливих авторiв раз назавсiди заборонити!

– Сього я не можу вчинити Оленi, не можу! Щодо заборони, то забороняю, i як ще, але книжки забирати… того я справдi не можу, панi докторова!!

Тут виринула перед ii душею висока стать молодоi дiвчини з снiжно-бiлим обличчям та супокiйними, лагiдними очима…

– І що ж вона таке, що ви супроти неi такi безсильнi?

– Що? «Мамо, – каже, – дозволь, нехай я тебе поважаю та не причислюю до тих, котрi навмисне не хочуть зняти полуду з очей, що, боячись правди, немов свiтла сонячного, затоптують своевiльно людськi права…»

Такi i тим подiбнi хвилi переживала панi радникова. На жаль, ся дiвчина умiла все ii супокiйну душу виводити з рiвноваги, як-небудь вона за кожний раз по таких бесiдах (з болем i лютiстю заразом) висказувала iй своi думки. Се нiколи не помагало. Наче тiнь, пiдiймалася за старшою сестрою й Ірина, i, терпелива та лагiдна, якою завсiди бувала, вмiла в таких хвилях, немов правник, заговорювати й заспокоювати панi радникову, й гаряче боронити поступки й погляди сестри. Десь-колись прилучувався до них i один молодий чоловiк, медик, Стефан Лiевич. Повернувши з-за границi на ферii[8 - Ферii – канiкули.] додому, заходив вiн у дiм пана радника та затроював життя панi радниковiй…

Чого вже вiн не оповiдав!.. Боже, змилуйся! А вони прислухувались йому, неначеб апостол правди витав мiж ними та розказував про все блаженство небес. Оповiдав, примiром, про студiюючих жiнок i iнших, тим подiбних; говорив, що багато з них здае екзамен з найлуччим успiхом, а раз оповiдав (то се уже брехав, як собака), що декотрi з професорiв поженились-таки iз своiми студентками! І багато, багато чудного розказував ще…

– Емансипацiя жiноча в Швейцарii або i в iнших поступових краях – се точка, давно виборена. Приходиться соромитися, що тут жiнки остались ще так позаду за другими народами, не те що не журяться самi про се, щоби здобути собi рiвноправнiсть iз мужчинами, але вважають ii якоюсь химерою. Заграбавшись мiж своi чотири стiни, не завдають вони собi навiть настiльки працi, щоби дещо путнього прочитати, щоби хоч тим часом сею дорогою очиститись з перестарiлих, дурних, просто смiшних пересудiв. А про якусь основну освiту, про розумiння природознавства та матерiалiстичноi фiлософii нема вже й бесiди. Освоенi поверхово з поодинокими галузями наук, з поодинокими фактами всесвiтньоi iсторii, думають, що вони справдi доволi озброенi супроти вимог життя. І вони задумують з горсткою того наукового краму при невiдраднiм положеннi, яке тепер займають в суспiльностi, вести боротьбу о iснування! – Тут i розсмiявся вiн. – Аж розпука бере, – говорив вiн раз, наколи Олена з блiдавим лицем i широко отвореними очима прислухувалась його словам, – коли подумаеш, в якiм глибокiм снi остаються ще нинi жiнки, як мало журяться про свою самостiйнiсть!..

– Вони тому не виннi, Лiевичу, – перебивала тодi, боронячи, Олена. – Се лиш наслiдки нещасного виховання та вкорiненого пересвiдчення, що думати, знати пристоiть мужчинi, а жiнцi мае воно служити за оздобу!

– Се дiйсно так, дiйсно, наслiдки пересудiв i темноти; однак, наколи яка женщина пiдiйметься i, щиро беручись за дiло, стараеться збудити сонну сестру, чому кидаються на неi, неначеб вона торкала iх огняними клiщами? Чому, примiром, ганять вас, Олено, наколи ви iм висказуете своi просвiченi, здоровi погляди? Се е, власне, те, чого я жiнкам не можу простити. Щодо решти, то вони справдi не виннi. Доки сучасний устрiй суспiльностi iснуватиме, доти остануться вони малолiтнiми; однак i сей лад не вiчний. Будучина жiноча лежить в iх руках. Нехай озброюеться кожна по можностi, вiдповiдно до обставин, а зброя iх… яка чиста, яка сильна, як варто по неi сягнути!! Се – знання, Олено!

Так говорив вiн часто, а часом ще бiльше. А панi радникова знала, що всi тi «об’ясняючi» розмови вiдносились до неi, бо вона поборювала ту модну божевiльну й деморалiзуючу хоробу на кожнiм кроцi. Для того й ненавидiла вона його з цiлоi душi, всiма нервами ii величезного материнського серця! Для Германа-Євгена-Сидора не мав вiн нiколи приемного погляду анi доброго слова. Вiн важився прибирати позицiю й манери ментора, неначеб вона його о се коли-небудь просила або ii чоловiк, радник, хоч би одним звучечком! Нечемний!.. Із своею великанською постаттю, густою русою гривою видавався вiн наче фiрман бiля нiжноi, грацiозноi фiгурки Германа-Євгена-Сидора…

Одного разу роззухвалився навiть вiн до того ступеня, що вичитав йому в брутальний спосiб лiтанiю[9 - Лiтанiя – молитва у католикiв.]. Вона лиш припадком зачула останнi слова плебейськоi проповiдi, й то, власне, коли вступала в малi офiцини[10 - Офiцини – задня частина будинку.], в котрих мешкав хлопець, але забути iх вона нiколи не зможе!

– Наколи б я мав вас у руках; ви, нiкчемний, з глибини душi зненавиджений хлопче, – сичав вiн, – може, й удалось би менi вас ще видобути з сього болота, в котре ви як-небудь, ще такi молодi, залiзли по вуха; а так iдете чимраз дальше до згуби! Тепер…

– Ви не маете менi нiчого розказувати, нiчого приписувати! – боронився Герман-Євген-Сидор. – Зрештою йду зараз до Олени й розкажу iй, як чемно умiе говорити апостол жiночий.

– Безвстиднику! – закипiв молодий чоловiк. – Зрештою йдiть! Вона буде тiшитись, коли довiдаеться про аванс свого брата, котрий iй i без того наводить безсоннi ночi.

З тоi хвилини давала вона (радникова) йому при кожнiй нагодi зрозумiти, що його присутнiсть iй ненависна; а вiн (наколи вже йому надто було) блiд, однак мовчав, чого вона нiколи зрозумiти не могла, i – з’являвся наново…

Так зiтхала панi радникова не раз з глибини серця, згадуючи згубнi химери своiх доньок. Могла, однак, говорити й думати, що хотiла; могла невтомимо нагадувати донькам границi жiночого свiтогляду, – все було надармо. Вони оставалися уперто при своiх фарсах i носили голови iнакше, як випадало донькам ц.-к. радника лiсового…


* * *

Був пiзнiй ясний вечiр i вже по Великоднiх святах. Мале мiстечко утихло, i виразно було чути шум гiрськоi рiки, що прорiзувала мiсто. Воно лежало в долинi, а по обох сторонах пiдiймались величаво гори – Карпати. У мрячну синяву сповите верхiв’я, освiчене магiчним свiтлом мiсячним, викликувало чуднi тужливi чуття в людськiй грудi…

З одноi малоi незначноi хатини вийшли Олена i Лiевич. Вона довiрчиво сперлась на його рамено, i обое звернули в одну з тихих улиць.

– Який нинi чудовий вечiр, Стефане, – промовила вона стиха, поважно. – Начеб для тебе Бог наказав супокiй, щоб ти його мiг подивляти ще востанне в цiлiй супокiйнiй красi!

– З тобою, Олено. Що вiн менi без тебе? Який я щасливий, що перебув з тобою останнiй вечiр. А все ж таки, – додав вiн трохи згодом, – мiшаеться iз сим чувством важкий сум, коли подумаю, що вже завтра мушу вiд’iжджати вiд тебе, i то на два роки!

Їi пройняла легка дрож, i вона з нервовим поспiхом сховала золотi коси глибше пiд хустку i, пригорнувшись ближче до нього, мовчала…

Вiн похилився вперед i заглянув iй в очi. Вона видалася йому блiдою.

– Ти не кажеш, Олено, нiчого? – питав вiн стиха.

– Не можу говорити, Стефане… Буду тобi писати.

– Однак я хотiв би, щоб ти говорила. Хочу чути твiй голос. Хочу його чути до останньоi хвилини!

– Може, тобi зложити присягу вiчноi любовi й вiрностi? – питала вона його з вимушеним усмiхом.

– Нi. В присяги не вiрю. Ти се знаеш. Вiрю лише в силу любовi. А ти ж мене любиш… ти! – сказав вiн з?утiхою, з трепещучим щастям в голосi. – Скажи! Я хотiв би ще раз се почути!

– Люблю! – сказала вона, майже смiючись.

– З першоi хвилини? – питав вiн в недовiрчивiм тонi, а гучний усмiх промайнув по його обличчю.

– Так, Стефане, з першоi хвилини, коли тiльки я переконалась, що ти говорив правду, а не так, як багато мужчин, як взагалi так багато людей, не боявся нiколи й нiчого.

– А з другоi хвилини?

– З другоi… що був дiйсно цiлою людиною, не дробився в кусники для всiх i нiкого, не гнувся, а прямував безвзглядно до одного, до праведного; що задивлювався на жiнок не очима нинiшнього брудного егоiзму, а людини людяноi…

– А з третьоi, рибчино?

– З третьоi… коли переконалась я… ах, що! – перервала нараз жартiвливо. – Пощо казати? Щоб ще став зарозумiлий, як другi, що далi вже не будуть знати, що з собою починати, як поводитись, яким чином доказувати, що ось то вони!.. Ах, як вони менi всi збридли!!

– А з четвертоi?

Вона смiялася тихенько.

– Що не чути було вiд тебе помад та пахощiв на милю, що, пардон, не обертав ти себе в якусь модну мавпу. Великий та здоровий, – жартувала вона, – стояв мiй «пан i король» мiж блискучим, вигладженим гуртом i не знав порядно гуляти кадриля, а ще менше у вiдповiднiй хвилi прискакувати до дам з плащем i рукавичками. Наче справдiшнiй московський медвiдь!

Обое смiялися.

– Якби-то так тебе твоя мати почула! – обiзвався вiн.

Вона здвигнула плечима.

– Я мовчу, бо мене не питають. Наколи б спитали, сказала б правду.

– Я знаю, що й ти не боiшся. Тому й вiрю тобi, голубко, однак менi досадно, коли згадаю, що твоя родина мене не терпить. Їм може забагнутись присилувати тебе, щоб ти вийшла за когось другого, що, по iх думцi, гiднiший доньки радника!

Вона розсмiялась.

– Присилувати, Стефане? Хто може мене присилувати? Мiзерна гордота моiх родичiв? Іди ж бо пригадай собi лучче, що я тобi казала, коли мовила, що стану твоею.

– Се я добре пам’ятаю, Олено. Казала, мiж iншим, i те, що не могла би-сь без любовi до нiкого належати, хiба би-сь перестала чувствувати. А тодi, – казала, – людина що?

– Бачиш, Стефане, – обiзвалась вона тихо, – природа каже правду, а супроти неi йти – значило б те саме, що звертати зброю проти себе.

– Вони, може, будуть тобi яку partie brillant[11 - Блискучу партiю (фр.).] надставляти, а не що б ти хотiла! О Олено, i залiзо ломиться!

– Так ти не вiриш менi, Стефане?

– Вiрю.

– Чому хочеш мене переконати, що могла би-м за другого вийти?

– Бо ти також людина…

Вона висвободила свою руку з його i гордо повернула голову.

– Ти думаеш, я належу теж до тих, котрi уперед спокiйно важать становище i всi обставини якоiсь там людини, все розмiркують, а наколи все гарно згоджуеться, починають любити? Думаеш, що можна би в моiм серцi любов штучно виплекати? Стефане, – почулось трохи згодом докiрливо, – думаю, що ти повинен мати нинi для мене iншi слова, а не себе i мене мучити сумнiвами.

– Прости менi, Олено! – просив вiн пристрасно. – Однак гадка, що ти могла б належати до другого, а не до мене, доводить мене до краю, i я не зношу ii просто!

– Успокiйся, любчику! – прошепотiла вона лагiдно. – Вiр в мою любов. Чому не мучусь я, що протягом двох рокiв могла б i тобi iнша сподобатись? Адже й ти лиш людина! Тебе в’яже лише любов до мене. Інших обов’язкiв не маеш супроти мене; нашi заручини – тайна.

– Я, Олено, я! Зi мною рiч iнша. Я паную над обставинами й тому можу сказати, що вiд мене залежить моя доля. Жiнка, однак, вона тепер полишена на волю долi…

– Дiйсно, – сказала вона з вимушеним усмiхом. – А так були б ми уже iз сим i готовi, i могли б о чiмсь мудрiшiм поговорити. Вже недалеко до дому, – додала тихим голосом.

– Нi.

І обое замовкли.

– Але ти будеш часто писати… – перервала вона перша тишину.

– Буду. Буду провадити для тебе дневник, а при кiнцi кожного мiсяця посилати.

– Вони, може, прецiнь скоро проминуть, тi два роки, Стефане?.. – Їi голос краяв його серце.

– І для чого б нi, серденько? Один рiк у В., а другий, коли буду асистентом… Не клопочись, а бережись лише. Оставайся фiзично сильна, а тодi все легше перебуваеться.

– Я буду берегтись, – вiдказала вона лагiдно й слухняно. – Я i тепер смiюсь модi в лице. Але ти, Стефане, бережись i ти… ах!

– Що, любко?

Вони станули i споглянули на себе. Обое були блiдi.

– Ми вже дома.

– Навiть i не завважив, – вiдповiв вiн придавленим голосом.

– І менi не здавалось, що так близько…

З ii побiлiлого лиця горiли стривоженi очi. Приступила близько до нього.

– Бувай здоров, Стефане! – i, ухопивши його за руку, сильно стиснула. – Пам’ятай про мене… – шептала в несказанному зворушеннi. – Чуеш? Пам’ятай!

– Олено!

Вiн пристрасно притис ii до серця. Опiсля цiлував мало що не кожний палець. Ледве замiтив, як ухопила його за руку й теж цiлувала. Вiн злякався, а вона скричала з болю. Одночасно опустила голову на його груди й заплакала.

– Сили… дорога дiвчино! – просив вiн беззвучним голосом, а в горлi неначе давив його корч.

– Боюсь о наше щастя! – простогнала вона ледве чутно.

– Я… я… нi… – вiдповiв вiн. – Ми ж любимося…

– Любимося, Стефане, любимося…

…………………………………………………………


* * *

Будучина настала. Вона приволiклась i знiчев’я уставилась, довго й гаряче дожидана й тисячний раз проклята, з своею чудною барвною мiшаниною горя й утiхи. Радниковi нанесла вона чимало жури й болю. Особливо «свiтило родини» наводило немилосердно хмару за хмарою на безжурну голову пана радника i його жiнки. Як скоренько, здавалось добрiй женщинi, пройдуть шкiльнi роки! Як летко осягне становище придворного радника! Сього бажала вона за всяку цiну у свiтi! Однак iнакше склалося.

Почавши вiд найнижчих класiв, треба було для Германа-Євгена-Сидора тримати домашнього iнструктора. І як-небудь пан радник з професорами жив на найлiпшiй стопi, через се дiм його був для них кожного часу отвертий; все ж таки Герман-Євген-Сидор приносив кожного пiврiччя чимраз, то гiрше свiдоцтво. При таких нагодах змiнялись любов i пестощi вiтця в скаженiсть. Поводився наче божевiльний i був би роздер сина, коли б не сестри. Небоги мали вже сховок, в котрiм держали хлопця доти, доки лютiсть батька не минула й вiн знов у сердечний, супокiйний спосiб не запитував про «дитину». Тодi брала мати на себе тяжке завдання настроювати батька на «добре», вставляючись за ним гаряче.

– Воно ще таке молоде, дитинне, – мовляла вона, – мусить вибуятись; час i будучина наведуть його i без того до пуття, поваги i розуму. В тих школах i старi знетерпеливились би, а не те – воно.

Батько успокоювався, м’якнув, цiлував сина й умолював, щоби вiн уже раз прийшов до свiдомостi та поправився. Пiдвищив йому грошi на дрiбнi видатки, купив золотий годинник, купив коня умисне лише для нього i т. п. Ах, що ж бо то вiн i не виправляв з тими кiньми – не надивився би-сь i за днину! І гнiватись на нього? Та за що?.. Що бистроумний? Хитрий? Ба! що вмiе до свого допняти? Тупий книгоiд сього не докаже… Так, примiром, замiсть до школи, забiжить тихцем до касарнi, де, завдяки протекцii якого там нижчого «оборонця вiтчизни», дiстане схованку i приглядаеться годинами усiм штукам iздцiв та вiйськовим фарсам. Опiсля вiддае iх дома одну за одною неабияк, а сказав би-сь: par excellence![12 - Досконало (фр.).]

У таких хвилях розходилось серце старих з розкошi, i пан радник присягався, що позволить йому вiдбути службу однорiчного охотника хоч би й при гусарах.

– Куплю йому, – говорив вiн з ентузiазмом, – таку «бестiю», за котрою усi офiцери будуть губи гризти…

Матуру здав Герман-Євген-Сидор з тривогою, ледве що свiдомо. І вибила за нею година щастя, а заразом i година безiменного суму для родини Ляуфлерiв. Герман-Євген-Сидор вiд’iхав до В., щоб вiдбути там дожиданий рiк служби вiйськовоi, а радiсть родичiв не тривала довго. І не стямились вони, як стали чимраз, то частiше появлятись всякого роду векселi на поличках ляуфлерiвського бюрка. А пан радник? Його самого можна було частiше, як перед тим, бачити в кав’ярнях. Деколи вiн таки там i ночував.

В протягу трьох лiт, почавши з вечора, в котрiм Олена розсталась з Лiевичем, змоглася уже колишня «слаба сторона» радника в непогамований налiг…

І нинi пересиджував пан радник з своiми вибраними товаришами при склянцi та нарiкав гiркими словами на свое безталання.

– Коли Сидор буде i дальше таке заводити, – жалувався вiн, – коли не перестане, то доведе до того, що пiду з торбами!

– Ще чого не стало! Воно не буде так зле, любий раднику! – потiшав один з товаришiв.

Радник розсмiявся гiрко.

– Не зле? Пиятика, картярство i проче ледарство – се у молодого двадцятидвохлiтнього хлопця не зле? Ой, прислужився вiн менi, що пiду з торбами… з торбами, кажу, бо вже я не в силi дальше сього тягаря двигати!

– Лишiть його лиш, най вибуяеться, – замiтив знов iнший, якийсь податковий урядник[13 - Урядник – урядовець, чиновник.]. – Я вам ручуся, що вийде з цiлоi iсторii такий чистий, такий нетиканий, як лиш того треба! Буде ще найлiпшим мужем, найлiпшим батьком; у нього бистрий розум i духу чимало! Думаете, що я був iнший у молодих лiтах? Думаете, що надi мною не плакала не одну нiчку небiжка мати? І що ж з того? Я успокоювався помалу, от i пiшов, слава Богу, о власних силах вгору.

– Як, для Бога, йому не гризтись?! – кликнув другий, лiкар i приятель родини Ляуфлерiв. – Подумайте лиш, з ласки своеi: вiн мае ще двi незабезпеченi доньки дома, а той безсовiсний драбисько так i накладае тягарi на карб родини.

– Лярi-фарi[14 - Лярi-фарi – пуста балаканина.], любий докторе! Незабезпеченi! Дiвчиськами не журюсь зовсiм. Позабезпечуються самi!.. – вiдказав податковець. – Зрештою одна, а саме Олена, так як би вже й заручена з молодим К. Невже ж, Епамiнондасе?

– Нi, товаришу, не заручена, не освiдчився ще…

– Але ж бо люди так говорять; зрештою просиджуе цiлими днями у вас!

– Вона його не хоче!

– Не хоче?

– Каже, що не любить.

Тут i настала нараз тишина.

– А що ти на те, старий?

Радник здвигнув плечима.

– Що ж я можу вдiяти? Силувати ii? Вона не дасться присилувати!

Один старий майор, що прислухувався спокiйно розмовi своiх товаришiв, нараз зареготався.

– Тут i видно, – вiдозвався вiн, – хто верх веде дома! Бабське панування! Мае вона хотiти? Чи вона, молода, е в силi сама рiшати про свое щастя, свою будучину? Встидайся, старий! У твоiй молодостi приспiвував ти iнакше. Адже молодий К. – се пишна, се славна партiя! Doctor juris[15 - Доктор прав (лат.).], судовий ад’юнкт, сього б тобi прецiнь з рук не випускати!

Радник потупив очi в склянку i знов здвигнув плечима.

– Що я можу вдiяти, товаришу? Чуеш – не любить його!..

– Не любить його! Начеб люди не побирались i не жили й без любовi! Дурниця! Химера! Колись вона сього гiрко пожалуе, однак властивим виновником будеш ти! Дiти виховуються iнакше, пане Ляуфлер! Як довго ти живеш, доти ти i паном; але у тебе не знати, хто голова дому. Кожний сам собi паном. Кожний iде, куди йому догiдно, хоч би й до чорта. З того тепер показуються i наслiдки; от тепер i маеш «любов»!

– Ваша правда, майор, слово честi, що ваша! – вмiшався наново контролер.

– Абсолютизм у родинi – се рiч наймудрiша. Думаете, що в мене iнакше? Моя воля – се воля всiх; а щодо точки любовi – покажу примiри. Чи женився я з любовi? Женились ви, може? Менi нараджено «мою», i я пiшов раз у дiм, далi другий, третiй, придивлявся всьому отвертими очима, прислухувався насторченими вухами, розпитувався, розумiеться, делiкатно про тее-то, привик до неi, освiдчився – i кiнець. Менi видиться, пане раднику, що ваша Олена геть-геть переросла вас. Коли б се робили хлопцi, се б менi було ще сяк-так до вподоби, але дiвчата – нiколи! Прислухався я iй раз, як вона вела якусь розмову, але кажу вам щиро, що наколи б була менше гарна, то не прощено би iй нiколи тих дурниць, котрi, немов цвiтами, повбирала гарними словами. Начиталася нездорових творiв, i то е конечнi наслiдки. Вам було iй поводи наложити, а й тепер ще не запiзно. Попробуйте лиш i переконаетесь, що зiгнеться.

– Я се також завсiди говорю, – обiзвався знов старий майор. – Дисциплiна мусить доводитись до останнiх консеквенцiй[16 - Консеквенцiя – послiдовнiсть.], особливо ж у жiнок. Жiнка – то молодий кiнь. Почуе сильну, залiзну руку, так i подасться i влiво i вправо. Я не кажу, поводи стягати, але й не надто попускати. Якраз посерединi, тодi йде гарно кроком. Де-не-де цвяхнути батiжком. Перед трапом трохи острогiв, перед бар’ером – удар i остроги, поводи свобiдно, тодi летить! Надто замучувати не варто, особливо спочатку; се ж моя теорiя. Ляуфлер був завсiди лихим iздцем, тому ж його i кожний кiнь скидае з сiдла. Так, так, – додав трохи згодом i задумавшись, – дисциплiна мусить проводитись, мусить…

………………………………………………………….



– Дай-но менi раз з Оленою розмовитись, Епамiнондасе! – говорив доктор, коли оба вертали одною й тою самою дорогою додому.

– Говори. Скажи iй i те, товаришу. Те, ти ж знаеш… що ii батько незабавки перестане тим бути, чим був досi, а то лiсовим радником…

– Вона добра, шляхетна, – вiдказав, потiшаючи, доктор. – Буде з усiх сил старатись, щоби ii родина не терпiла убожества; коли б лиш того могла забути…

– Кого, любчику?

– Стефана Лiевича…

– Помершого?

– Еге ж…

– Боженьку, а вона… що з ним?

– Не знаеш нiчого, старий? Адже нервовiсть… на! Опроче се трапляеться часто-густо, що батьки суть останнi, котрих у такi справи втаемничуеться…

– Любила його?

– Авжеж! Обопiльно. Вiн вiд’iхав, як i те тобi вiдомо, на два роки з дому, щоб студii покiнчити, щоби вернути зовсiм «готовим»; тодi й мали своi заручини оповiсти, а там i побратись, та, на нещастя, набрався десь у шпиталi тифу й помер, бiдачисько, таки у В. Адже се, мабуть, знаеш?

Радник не знаходив слiв, щоб виразити свое зачудування, аж по якiйсь хвилинi сказав сумним, гiрким тоном:

– А я об тiм нiчого не знав! Правда, вiн бував часто в моiм домi, вештався чимало бiля неi, однак нiколи не приходило менi щось подiбного на думку. А вона… i се ж подяка за мою любов? – кликнув огiрчений. – За моi батькiвськi старання? Ох, як се болить, болить! Тобi, чужому, звiрилась, а перед своiм батьком, перед рiдним батьком, могла щось такого затаiти!..

– Успокiйся лиш, чоловiче, – утихомирював доктор. – До мене теж не приходила, щоби свое серце якраз передо мною вилити. Прийшла, щоб попросту порадитися зi мною, як з лiкарем. Мучила ii безсоннiсть, i гарячка до крайностi пiдтинала ii сили. Вона несказанно багато терпiла, i то тайком; а се, старий, вимагае чимало сили. «Не могли б ви, дитинко, менi сказати, – питався я, – що бiльше-менше могла би сьому бути за причина? Ви ж бували звичайно найздоровiшi з цiлоi родини».

«Чи се мусить бути, пане докторе?» – спитала вона.

«Авжеж, дитинко; се задля вас самих».

На те й розповiла дрижачими устами, розповiла менi цiлу iсторiю. Я ледве затаiв свое зворушення. Яка шкода, що доля обоiх так роздавила! Була б з них вийшла прегарна пара, а iх потомки, старий… iх потомки… ех! – тут i замовк нараз.

– І що ж далi, докторе? – питав радник пригнетеним голосом.

– Нiчо. Просила лиш, щоб я об тiм нiкому нiчого не згадував, а з нею самою також про те бiльше не говорив. Коли я спитав, чому про те з своiми не говорить, вiдповiла: «Нащо?»

«А так собi, Олено. Geteilter Schmerz ist halber Schmerz».[17 - Подiлений бiль – це половина болю (нiм.).]

Вона похитала головою.

«Нi, пане докторе; перше треба менi самiй перемогти горе; як довго воно в грудi лютуе, нiхто менi не поможе».

– Вона, Епамiнондасе, одна з тих, котрi самi з собою справляються.

Радник лиш зiтхнув.

– Якби вона була хлопцем, – почав наново лiкар, – були би з неi i вийшли люди. А так жiнка… що почне жiнка з надвишкою розуму при горшках i мисцi?

– Ох, доленько моя! – застогнав радник. – Як же ти мене гiрко навiстила, мене i моiх безвинних дiтей! Тепер же я розумiю, чому вона за К. вийти не може.

– Ну, щодо сього питання, то спробуемо ще, – вiдповiв доктор. – Супроти отрути вживаеться також отрута. Як вiддасться, так затреться все горе, вся гризота. Таких випадкiв маемо доволi. Вона буде противитись, буде обурюватись, буде слiзьми заливатись… може, навiть сильно заливатись: любила його, бач, чимало, нема тут що й сумнiватись, однак чи ж для того мае вже цiле життя горювати та за ним побиватись? Чи ж не женяться вже у свiтi удруге нi вдiвцi, нi вдовицi?

– Ах, розумiеться, що женяться!

– Адже людина – лиш людиною! – доказував лiкар. – І чим, властиво, бiльше? Нiчим бiльше, нi менше як… звiриною, i то товариською, розумною звiриною. Спосiб вiдживлюватися, боротьба о iснування, спосiб розмножуватися – все те вона мае таке саме, як звiрина. Сього годi заперечити, наколи не хочеться йти якраз супроти всякого розуму. А що есть по правдi, те й по разумi. Будемо, отже, доти апелювати до ii розуму, доки вона квiнтесенцii не зрозумiе. А коли зрозумiе й вiддасться, то побiда по нашiй сторонi. Тут i втихомириться усякий бiль, прибуде родина… одне, друге… домашнi клопоти i т. i., i буде ще менi й тобi вдячна. А для вас, старих, для вас було б се те саме, що Haupttreffer![18 - Найбiльший виграш (нiм.).]

– Говори з нею! – умоляв радник. – Говори, одинокий мiй потiшителю! Я не в силi. О Боже! За що караеш ти мене так тяжко?..


* * *

І доктор дiйсно говорив з нею. Умiв так приладити, що застав ii саму дома. Лежала в фотелi недбало одягнена й курила. Вiн довго ii не бачив, i вираз ii лиця здивував його. Все здавалось у тiм лицi супокiйним. Нi слiду нiякого горя. Сказав би-сь, все життя в нiй завмерло, лиш мiж бровами спряталось щось… щось, чого вiн не розумiв, що, однак, здавалось йому знакомим. «Божевiльнiсть», – мелькнуло йому через думку. І з пильною цiкавiстю звернув назад на неi погляд та на ii пречуднi, тепер супокiйнi очi.

– Чого дивитесь на мене так чудно, пане доктор? – питала вона, привiтавшись.

– Ви… ви… курите, Олено? – спитав змiшаний, не даючи нiякоi вiдповiдi на ii запитання.

– Адже бачите…

– Але ж бо досi ви не могли знести папiроски в жiночих устах!

– Так. Однак можна й полюбити се, що передше ненавидiлось. Наприклад, папiроску в жiночих устах. – І знов замовкла.

Вiн почав був говорити про нервовiсть i що вона мусить берегтись. Говорив багато про обов’язки, котрi мае супроти себе й супроти других; особливо проти родичiв[19 - Родичi – батьки.]. Замiтив, мiж iншим, що людина – звiрина привички i що е люди, у котрих чутливiсть – джерело всякого безталання…

Вона лиш десь-колись вiдповiдала, i то вiднехочу, байдужно. Нарештi вiн почав говорити i про iхнi домашнi обставини, порушив поведення брата, видатки батька, його турботи, гризоту, його зламаний душевний настрiй…

– Не можна iнакше збирати, як сiялось… – закинула вона байдужно. – Родичi самi виннi, що вiн пропадае. А пропадае вiн без рятунку. Опроче… я вiрю i в дiдичнiсть блудiв[20 - Дiдичнiсть блудiв – спадковiсть помилок.].

– Критичний у вас розум, Олено, – говорив вiн з важкою мiною, – аналiзуючий, розважний дух. Вам я можу щось важного вiдкрити. Правда, се, що скажу, невiдрадне. «Des Lebens ungemischte Freude ward keinem Irdischen zu Teil»[21 - «Нiхто iз смертних не був цiлком щасливий» (нiм. – Ф. Шiллер).], – цитував вiн патетично. – Однак ви зумiете се перенести, ба i других навчити зносити такi пригоди…

Вона нiчого не вiдповiдала i не питала нiчого. Думала лиш, що сильним духом суджено i багато перенести. А вiн почав говорити. Зразу манiвцями та оборотами, а трохи згодом таки прямо, без усяких застережень. Протягом одноi години довiдалась, що всi вони знищенi, що ii батька через якусь-то суму, котру мав у себе в сховку й котроi недоставало, вiддалять зi служби.

Вона не ворухалась. Побiлiла лиш, немов стiна.

– На те була я давно приготована, пане доктор, – ледве прошепотiла. – Давно, однак що можна проти того вдiяти?

– Проти того… нiчого! Надiймось, що, може, йому, хоч з ласки, друга або i третя частина пенсii дiстанеться. Ви, однак, можете чимало вдiяти!

– Для кого?

– Для ваших родичiв, для вашоi сестри, а найбiльше для себе.

– Справдi не знаю…

– Знаете, Олено приймiть К-го. Вiн незабавки проситиме вас о руку…

Стало тихо.

– Не можу.

– А чому?

– Бо, як ви й самi сказали, у мене аналiзуючий i розважний дух, критичний розум…

– Не розумiю вас зовсiм, говорiть яснiше!

– Бачу, що не розумiете мене. Буду, отже, ясно говорити. Не люблю його, i нашi погляди на життя розходяться далеко. Я не в силi його й себе оббрiхувати.

– Ви сього й не робите. Вiн вас хоче, а ви годитесь на се.

– Не зношу його й сумнiваюсь, чи зможу ще кого-небуть у життi полюбити. Се вам вiдомо, пане доктор. А подружжя без любовi – се, на мою думку, бруднi вiдносини. А я не хочу в нiякi такi входити.

– Ще перед хвилиною казали ви, Олено, що можна й полюбити се, що ненавидiлось.

– Так, але папiроска – се не людина.

– О Олено, Олено, – кликнув вiн, – у що ви вжилися? Куди загонюетеся ви у своiй хоробливiй, пересадженiй уявi?

Вона, неначе гадина та, звинулась, випростувалась та й так чатувала на його слова.

– Подумайте, ради Бога, й про свою будучину. Згляньтеся на нещасних, горем прибитих родичiв. Не залишайте задля якоiсь уяви стати для них пiдпорою. І ви можете колись бути матiр’ю!

– Дальше, пане доктор, дальше…

– Я й хочу дальше говорити. Куди, питаюся вас, куди дiнуться вашi родичи, наколи не прийдуть звичайнi мiсячнi грошi? До найстаршоi сестри? Вона мае сама вже дiти i, як нам обоiм звiсно, хоробливо скупа. До Ірини? Доходи учителя музики, хоч i спосiбного й дуже iнтелiгентного, худенькi. Крiм того, вiн хоровитий, а що йому з часом може лучитись, звiсно менi аж надто добре, а i вам не може се лишитись тайною. Що станеться з вами, з наймолодшою сестрою? А батьковi й матерi аби не було де на старiсть i голову склонити?!

– Чи ж я тому винна, пане доктор?

– Сього я не кажу; однак ви не смiете забувати, що вiн i ваш батько!

– Вiн мiй батько, а я його донька…

Старого чоловiка обгорнула сильна нетерпеливiсть.

– Ради Бога! – скликнув. – Адже дiти мають якiсь обов’язки супроти родичiв! Се би вам прецiнь знати! А наколи всього iншого не хочете узнавати, то мусите признати, що вiн вас живив!

Їi очi замиготiли.

– Тут i дiйшли ми до мети… – сказала вона з зимним усмiхом, пiд час коли з ii лиця неначеб зникла й остання крапелька кровi. – Живив мене. Сього я не можу забути й нiколи не забуду, пане доктор, нiколи! – сказала врочисто. – Вiдповiдно до моiх сил, вiдповiдно до моiх здiбностей, а властиво, вiдповiдно до мого знання, котрим мене мiй батько i теперiшнiй устрiй суспiльний вивiнували, хочу собi сама заробляти на кусник хлiба, а заробленим щиро дiлитись з родичами… Однак задля обов’язку проти волi сковуватись з мужчиною, з обов’язку його i себе оббрiхувати… В чiм менi тут добачувати святiсть обов’язку, коли самий сей обов’язок стане брехнею? Закиньте вашу думку, пане доктор! – сказала, глибоко вiддихуючи i слабо усмiхаючись. – Я не вернусь бiльше з раз обраного шляху. Бачите? – додала вона. – Я дiйсно одна з тих «розважних, критичних умiв», котрi анi себе, анi других не щадять. Я все аналiзую i не маю милосердя нi над собою…

– Нi над вашим батьком?

– Так, пане доктор.

– З жалем переконуюсь, Олено, що з вас говорить нелюдський егоiзм, якась божевiльнiсть. Нi, – говорив вiн згiрдливо, – ви справдi не спосiбнi до самопожертвування!

– Називайте се в мене егоiзмом, однак не забувайте, що се, що силуе мене виходити замiж за К-го, зi сторони моiх… також самолюбство…

– Ви софiстка!

– А ви лихий оборонець правди, пане доктор…

– Гiрко будете ви колись сього жалувати! – кликнув вiн. – Ви ще не знаете життя, однак воно само буде вас батожити й здере полуду з ваших заслiплених очей! Страшна буде для вас тота хвиля, в котрiй каяння й сумлiння обiзвуться у вашiм серцi!

– Я супроти усього озброена! – говорила вона з тим самим слабим усмiхом, а ii очi стали мимоволi вогкi.

– Не проти усього, Олено; проти безмилосердноi прози життя – нi. Опроче, вже й сильнiшi характери, як ви, зламалися.

– Як ви се розумiете?

– Бiда ломить i залiзо, а ви лиш людина…

Вона здригнулася i глянула на нього несамовитим поглядом.

– Нiколи, пане доктор, – вiдповiла опiсля з супокiйною гордiстю… – Власне, для того, що я людина.

По його лицi промайнув якийсь загадочний усмiх. Вiн пiднявся i схопив капелюх.

– Зносiть з гiднiстю наступаючий удар! – сказав i подав iй руку на прощання.

– Дякую вам за ваше спiвчуття, пане доктор! – вiдповiла холодно.


* * *

Щось у двi недiлi пiсля сеi розмови вернув радник сильно пiдпитий додому. Доктор оповiстив йому результат своеi розмови з Оленою, а внаслiдок сього i внаслiдок випорожнених багатьох пляшок був вiн у лихiм настроi.

Вiн змагався з жiнкою, котра робила йому гiркi докори з причини його нещасного налогу й наслiдкiв, якi вiн тепер на них спровадив. Вiн вiдгукувався iй грубими словами, заявляючи, що не мае зовсiм намiру так поводитись, як се дурним бабам захочеться. Вiн був уже доволi довго терпеливим, тепер, однак, не стае вже i йому тоi сили…

– Як можеш такi дурницi плести, чоловiче? – боронилась радникова. – Хто оставався завсiди паном своеi волi i розпоряджував грiшми? Хiба ж я? Слiпа я була i недосвiдчена, що не наложила тобi зараз з першого разу поводiв; не найшлась би я нинi в такiм положеннi, котре доводить мене до розпуки. Тобi маю завдячити, що нинi люди показують на мене пальцями; на своi старi лiта буду жебрати кусника хлiба у дiтей або у зарозумiлих своякiв! Однак лучче умру, доки се справдиться!

– Ха-ха-ха! – розсмiявся чоловiк замiсть усякоi вiдповiдi.

Радникова стривожено повернула до нього свое лице, що в останнiм часi сильно вихудiло.

– Ще й смiешся? – питала вона гiрко-згiрдливо.

– Ти менi хотiла би поводи наложити? – реготався вiн злосливо. – Ти, що не маеш навiть настiльки сили, щоб супроти своеi доньки показати свiй материнський авторитет? Зноси ж тепер наслiдки свого лiберального виховання i любуйся думкою, що Олена зостанеться старою химерною панною. Вона не хоче й чути про К-го.

Радникова так i здригнулась при його словах; було по нiй видно, що вона угиналась пiд iх тягарем.

– Чи се дiйсно правда, Епамiнондасе? – питала вона несмiливо й нервово дрижачою рукою вiдсунула на столi лампу набiк, щоби лiпше заглянути йому у лице. Се не могла бути правда. Адже се подружжя мусило статись рятунковим средством супроти всякоi нужди для неi i для ii бiдненькоi наймолодшоi дитини.

– І я хотiв би, щоби се не було правдою… – вiдповiв радник насмiшливо. – Тепер можеш iти до неi i iй подякувати. А коли нi, то наложи iй поводи… Чому ж нi? Дрантя бабське! – пробурмотiв пiд нiс i зачав нервово ходити по хатi.

Жiнка сiла та лиш закрила лице руками…

– З наймолодших лiт мала вона завсiди свiй розум! – лютував вiн дальше. – Робила мiй дiм посмiховиськом та метою всяких дотепiв. А тепер ще хочеться iй доповнити мiрку безталання? Те вже iй не вдасться. Ще живу я; а коли до сього часу з батькiвською волею ще не познакомилась, то познакомиться з нею тепер. Вона мусить за нього вийти!

– Сього вона не вчинить, Епамiнондасе! – простогнала радникова. – О, коли б я була тодi передчувала, що той буде причиною ii нинiшнього поведення! Якою ненависною, якою незносною бувала для мене його присутнiсть!

– За твоею спиною пiддержувала вона любовнi зносини, кореспондувала, а ти була слiпою й глухою! – говорив радник дальше. – Тепер збирай, що посiяла! Що мене стосуеться, то кажу ще раз, що я покажу iй, хто голова родини. Не буду терпiти, щоби вона противилась моiй волi задля якогось божевiльного фарсу. Буду… – i вiн замовк нагло. В покоях почулися легкi кроки, а трохи згодом стала Олена на порозi. Була одягнена в темний плащ, голову завила в чорну хустку, а пiд пахою держала грубий звiй нот. Здавалось, що вступае дуже неохотно, однак, побачивши радника й зламану матiр, в одну мить усе зрозумiла й приступила ближче.

– Іду до Маргарети, мамо, – сказала вагаючись, – i не буду дома на вечерi. Ключ вiд мого покою забираю з собою, бо, правдоподiбно, забавлюсь довше, а повернувши, не хотiла б я нiкого будити.

Радникова кивнула лиш головою, однак радник станув визиваюче перед нею.

– Що за дiло маеш тепер у вчительки музики? Надворi лле дощ немов з коновки, i я думаю, що в такий час не виходиться, як не муситься.

– Справдi так, тату; i я мушу.

– Чого?

– Маю там дiло, – вiдповiла неохотно.

– Що ти можеш увечерi у староi вчительки за дiло мати? Може, знов яку тайну? Яке rendez-vous[22 - Побачення (фр.).]? Бережись! Все мае своi границi, i я перестав бути зглядним i терпеливим!

Молода дiвчина приступила скоро до стола й поклала звиток нот. Їi бiле змарнiле лице вiдбивало сильно вiд чорноi хустки, а в тiй хвилi схилила його глибоко вдiл… було iй, очевидно, тяжко виявити се, до чого забиралася…

– Сe ноти, котрi я вiдписала за грошi; мушу iх вiднести, – говорила поспiшно. – Бiльше у мене, тату, нема нiякоi тайни…

Радникова прокинулась на софi, а радник станув у першiй хвилинi мовчки, наче вкопаний; однак лиш на хвилинку. В слiдуючiй уже хвилi приступив вiн кiлькома кроками до неi, а його очi заiскрились.

– Що? За грошi намазала ти ту дрань отут? Отже, ти вiдважуешся менi ще i в тiм нечесть робити? Схаменись, божевiльна! – кричав вiн дрижачим з лютостi голосом. – Як довго ще у мене стане терпеливостi!

– Що хочете тим сказати, тату? – спитала вона спокiйно, звиваючи назад розсипанi ноти.

– Хочу тим сказати, що не зможу порядним людям в лице подивитись, коли згадаю, що моя донька своiм дурним поступуванням дае причину до всяких поговорiв; що вiдкидае, поважного чоловiка, а замiсть того, наче бiдолашний писар, маже ноти за грошi; що безчестить мое iм’я, цiлу мою родину; що хоче а tout prix[23 - За всяку цiну (фр.).] вiдогравати якусь роль. Я тебе встидаюсь, – кричав, – встидаюсь, кажу тобi!

Вона лиш поблiдла, i очi ii здавались бiльшими; опроче осталась, як i перше, спокiйною.

– Годi менi вам помогти, тату, – вiдповiла вона. – Позаяк предложення поважного чоловiка не можу прийняти i не хочу, щоби моя особа була тягарем для вас, буду для того на себе сама заробляти. Як вам i другим ся справа представляеться, не можу я, розумiеться, знати; однак iнакше поступати також не можу.

– Ти, однак, мусиш, коли я кажу! – кликнув голосно, грубо. – В останнiй хвилинi пiзнаеш ти ще, що батько – голова родини, що його воля – воля всiх!

– Чому якраз в тiм випадку? – питала Олена, i ii великi очi зачали миготiти.

– Бо – ти дурна, i я собi того бажаю!

Вона здвигнула плечима й легко усмiхнулася.

– Нiхто не е управнений мати бажання, котрi в життi другого мали би вiдогравати якусь рiшаючу роль; а ще менше на те наставати, щоб були зреалiзованi. Я iх не можу визнавати. Сама есьм, тату! Сама, як птиця, як деревина в лiсi. Маю сама право йти за собою або проти себе. Для того кажу раз назавсiди, що не вийду за К-го i що нiколи, нiколи не буду жити брехнею…

– Позавтра вiн тобi освiдчиться, i ти приймеш його! – говорив вiн бiля неi засапаним голосом.

– Позавтра довiдаеться, що не стану його жiнкою…

– Олено, змилуйся над твоею нещасною матiр’ю, наберись розуму, – побивалась радникова.

– Маете ви, може, надi мною милосердя? – питала вона з несказанним огiрченням. – Бере, може, хто мою думку й чуття на розвагу? Наче якусь штучну механiчну пружину натягали б ви мене й пристосовували до обставин! Я, однак, не дамся до сього ужити! Нiяка сила свiту не стопче в менi мислячоi самостiйноi людини, а коли б вам те прецiнь удалося, тодi успокiйтесь… Тодi… я – не я…

– Яка подяка за моi безсоннi ночi, за мою муку, мою любов материнську! – стогнала радникова. – Що живе в твоiм безталаннiм серцi!

– Правда, мамо, i те, що виплекалось…

– Прокляття на тебе, невдячна гадюко! – засичав радник.

Вона збиралась до вiдходу, однак на тi його слова задержалася. Звернувши легко голову, глянула на нього iз спiвчуттям.

– Вашi слова, тату, менi не болять… – говорила. – Вам i не слiд iнакше говорити, лиш так, як дух, котрий вас дотепер провадив, вами володiв, вам i велить говорити. На мене не мае вiн нi впливу нiякого, нi сили. Вважаю його лише нездоровою, брудною силою, котра не мае розумiння чистого шляхетного чувства; тiй силi в грязi гаразд, вона рада б усе iй противне загарбати у свiй круговорот i приглушити. Іду, – говорила вона дальше, – не маемо собi бiльше нiчого сказати. А так як справи стоять, не будемо мати i на будучину собi нiчого сказати, анi розумiтися не будемо.

– Я тобi маю лише стiльки сказати, – кричав радник, – що позавтра приймаю освiдчення К-ro. Ти ще неповнолiтня, а тепер – iди!

Вона знову станула, наче прикована, а ii очi засвiтились чудно.

– Так? – сказала протяжно. Хотiла ще щось сказати, однак, надумавшись трохи, замовчала. Тее «щось», що доктор порiвнював iз помiшанням, показалось нараз у неi мiж очима. Не пiдводила повiк бiльше. Не сказала нi словечка. Забравши ноти з стола, вийшла.

Мiж старими урвалася розмова…




II


Es lebt in mir die Liebe zur Freiheit, der feste Entschlu?, mich nicht knechteh lassen zu wollen, es sei von wem es sei; nimmer mein Haupt zu beugen, wo meine Seele es nicht kann; mein Leben zu leben, wie ich es verstehe, den Weg zu gehen, den ich mir vorgezeichnet, und mich durch nichts von diesem Wege abbringen zu lassen; durch keine Schmeichelei, durch keine Drohung, mag er denn f?hren, wohin er will…

    («Allzeit voran» von Fr. Spielhagen)[24 - В менi живе любов до свободи i непохитна рiшучiсть не дати нiкому себе поневолити; нiколи не схиляти своеi голови, коли проти цього протестуе моя совiсть; жити так, як сам життя я розумiю, i йти лише тим шляхом, що я його собi обрав, яким би вiн трудним не був, не даючи нiкому нiяким пiдлещуванням, нiякими погрозами звести себе iз цього шляху… (Фр. Шпiльгаген. «Завжди вперед»).]

До тоi самоi незначноi хатини, отiненоi старинезними смереками, з котроi Олена виходила з Лiевичем перед майже трьома роками, прямувала й сього вечора. Темнiська нiч укладалась, а дощ лляв неустанно. Вiд часу до часу пiднiмався сильний вiтер i бив ii дощем так у лице, що волосся на чолi перемокло, а рука, що пiднiмала довгу сукню, зацiпенiла iз студенi… Се був один iз тих неприязних зимних вечорiв осiннiх, котрi заганяють додому усе, що лиш мае яке-небудь пристановище.

Утомлена вступила Олена в хату. Тут мешкала ii стара учителька Маргарета С. Учителькою, правда, перестала вона бути здавна, однак стала для неi щирою порадницею й подругою.

Який лагiдний супокiй, який мир привiтали ii в тiй тихiй кiмнатцi! Була лиш напiвосвiтлена. В притикаючiм маленькiм салонi, котрого дверi стояли широко отворенi, сидiла старенька дама при фортеп’янi, цiлком затоплена в Шопенi. Вiн був ii любимцем, i вона виконувала його твори майстерно. Без шелесту розгорнулась дiвчина з плаща та хустки, тяжкi коси так i розпустила по плечах. За висками товклись у неi живчики, а голова сильно розболiлася iз зворушення.

Пiд вiкном стояв старомодний фотель староi дами, а перед ним столик до роботи. Тут i опустилась вона, щоби спочити, як се часто робила. Се не першина, що ii гонили та слiдили, наче яку небезпечну дику звiрюку…

Наче хвилi, припливали до неi м’якi звуки фортеп’яна. Раз любовнi, пристраснi, то знов западали вони глибоко в душу; нiби бавлячись ними, перейшла Маргарета незамiтно на iншу тему. Начала Шопена «Impromtu phantasie»…

Тихесенько розпливались звуки, то зливались, виринали новi, пориваючi, чародiйнi, наче опановуючи себе, немов тая скована пристрасть, коли чоловiк з болю задрижить, застогне, а далi вмовляе в себе: «Спокою, спокою, спокою!..»

Як часто й прислухалась Олена тiй штуцi, все, однак, що вiдчувала при тiм i думала, було однакове. Та сама горячо-зимна дрож обгортала ii, приковувала та загадочна сила музики, що нас поривае, додае сил, дотикае нас до найглибшоi глибини душi… Нинi, однак, в тiй хвилi прокинулась вона так бистро, начеб ii доторкнувсь який лихий демон; прокинулась i сховала розпучливим рухом лице в долонi. Се ж був його улюблений твiр. З того, однак, часу не хотiла його бiльше чути. Правда, стара вчителька не могла знати, що вона тут сидiла, немов на вигнаннi, а так i мусила прислухуватись; а хвилi звукiв не мали милосердя. З iх глибини виринула згадка i стала живою картиною.

Одного разу, коли обидвое зайшли до Маргарети на музику, а вона вiдогравала «Impromtu» по-мистецьки, тодi й виявив вiн iй кiлькома словами свою любов. Смеркалось, наче нинi. Вiн сидiв, уперед похилений, пiдперши голову на руки, i прислухався. Неподалiк вiд нього сидiла вона. Посерединi гри встав нараз i приступив до неi. Яка одинока незабутня хвилина! В якiм неописанiм зворушеннi находився вiн тодi – звичайно спокiйний, гордий! Признання його тодiшне було лиш вiдгомоном тоi музики – скована пристрасть. А вона? Найнiжнiшi нерви дрижали, тремтiли в нiй. Адже обое носили в серцi любов, однак i обое були гордi, вразливi, i одно не хотiло другому признатись, аж таки вiн перший почав…

Не було се якесь упоення, що iх обняло. Се була сила глибока, могуча, пiднiмаюча, сила, котра не знае нiяких перепон, нiчого не жахаеться, котра, проломлюючи дорогу, поривае усе з собою, часто руйнуе те, що закони, i звичаi, i час iз трудом збудували…

Правда, що музика пiдсичуе i бiль у людськiй грудi аж до божевiльностi. Музика пiрвала тепер i молоду дiвчину в своi обiйми. Вона почала нервово реготатись, тихо, тихо та так сердечно, що цiла ii гнучка стать тремтiла. Оклик виривався iй з уст, однак вона притисла руки ще сильнiше до лиця, зацiпила зуби, хотiла бути спокiйною… О Боже, спокiйною!.. Адже не на се прибула вона сюди, не се гнало ii в бурливу нiч, не сього вона бажала, бажала!.. Горде, непогамоване чувство! Хто його не знае!..

Трохи згодом лежала вже ii змучена голова нерухомо на спинцi крiсла i лише рука закривала очi…

Пiзнiше, коли вже стара дама перестала грати й увiйшла з свiтлом до кiмнати, найшла молоду товаришку незвичайно втомленою. Не здивувалась вона ii присутнiстю; то було вже ii звичаем приходити незамiтно й несподiвано, а часто вже по якiйсь хвилинi назад вертати. Вiд часу смертi Лiевича стала вона такою непосидючою…

– Ще йде дощ надворi, Маргарето, – мовила Олена мiж iншим i притисла чоло до шиби. При тiм вдивлялась у нiчну темряву, начеб хотiла там конче щось добачити. Замiсть того бив дощ голосно о вiкна, а поза углом хати свистiв та вив вiтер, немов хотiв на силу зiрвати стару хатину. Лише старi смереки шумiли перед нею успокоююче й горнулись охотно за вiтром.

– Невже ж ти знов хотiла б вiдходити? – питала вдовиця з тривогою, а заразом любо. – І то в таку непогоду? Вибий собi лиш те з голови, я тебе не пущу.

– Нi, Маргарето, я ще остануся. Я принесла вам ноти, як собi iх на нинi бажали, а далi хотiла ще дещо оповiсти, дещо написати…

– Лист?

– Лист.

Тут i розповiла вона старiй жiнцi усе, що пережила в останнiм часi, вiд сцени з доктором аж до бурливоi розмови з батьком.

– І що ж задумуеш чинити, Олено? В недiлю з’явиться напевно. Дожидав, як менi здаеться, лише приiзду своеi матерi, котру хоче тепер взяти до себе.

– Хочу йому правду сказати. Скажу, що знаю про його намiр щодо мене; заким, однак, рiшуче приступить до дiла, мусить одне дiзнатись: а то, що дiвчина, котру задумуе на цiле життя взяти за жiнку i по котрiй з певнiстю надiеться, що буде становити «душу» його дому, не любила його нiколи. Що коли б хотiла за нього вийти, то вийшла б лиш з тоi причини, щоби родичам, однiй незабезпеченiй сестрi i собi придбати якесь пристановище. Не есть се нiяким услiв’ям, пiд котрим вона рiшилась-таки вийти за нього. Вона хоче лише йому тим ощадити неприемноi, а подекуди i понижаючоi хвилi, а заразом хоче й очиститись вiд закиду, будто вона слабуе на гордоту й химери. За нього не вийде. Не могла б сього нiколи вчинити; попросту вона не може зобов’язуватись до доживотноi брехнi…

– Се у тебе, Олено, дiйсно не…

– Жарт? Нi, Маргарето, правда.

Вдовиця мовчала хвилинку.

– Кожний мае своi погляди на такi речi, – обiзвалась опiсля, – однак, як то кажуть: «І мудрому чоловiковi не встид послухати поради…»

– Для мене нема поради, Маргарето, – вiдповiла тихо Олена. – «На милування нема силування», так само й на поважання; а виробленi погляди на життя, котрi тiсно зв’язанi з нашою совiстю, також не даються скинути, наче та одiж.

– Сього я й не хочу сказати. Я хотiла була лиш спитати, що, властиво, думаеш зробити з собою, коли не хочеш вiддатись?

– Задумую жити по своiй натурi i по правдi.

– По правдi! – усмiхнулась сумно старенька женщина. – Не знаю, що собi, властиво, пiд тим думати. Одначе, взявши все на розвагу, то що ти маеш супроти особи К-го? Що тепер його не можеш любити, розумiю дуже добре. Що, оскiльки тебе знаю, може взагалi не будеш його любити, знаю аж надто добре. Думаю, однак, що людська натура доволi знана, щоб будувати на неi й на будучину: наприклад, що привикнеш до нього. Вiн добрий чоловiк, се кожний знае. Вiн досi щиро спомагав матерi, а тепер навiть бере ii до себе. Сього не вдiе нинi кожний.

– Дiйсно! – перебила ii Олена, гiрко усмiхаючись. – Рiдка великодушнiсть! Кожному вiдомо, що, доки вiн учився, вона, вдовиця, гiрко роботами заробляла грошики, щоби його удержувати в унiверситетi. Що ii тепер, коли вже перестала бути продуктивною силою, не виганяе надвiр, то вже iмпонуе свiтовi!

– Ох, Оленко! Огiрчення чинить тебе несправедливою. Вiн i не грае, наприклад, у карти, не п’е, а те, бач, чимало значить.

– Нi, зате вiн чоловiк холодний, з вирахуванням, котрий лиш хоче уживати, котрого «я» становить для нього одинокий свiт. «Уживати, бо лиш раз живеться» – се його засада, котроi вiн пильно держиться. «Однак при тiм i другим дати жити» – се не його засада, Маргарето. На те спустiться. Се егоiст, i чоловiк гордий, котрого, як вихвалювався раз перед Стефаном, нiчого на свiтi не дивуе, котрий усього уживав, усього скуштував, котрого нiяка жiнка не в силi довший час придержати, бо, мовляв, знае наперед про кожну, що потребував би лише палець надставити, а мав би iх десять нараз. Його, наприклад, важнi соцiальнi питання життя нiчого не обходять, бо на те, мовляв, есть доволi студентiв, фiлiстерiв й iнших божевiльних. Для нього його завiд – то лиш дiйна корова, а про мене говорив раз Стефановi: «Чи думаете, що ся хоть крихiтку лiпша вiд других? У неi, як i у всiх жiнок, остання фiлософiя: вiддатися. Я iх знаю. Наколи б менi ii дiйсно схотiлося i була б уже моею, тодi й полишила б усi своi iдеi, при помочi котрих робиться тепер така iнтересна в родиннiм гнiздi. Зрештою, i не смiла би менi iх у мiй дiм заводити. А до делiкатноi кухнi, яку я люблю, вона й не пасувала б». Що менi з такого чоловiка, Маргарето, без любовi? І чим була б я для нього? Нiчим бiльше, нi менше, як ключницею його дому… а там… – тут i урвала.

З ляком пiдвела старенька очi на молоду дiвчину. Такоi бесiди вона ще вiд неi не чула; так суворо, безоглядно нiколи вона не говорила. В якi мрii заганялась вона при своiх спосiбностях! А знала своi думки так удатно прибирати у слова, що сказав би-сь деколи, що воно дiйсно так, а не iнакше. Однак вона любила сю дiвчину, немов свою рiдну дитину, i думала, що вона нi за що в свiтi не повинна далi ступати тою тернистою й небезпечною дорогою.

– Прислухаючись твоiй бесiдi, Олено, – обiзвалася поважно, – можна б утратити вiру в добрi прикмети мужчин. Одначе я в тебе питаю, я маю до сього право. Чи був i Стефан без блудiв?

– Стефан? Нi, – вiдповiла трохи згодом Олена, пiд час коли ii великi очi глибоко засяли. – Вiн мав також своi блуди. Був нудний педант, був заздрiсний, був гарячка i мав ще блуд одiдичений, про котрий довiдавшись, я з жалю та розпуки мало що не збожеволiла. Се була тайна. Його батько збожеволiв з пиття й помер з того, а вiн, Маргарето, як-небудь i не пив налогово, однак пив радо. Ви розумiете, що се значило для мене – мати такого чоловiка (а я змалку бридилась усiма напитками), у котрого та згубна пристрасть могла вибухнути кожного часу? Однак ми любились, i, вiруючи в нашу любов, ми думали се лихо перемогти. «Лише при твоiй помочi, – говорив вiн, бувало, – змiг би я ту нещасну хоробу задавити, а з другою жiнкою… нiколи». І я вiрила, що менi вдасться його вирятувати, при чiм i натерпiлась би, може, чимало, однак що було те все для мене? Я ж його так любила, Маргарето! А тут? Що за рацiя виходити за сього чоловiка? Ми вели б неустанну боротьбу мiж собою, котра б остаточно мусила виродитись у ненависть. Так, як я його знаю, то вiн не звернув би нiколи з шляху, раз обраного; а я, Маргарето, я не есьм натурою, котра б могла зносити на своiм карку панування другого.

– Такi думки, дiвчино, – вiдповiла стара дама, хитаючи жалiсно головою, – не доведуть до нiчого. Коли, бач, усе розбереш, усюди заглянеш, так i стрiнеш усюди ключку. А все ж таки вiн узагалi вiдповiдна партiя для тебе, i ти привикнеш до нього. Привикае чоловiк, Боженьку, чи до одного! Тим скорше до людини: з днини на днину, з мiсяця на мiсяць, а там… о, ти не знаеш, як гарно може ще твое життя уладитись, якi хвилi береже ще воно для тебе! Чи хочеш, може, сама на самотi жити, от хоч би так, як i я? – І гiркий усмiх промайнув по ii старечiм зажуренiм лицi. – Чи розумiеш ти хоч трохи, що то значить бути злишнiм? Або чи розумiеш ти направду, що то таке убожество? Недостаток болить, журба мулить, пригноблюе, робить вовчкуватим, убивае! А як старiсть настане, сили уступлять, Олено? Фаховоi освiти не маеш. Чи хочеш сукнi паням шити? Ноти цiле життя вiдписувати? Хочеш, Олено?

Молода дiвчина мовчала. Їi голова спочивала на згорнених на столi руках; ледве що видно було ii блiде лице iз спущеними вiями.

– Хочеш сього, Олено? – обiзвалась ще раз iз притиском. – Нi, годi тобi того хотiти! Ти дiйсно не можеш мати ще правдивого розумiння про нужденне вегетування[25 - Вегетування – рослинне iснування.], а то мусила б ти його повiтати як свого ангела-спасителя!

– Нiколи, Маргарето; лучче умерти! – почулося стиха.

– Умерти? – глянула понад окуляри на дiвчину стара Маргарета.

Був се ледувато-насмiшливий, а заразом милосердний погляд, що на нiй спинився. Опiсля зареготалась вона i, беручись наново за панчоху, почала одностайним голосом дальше:

– Коли Стефан умер, казала, що також мусиш умерти; а прецiнь живеш. Не вмираеться воно так легко, Олено; вiр менi. Раз – се було, як i мiй чоловiк помер (щось у рiк, як ми побрались), – я думала тодi теж, як i ти, про смерть. Не знаю, чому не вмерла я, як i не знаю, чого живу? Всi вдовицi i старi панни, Олено, – вони нiчо. Останнi належать ще до тих безталанних, що ще до того й смiшнi. Самотнi блукають у життi, без приюту, без становища, сказала би-м, без смислу, ат! – живуть, щоб не вмерти. Наприклад, як я: смертi не бажаю, як в молодих пристрасних днях. Знаю, що кiнець сам прийде, а буде се сумний, глухий кiнець… Чи хочеш i ти вести таке життя? Чи, може, хочеш для «iдеi» жити? Наприклад, писати? Се тепер – неначе хороба у жiнок. Опроче, для iдеi живеться доти, доки не треба за кусником хлiба побиватись. Виб’е, однак, та година, так iдеi перестають бути метою життя. Врештi нехай собi й так. Думаеш, однак, що праця для iдеi заступить тобi се живе щастя, котрого розумiння мусить ще жити в своiй грудi, бо ж ти любила й була любленою? Чого ж, питаю ще раз, чого ж хочеш, Олено?

Немов змучена, пiдняла Олена голову i з вiдверненим лицем оперлась мовчки о поруччя крiсла, ще й очi закрила рукою. Боже! Дiйсно, чого ж вона ще хотiла? Що оставалось iй ще хотiти? Писати? До того не мала вона таланту, а всяке дилетантство було iй ненависне. Отже, що ж iй почати? Думати? Говорити? Майже на се виходило. А наколи на се вийшло, стало смiшним…

Стара дама завважила муки молодоi дiвчини i, не змiняючи нi пози, нi тону, говорила далi:

– Дiйсно, Олено, в тiм взглядi не можу похваляти твого рiшення. Що задумуеш чинити, воно, iй-богу, недобре!

Однак вона чула, що добре. Чула, що коли не буде придержуватися сеi думки, то пропаде, як тисячi перед i за нею. А того вона не хотiла.

– Що мучить тебе, моя дитино? – обiзвалась знов, бачачи, що Олена сидiла безмовно та нерухомо. – Невже ж тобi жаль твоiх поглядiв на життя, котрi ти, може, змiнити мусила б? Іди ж бо, iди! Яка ти собi там i поступова, а в тiм напрямi осталась ти все-таки iдеалiстка. Оглянься лиш у життi i скажи сама, чи подружжя, котрi лучились без любовi, в тисячних случаях не щасливiшi вiд таких, що справдi не раз лиш любов мали за пiдставу? Думала було, що ти якраз скорше вступиш у так зване «розумне подружжя», а ти замiсть того любуешся в романтичних засадах i не хочеш в те вiрити, що ми не в силi кермувати нашою долею, що на те е вища сила. Правду сказавши, свiт висмiе тебе, довiдавшись, що через те вiдмовила К., бо його не любила!..

– Свiт, Маргарето? – вiдказала гордо Олена, i згiрдливий усмiх промайнув по ii лицi. – Та маса наших знайомих? Анi iх хвальба, анi iх догана не були нiколи в силi постановити для мене якесь правило! Менi просто неможливо розстатись з думкою, що так, як воно е, е недобре; що наступить, одначе, хвиля, в котрiй правда смiло заволодiе; справедливiсть перестане бути якимось даром ласки, й настане час, коли жiнка не буде примушена жертвувати свою душу фiзичним потребам…

– От i маеш, Олено! Твоi погляди про правду становлять, власне, причину твого терпiння. Се головне – вони творять розлад, безталанну дисгармонiю в твоiй душi. Завернись, люба дiвчино! – казала вона серйозно. – Завернись, доки ще молода, доки ще можливий рятунок, доки не будеш мусила собi сказати, що серед людей осталась ти одна-однiська!

– Годi мене вже урятувати, – вiдповiла молода дiвчина, сумно усмiхаючись. – Не в тiм смислi, в якiм було задумали. Одначе одному мушу заперечити. Моi погляди не такi iдеалiстичнi, як ви думаете. Коли б я була, як доктор А. казав, менш розважним критичним умом, не була б я анi в частi такою безталанною серед нинiшнього ладу суспiльного, не була б я такою самотньою, якою есьм дiйсно.

– Твоя уява надто роздразнена.

– То дайте поживу моiй душi; дайте менi серйозну, тривалу працю. Одначе нiколи не стояло виразнiше перед моею душею, що есьм «нiчо», есьм якимось недокiнченим, неповним сотворiнням, котре, оставшись таким, саме не здолае опанувати долi! Що менi з самоi волi? Що остаеться менi? Нiчого, Маргарето, нiчого, крiм прокляття, насмiшок i милостинi.

Трохи згодом, немовби собi що пригадувала, додала рiшуче, нiби бiльше до себе:

– Нехай врештi все б’е на мене, я хочу до останньоi хвилини оставатись праведною, а хто в силi чинити бiльше, нехай робить…

– А за потреби життя забула, серце? – спитала знову вдовиця, посилаючи мрачний, майже острий погляд з-поза окулярiв.

– Моральна нужда й абсолютна бiднiсть – се одне й те саме. Наслiдки iх однаковi. Будьте ласкавi, – додала опiсля спiшно, – дати менi аркуш паперу. Хочу написати до нього.

Вона встала, перейшла звiльна кiмнату i станула врештi перед старою женщиною. Нiколи не видавалась вона iй такою поважною, однак нiколи i такою чужою.

– Се твоя невiдмiнна постанова?

– Невiдмiнна.

– І чи ти того свiдома, що запропащуеш сама свою будучину?

– Так, я того свiдома, що не брешу…

– Годi, Бог з тобою, безталанна!..


* * *

Щось у годину пiзнiше опустила Олена стару товаришку. Надворi стало ще темнiше. Ледве що десь-не-десь блимали зорi, а по мiсяцю таки мчалися хмари… Лише вихор гудiв, та свистiв безнастанно, та гнав тихими улицями…

Прощання обох женщин було холодне й нiме. Щось стануло мiж ними, що iх роз’еднало; вони обi се порозумiли…

Смiливо кинулась Олена в нiчну темряву. Сильний подув вiтру загасив свiтло в руках вдовицi, а дверi за молодою дiвчиною луснули сильно й замкнулись.

– Чого, властиво, вона хоче? – пробурмотiла стара нетерпеливо й вертала звiльна напомацки у свою свiтлицю. – Чи при умi вона?


* * *

Чаша горечi, яку довелося випити родинi Ляуфлерiв, не була ще повна. Новi, зовсiм незнанi чуднi звуки наповнили солодкою гармонiею серце Германа-Євгена-Сидора. Наче одним замахом зрозумiв вiн поезiю, в котрiй зливалось мiсячне свiтло й соловейкове щебетання. Зрозумiв журчання чистих хвиль, зрозумiв золоту iх пiсню, казочну. Зрозумiв сумраку вечiрнього чародiйну силу. Вiн потонув у найнiжнiших чувствах… вiн, Герман- Євген-Сидор… любив. Одначе його любка (була се жидiвка) оставалася глухою для тих його чудних, сердечних звукiв. Його просьбу, щоби стала його дружиною, вiдкинула вона рiшуче й холодно. Його горя й розпуки не в силi описати нiяке слово людське; i вiн постановив зникнути iз сцени подiй. Сталось воно тим чином, що вiн вистрiлив собi в лоб…

Недовго по тiм усунено радника з служби… І гарнi, золотi часи, про котрi знав оповiдати вiн, його товаришi та добрi знакомi, – стали tempi passati![26 - Минулими часами (iтал.).]


* * *

З чотирьох доньок були лише найстарша й Ірина замужнi. Перша вийшла за старого, однак багатого кавалера й проживала безжурно далеко вiд родичiв. Ледве що раз або два в рiк питала листовно, як живеться родинi. Тодi звичайно Олена вiдписувала iй точно й коротко. Обi сестри нiколи не годились з собою, а вiд часу, як найстарша вiддалась, вiдчужились ще бiльше. Тяжко приходилось тепер Оленi до неi i ii мужа вiдсилати письмо, котре мало характер просьби. Той ii швагер мав далеко вiд мiста кiльканадцять фальчiв[27 - Фальча – мiра площi, що дорiвнюе близько 1,43 га.] поля з обiйстям, i тее хотiла тепер панi радникова за порадою Олени взяти в оренду, бо не знали iншого виходу з лихих обставин. Частина пенсii, котру з ласки полишено радниковi, була така мала, що ледве вистачило б на життя одному. Крiм того, були в них ще й довги i, заки тих не сплачено, не можна було грошей обертати на iншi потреби. Довго треба було ждати на вiдповiдь, дуже довго, – аж i прийшла нарештi. Зять, хоч i неохотно, пристав на предложення своеi свекрухи й заключив тверду, некорисну для них угоду, котру, однак, i Олена мусила пiдписати.

Небавом вiдтак переселилася далеко, широко знана й поважана родина (з виiмкою наймолодшоi доньки, котру найстарша забрала до себе: «заки зааклiматизуетесь», писала) в нужденне пусте село й почала нове життя.


* * *

Минав уже п’ятий рiк, вiдколи проживали на селi, вiдлученi вiд iнтелiгентного свiту, вiд усяких товариських зносин. Кожний виiзд у мiсто був сполучений з видатками, i через те вони рiдко коли виiздили. Тяжко приходилось iм хоч i яку там малу суму грошенят вiдложити. Винаймленi поля приносили мало доходу, а про частiшу продаж яких-небудь продуктiв рiдко коли можна було думати. Життя, яке вони тепер вели, було тихе та сумне, приправлене бурливими вибухами пияцтва Ляуфлера. Вiн просиджував цiлими днями в нехарних[28 - Нехарний – неохайний, брудний.] сiльських корчмах, п’ючи та сперечаючись з мужиками. Тут i вироблював iм рiзнi подання й суплiки та залагоджував iншi справи, а за те платили йому мужики горiлкою або i грiшми, котрi вiдтак пропивав знов з ними. Нiхто не здержував його бiльше вiд такого життя. Коли при суперечцi попадав у злiсть, поводився, наче божевiльний. Одного разу вернувся вiн бiльше, як звичайно, пiдпитий додому. На його вид впала радникова в таке роздразнення, що не могла спокiйно заховуватись. Вона лаяла, проклинала й казала йому назад вертати туди, де провiв цiлий день. На столi бiля нього лежав великий залiзний молоток; розлючений ii словами, шпурнув ним у жiнку. Близесенько бiля ii виска пролетiв вiн i упав Оленi перед ноги. Наче розлючена вовчиця, кинулась вона на нього i потрясла його сильними руками.

– Гадюко! – кричав вiн несамовитим голосом. – Кара Божа! Вiдчепися, коли не хочеш почути оцього молотка, щоб раз назавжди успокоiлась!

Далi махнув за нею рукою, щоби ii ударити, однак втрафив уже в воздух. Вона звернула голову до нього, i страшний зимний усмiх викривив iй уста.

– Зноси тягар, батьку, доки ще мати живе. Не забувай, однак, що родичi виннi, коли дiти суть для них тягарем, – i вийшла.

Вона була тою, котра управляла цiлим господарством i на котроi плечах спочивав гаразд цiлоi родини. Так – цiлоi родини. Вiд двох рокiв проживала й Ірина при родичах, та вже вдовицею. А наймолодшу Геню виекспедiйовано назад додому, – «щоби привикла до вiдповiдних обставин та мала образ своеi будучини, – як писала найстарша. – За урядника не вийде, бо тим грошей треба, а позаяк не е гарною, то ще найлучче буде випровадити ii на добру газдиню й охоронити ii вiд усякоi вищоi освiти, котра в нашiй родинi вiдiграла таку нещасну роль…»


* * *

Була осiння сонячна днина… Пiзно по обiдi. В селi панувала тишина. Велика часть мешканцiв забралась на ярмарок, а й на полях не видно було нiкого. Давно позвожено все додому, й далеко та широко видно було голий простiр, – далеко, доки око засягне! Сумний, тужливий був се вид. Мимовiльно зверталось око до темного дубового лiсу, котрий, припираючи до захiдноi сторони села, становив для себе якийсь окремий свiт. Близько бiля нього йшла сiльська дорога, й не один утомлений мандрiвник, не один робiтник звертав пiд старi дуби, щоби в iх тiнi вiдпочити. Осiнне червоно-жовте березове листя дрижало безнастанно на лагiднiм вiтрi й набирало при захiднiм сонцi рiшуче кривавоi краски. Особливо ж вражала одна група берiз очi всiх прохожих… Вони росли на узгiр’i, низько до землi схиляючи своi сплетенi вiти, i нiби умисне висунулись з лiсовоi гущi, ближче до дороги. В ясних мiсячних ночах виглядали iхнi бiлi повигинанi пнi iз срiбним листям, наче грiзнi мари. Тепер, правда, виглядали вони мирно, привiтливо. Се завважила, мабуть, i Олена, що вийшла оце iз глибини лiсу та оглянулась за мiсцем до спочинку. Оглянула насамперед допитливим зором биту дорогу, а не бачачи на нiй нiкого, усiла потрохи знеохочена…

Чи була вона ще гарна? Чи не оставило п’ять рокiв глибоких слiдiв на ii лицi? Так – i нi. Вона належала до тих щасливих, котрi не старiються скоро, на котрих лицi вiдбивалося, однак, духовне життя. Потемнiло та обгорiло колишне лiлiево-бiле лице. Бiля уст уклалась морщина, котроi перше не було i котра надавала тепер цiлому лицю вираз глибокого суму й утоми. Лиш очi сивi дивились однаково лагiдно. А що ще бiльше учинив з нею той час? Той, хто не проживав у безлюднiм мiсцi, вiдiрваний вiд усяких товариських зносин, тяжко працюючи в неустаннiй одностайнiй боротьбi з журбою, – той i не в силi оцiнити наслiдкiв такого життя на чутливу душу. Нема тяжчоi кари для молодого живого духу, для бистроумних, енергiчних, а надто iдеально уложених натур – як таке життя. Шумна се фраза, будто би природа сама могла чоловiка вдоволити. Недбалим, до думання лiнивим вона вистачае; вдовольняе вона й мешканцiв мiста, що опускають галасливе товариство, щоби на свiжiм воздусi скрiпити зав’яле тiло; однак нiколи не вистачае вона для мислячих, дiяльних людей. Вiд днини до днини, вiд мiсяця до мiсяця примiчала Олена на собi наслiдки того тупого, бездушного життя. І вона була остроумна й надто добре розумiла людську натуру, щоб не знати, що з часом перейде незамiтно до тих людей, котрим розходиться лише о фiзичний добробут.

Змовчу про тотi хвилi, в котрих переживала вона несказаннi муки, в котрих ii молода душа, що бажала дiяльностi, силкувалась переломити вузькi границi, якими окружало ii теперiшне життя. Як той спiйманий орел, побивалась вона у в’язницi, думала неустанно про вихiд з тоi глухоi одностайностi; i як все наново мусила переконуватися, що теперiшне життя дожидало ii i в будучинi. В таких хвилях сум страшний налягав на ii душу, i в таких хвилях була вона супроти свого окруження безоглядно-гостра, ба безмилосердна! Незамiтно упадала вона пiд вагою нiмих мук. Правда, сi муки можна було завважити на ii лицi, однак нiхто не журився нею. В господарствi, котре було на ii головi, йшло все звичайним ладом, i лише спущенi вiка i якась утома свiдчили про ii психiчнi терпiння…

…………………………………………………………………………



Хустка зсунулася iй з голови, однак вона того не завважила. Їi цiла увага була звернена на мурашню, що пiднiмалась маленьким горбком бiля неi. Вона думала про подiл працi в тих комах, а нараз i пригадалась iй чомусь стаття Писарева «Бджоли». Було вже доволi давно, коли се читала. В яке гарячкове роздразнення попала тодi по прочитанню того твору! Як багато гарячих думок пiднiмалось тодi в ii душi проти «трутнiв»… Тепер читала вона дуже рiдко.

Начеб забула i себе, i все навкруг, так задивилась на комах. Як вони ворушились, бiгали все однаково, безперестанку, без утоми. Тут панував строгий лад, i кожна комашка мала свою роботу. Чи життя, яке кипiло в тiм свiтi дрiбних сотворiнь, збудило в ii душi яку думку, який спомин? Вона сягнула нагло до кишенi, витягнула пом’ятий лист i прочитала. Чинила се, може, в сотний раз. Се був лист, писаний до неi ще перед двома мiсяцями ii найстаршою сестрою. Писала, що мусить продати обiйстя i поля, випущенi в оренду; що радить Оленi заздалегiдь порозумiтися з новим властителем щодо дальшого винайму грунтiв, бо в противнiм разi могли би уже за рiк остатись без пристановища. Їй неможливо iнакше зробити; обставини приневолили iх до сього; сини й дочки попiдростали, а наука чимало коштуе i т. д…

Усi знали о тiм i всi сумнiвались, чи остануться дальше на господарствi. Здавалось, що живуть тепер, лише дожидаючи чогось нового. Радникова, та колишня гарна й горда женщина, зломилась. Ледве можна було ii пiзнати. Лише волiклась пiд вагою щоденноi тяжкоi журби. А коли Олена розповiла iй змiст листа, вона сплакала, замiсть що-небудь на вiдповiдь сказати. Ірина, звичайно хоровита, жила лише сестрою, про котру часто говорила, що вона – ii «сила», що вона есть сею точкою, що в’яже ii з життям. Наймолодша сестра, давно доросла, гарувала[29 - Гарувати – тяжко, без спочинку працювати], побивалась, неначе мужчина, дома й по полях. Одне ставало другому до помочi, одначе пiдстава цiлоi будiвлi стала порохнявою й захиталась…

Ще мовчала Олена. Ще не мала вiдваги подiлитись iз старою ненькою й обома сестрами найновiшою вiсткою, себто тою, котру одержала вже вiд нового властителя iх пристановища. На ii запитання щодо дальшоi оренди вiдповiв вiн коротко, привiтно, що по упливi року вiдбирае поля i стане сам газдувати…

Над тисячними вихiдними точками думала бiдна дiвчина. Думала, як би оберегти родину вiд грозячоi абсолютноi бiдностi, нужди, щоби iм при оповiщеннi сумноi звiстки подати заразом i нову спасенну раду. Одначе не видумала нiчого. Не видумала? Адже хто ii добре знав, той знав також, що з нею коiлося щось вiд найновiшого часу. І дiйсно. Нiколи не виходила вона з дому так часто i не бавилась так довго по прогулках. Особливо ж сусiдне село ii немов причарувало…

……………………………………………………………………



Мовчки всунула вона тепер лист назад в кишеню, а ii погляд полинув знов долиною по дорозi. Сонце ладилось заходити, i на заходi запалало небо рожевим блиском. Нараз долетiв до неi туркiт воза й тупiт кiнських копит. Вона заворушилась i вп’ялила очi в той бiк. Показався малий легкий вiзочок, тягнений двома палкими кiньми. В нiм сидiв однiський мужчина й поганяв сам конi.

Лице ii спалахнуло кров’ю, а серце затовклось сильно. Вiзок приближувався чимраз, то скорше. З-пiд тонких скорих кiнських нiг вилiтали iскорки, а вона, затявши зуби, почала звiльна спускатись iз горбка. В очах ii горiв дивний огонь, нiздрi дрижали…

Мужчина, побачивши ii, здержав одним рухом конi й привiтався. Був се гарний, сильний мужчина, лiт, може, двадцяти дев’яти. З його одежi можна було вiдразу вiдгадати, що вiн був лiсничим. Вiн смiявся, показуючи з-пiд вуса ряд густих бiлих зубiв.

– Я вас пiзнала, пане Фельс! Можете мене зараз з собою забрати! – сказала вона з притаеним зворушенням.

– Буде менi мило, дуже мило! – вiдповiв вiн радо.

Опiсля зробив iй мiсце бiля себе по лiвому боцi, помiг усiсти, затяв конi, що аж пiдскочили, i вiдтак помчався уперед…

Почали бесiдувати. Вiн тiшився, що стрiнулись, а вона вiдповiдала ввiчливо i скоро. Вiн говорив багато. Мiж iншим оповiдав (що вже вона й знала), що вiн лишаеться у барона в сусiднiм селi i дальше у службi, а може, й назавсiди. Що казав йому, Фельсовi, нинi в мiстi, що закупив ще одне село; далi, що й замiняв собi нинi коня, он того сивого гуцула…

Олена подивляла гарного коня. Вiн iшов дуже гордо й мав густу гриву, котра майже зовсiм закривала голову. Вiд часу до часу пiдкидував бутно[30 - Бутно – гордо.] голiвкою вгору; був, очевидно, ще молодий i мало запряганий.

– Поводити кiньми становить особлившу приемнiсть, – сказала вона. – Менi так i сверблять пальцi, коли бачу, що другi поганяють.

– Таж се можете й ви вчинити, – вiдповiв усмiхаючись. А той усмiх був широкий i без значення.

– Але ви мусили б мене сього навчити.

– Для чого ж нi? Така учениця зробить мене гордим! Можемо врештi зараз зачинати.

Тут i передав iй поводи i навчав, як iх держати, коли i як стягати або попускати. Вона прислухувалась послушно, а раз заглянула йому глибоко й уважно в очi. Вiн мав великi голубi, потрохи безвиразнi очi й виглядав свiжо й дуже молодо.

Вона поводила так, як вiн казав, а його погляд спинився на ii тонких руках.

– Але держати треба неабияк! – завважила, повернувши голову легко за ним. – Чи ви не втомлюетесь нiколи?

– О, я? – вiн смiявся. – Сього в мене не бувае!

– Цiле тiло неначе в напруженнi…

Його погляд так i промайнув по нiй i спинився на ii м’якiм профiлi. Їi щоки зарум’янiлись потрохи, i вона виглядала дуже гарно.

– Панi дуже нiжнi, однак ми, мужчини, всi есьмо сильнi.

– Зате ми, жiнки, витривалiшi. Не повiрите, може, що я можу раз по раз витягати п’ять до шiсть вiдер води…

Вiн широко отворив очi.

– Дiйсно?

– Можете менi вiрити, я все кажу правду.

В його очах показалось щось нiби подив, а заразом i спiвчуття. Вона була така гарна…

– О панi, ви не повиннi щось подiбного робити!

– І чому нi? Як нiкого нема, а треба худобу напоiти, то муситься робити. А наколи з вас добрий господар, то признаете се самi.

А вiн справдi був добрим господарем i знав, що воно не йшло iнакше. Одначе, щоб вона щось подiбного робила, ще й говорила про се так свобiдно, – вона, що зовсiм не подобала на тих, що займаються такою працею.

– Панi, ви дуже господарнi.

– Я не перебираю в працi. Опроче знаете? Я завсiди кажу: чим ти е, тим треба цiлком бути. Інакше не дiйдетесь нiколи до мети!

– О, певно, – вiдказав поважно. – Доньки нашого священика також дуже господарнi. Наприклад, старша, панна Омелiя, вона дуже образована панночка. Грае на фортеп’янi, вiд неi й дiстаю я завсiди рiзнi часописи[31 - Часописи – газети.] до читання.

– Та-ак? – завважила протяжно Олена, i в сiй хвилi потягнула вона сильнiше поводи до себе. – Ви, певно, буваете там частiше?..

– Не надто часто. Панна Омелiя дуже привiтна, просить частiше заходити; однак моя служба не позволяе на се, хоч i як би сього бажалося. А ви, панi, знаете панну Омелiю?

– Знаю, – сказала вона байдужно. – Чи вона вам iмпонуе? – спитала трохи згодом i обернулась бистро до нього. Холодна, насмiшлива усмiшка промайнула ледве слiдно по ii обличчю. Вiн вiдчув ii.

– О, менi! – кликнув, зарум’янiвшись, теж насмiшливо.

– Я так думала, – i знов усмiхнулась.

– Чому б мала менi iмпонувати?

– Знати те – се ваша рiч.

– Так я сього не знаю, – вiдповiв вiн свобiдно. І вiн дiйсно не знав того. Не любив вiн взагалi думати, а був бiльше чоловiк чувства. Се зрозумiла вона з першоi хвилини, коли з ним познакомилась.

– Читаете радо? – спитала його опiсля.

– Радо.

– Можу вам також книжок позичити, маю iх дуже багато.

– А ви, панi, не читаете?

– Тепер нi. Не можу.

Вiн дивився на неi цiкавим поглядом; очевидно, не розумiв ii.

– Так менi лучче, – вiдiзвалась стиха.

– То лиш час забирае, – обiзвався, – а надто жiнкам при господарствi. Вже мужчина, то примушений читати…

Вона вiдвернула голову вiд нього, i ii погляд полинув десь далеко. Сонце сховалось вже за темний лiс, i остро виразно вирiзувались його лiнii на огняно-червонiм небi.

Їй стало холодно, i вона стиснула одною рукою кордикову[32 - Кордикова – тонка, подiбна до шовковоi.] хустку пiд бородою i пробувала ii тiснiше зв’язати. Чи конi почули легку непевну руку, що ними поводила, чи, може, лiвий побачив що-небудь край лiсу, бо скочив убiк так, що легкий вiзок мало що не вивернувся, а Олена похилилась уперед. Блискавкою обняла ii його рука й узяла заразом поводи. Вона була на хвилину неначе замкнена в його обiймах. Злякана, освободилась, а вiн став лютий i ударив конi, що рвались уперед немов скаженi.

– Бестiя, – муркотiв крiзь зуби.

– Я тому винна, – промовила.

– Нi, – вiдповiв нетерпеливо. – Се лучаеться нинi вже третiй раз. Однак я його вiд сього вiдзвичаю. Ви перелякались? – додав опiсля м’яким голосом. – Я був би прецiнь не допустив, щоби ви упали!

Вона не вiдповiдала нiчого.

– Я стала боязлива, – говорила вона тихо з сумним усмiхом.

– Як? – i вiн нахилився трохи вперед.

– Боязлива стала. Але се, певно, тому, що виiжджаю рiдко, а нашi конi старi й супокiйнi.

– А чому рiдко виiжджаете? – спитав вiн.

– Конi усе в роботi, годi iх вiдривати, а других просити не хочу!

– Сього вам i не треба чинити, – сказав з вiдтiнком гордостi i ввiчливостi. – Тих драбiв он тут мушу щодня проiжджати, щоб стали слухнянi. Можете iх кожним разом дiстати, наколи лише захочете.

– Дякую, одначе без вас я не поiду, – сказала вона м’яким голосом.

Чудно-приемне чувство так i обгорнуло його. Вiн знов нахилився крихiтку, i iх погляди стрiнулись. В ii очах затлiло щось наче огник, i вiн глядiв хвилину в ii гарне лице з очевидною приемнiстю. Опiсля пiдвiв гордо голову i сказав рiшуче:

– Я i не допустив би, щоб ви самi iхали. А i не маю нiкого, на кого б мiг конi супокiйно лишити. За чотири днi мушу знов iхати до мiста. Наколи б ви, панi, мали охоту, то ми могли б спiльно вiдбути малу подорож.

Вона не вiдповiдала скоро. Стала лише ледве замiтно блiдша; а трохи згодом сказала:

– Хочу…

Дальша iзда вiдбулась супокiйно, i лiвий iшов послушно, неначе дитина. Олена говорила багато, питала мало, а його очi спинялися з подивом на гарних лiнiях ii обличчя, на ii устах. Такою вiн ii ще не бачив i не чув, щоби вона коли так бесiдувала. Правда, бував з пару разiв i в домi ii родичiв, хоч лише за орудками, однак тодi бувала вона завсiди тиха, зайнята. Деколи видавалась йому гордою, неприступною, а тепер iхала з ним, сидiла бiля нього. Вiн вiдчувае ii дотики. Нинi була вона зовсiм iншою. А те, що говорила i як говорила, було рiшуче iнакше, як се бувае у других дiвчат. Неподалiк ii помешкання просила його станути. Наколи наставав на те, щоб ii завезти аж перед дiм, вiдповiла живо:

– Мушу ще на хвильку зайти до учительки, – i подала йому руку на прощання, причiм уникала його погляду. – Далi хотiла б я вас о щось просити, а властиво, остерегти, – додала м’яким шепотом, – щоби ви не iздили так напрасно[33 - Напрасно – рвучко, швидко.] кiньми, не довiряли дуже власнiй силi. Ви надто вiдважнi…

Вiн схилився i поцiлував руку, що спочивала ще в його руцi.

– Добре! Смiю, однак, за чотири днi по вас вступити?

Вона потакнула мовчки головою, а опiсля того вiн обернув вiзок i вiд’iхав. Ще раз оглянувся на неi й поздоровив ii. Вона стояла, випроставшись, з холодним усмiхом на устах, немов на чатах, i дивилася на нього. Опiсля з’явилось тее неприязне «щось» у неi мiж очима, i здалось, що ii горда постать западаеться в себе… З похиленою головою i з посоловiлим поглядом вертала вона додому. Ледве що замiчала поздоровлення деяких знакомих газдiв…


* * *

Чотири днi пiзнiше, якраз о тiй самiй порi, затримався знов вiзок пана лiсничого бiля помешкання Олени. Вiн вискочив скоро i зняв ii. Вона не супротивлялась сьому. Виглядала дуже втомлена, вiдповiдала, одначе, привiтно й лагiдним голосом. При прощаннi вiн поцiлував знову у руку, а вона просила його приходити.

– Розумiеться! – кликнув вiн радiсно. – І то так часто, як часто позволите…


* * *

З того часу стала Олена дома сумна, мовчалива. Вона була дразливiша, як уперед, ба не раз аж рiзка. Часто траплялось, що, коли Ірина несподiвано вимовляла його iм’я, Олена уникала ii погляду. Молода жiнка бачила, що з нею дiеться щось замiтне, одначе не питала. Знала доволi, що заговорить вона лиш тодi, коли сама захоче…

………………………………………………………………………….



Одного дня спитала ii радникова, коли буде вже раз[34 - Раз – тут: нарештi.] писати до нового властителя в справi оренди.

– Пождiм ще, мамо, – вiдповiла знехотя й немов задивилась за чимось у вiкно.

– Ще ждати? Таж ти говорила менi про се ще перед двома тижнями; я не вiрю, щоби дожидання принесло нам який-небудь рятунок.

– Може, мамо. Може, й принесе. Я беру се на себе.

Радникова задоволилась. Вона знала, що ся дiвчина не говорила нiколи на вiтер. Ірина, що якраз у тiй хвилi увiйшла до кiмнати, почула останнi слова.

– Що ти знов береш на себе, Оленко? – спитала журливо. – Може, знов тi утяжливi гафти? Лиши iх; заплата за них надто вже мiзерна!

– Вас беру на себе! – вiдповiла в тонi нiби жартiвливiм.

Ірина приступила й собi до вiкна, i ii погляд задержався на сестринiм лицi. Виглядала змучена, а попiд очi виступили перснi. Вона знала, що сестра терпiла на безсоннiсть.

– Дуже сумний отакий осiннiй краевид на рiвнинi! – вiдiзвалась Олена, щоби повернути розмову на що iнше. І дiйсно. Надворi було дуже сумно. В гор?дi[35 - В гор?дi – в саду.] видно було садовину, чорну, сумну, без листя, а вiтер так i знiмав сухе листя вгору i уносив усе далi. Дрiбонький дощик сiяв неустанно вже з самого ранку. На голих полях виглядало пусто i глухо. І ворон не було видко, як звичайно: десь також пощезали, може бути, полетiли в лiс…

– Маю тобi передати поздоровлення, Олено, – заговорила Ірина по якiйсь хвилинi, пiд час котроi обi мовчки задивились на краевид. Олена спаленiла й перелякалась.

– Вiд Фельса. Я була в учителiв i подибала там його.

– Так? – обiзвалась Олена, одначе обернулась у сiй хвилi до столика й чогось шукала. Рiвночасно вийшла з кiмнати радникова, котру викликала наймолодша донька.

– Що ж вiн там робить?

– Не знаю. Останеться там, правдоподiбно, аж до вечора. Дожидае учителя, що поiхав у мiсто на ярмарок i мае йому щось привезти. Менi видиться, Олено, – додала по хвилi, – що вiн iнтересуеться тобою.

– Так? – сказала вона зворушеним тоном. – І що ж, Іринко?

Іринка здвигнула плечима.

– Вiн добрий чоловiк, але дуже ограничений…

– Ну, так, але все ж таки вiн мае доходи; а головна рiч; вiн добрий чоловiк!..

Тривога i здивування заграли нараз на лицi молодоi удовицi. Вона не розумiла сестри, одначе не могла не зрозумiти тону, в котрiм вона се сказала.

– Здаеться менi, що вiн пересиджуе охотно в жiночiм товариствi, особливо в молодiм… – казала вона далi звiльна, не зводячи очей iз сестриного обличчя.

– Був там ще хто? – спитала неспокiйно.

– Нi, але погляд, котрим мене змiряв, упав менi в очi. Опроче, що вiн нас обходить?

Чудна змiна зайшла в Оленинiм лицi. Їi очi заiскрились, i вона сказала швидким i рiзким голосом:

– І чому б не мав вiн нас обходити?

Молода жiнка замовкла та в наглiм перестраху спустила очi. В тiй самiй хвилi приступила Олена до неi, вхопила ii за руку й поцiлувала.

«Я ж його не люблю», – хотiли вимовити ii побiлiлi уста, однак не вимовили. Грудь ii пiдiймалась iз сильного зворушення.

– Не думай зле про мене! – простогнала вона тремтячими устами.

– Не знаю нiчого, – втихомиряла Ірина, глибоко зворушена.

– Менi дiеться так, немов тiй собацi, що покiрно зносить, як ii к?пають, – сказала Олена. Опiсля вiдтрутила сестрину руку вiд себе i скоро опустила кiмнату.

Ірина осталася одна, i ii очi звернулись, як i передше, на краевид. Тим разом вже не бачила нiчого. Так лише блукали ii очi безцiльно, несупокiйно, а несказанно важке, сумне чуття обгорнуло ii душу…

Що сталося з дiвчиною? Чи любила Олена? Сьому не могла вона вiрити. Вже ж будучи такою, якою вона була, не могла того полюбити. А коли б уже так сталось, то, Боже милий, якого роду була ся любов?..

Вона так i затопилась у важку задуму, одначе, небавом вiдвернулась назад вiд вiкна. Висока, струнка стать мигнула попiд вiкна… Наче блискавка, блиснула одна думка в головi молодоi жiнки. Вона станула немов укопана на мiсцi i слiдила тривожними очима за сестрою. Ах, вона вже знае, куди ся прямуе. Вона туди iде! І дiйсно. Олена йде туди, щоб побачитись iз Фельсом…

……………………………………………………………………….

Вона йшла звiльна, щоб успокоiтись. Їй справдi дiялось, немов собацi, покаранiй за якусь провину. Вона паленiла, згадавши погляд сестри, тоi сестри, котра досi в неi вiрила. Вона вiдчувала, що з постановою статись його жiнкою утратила тее щось, що ii оберiгало дотепер вiд усякоi брехнi, вiд усякоi неправди. Вона знала, що опiсля заживе лише фiзичним життям. Однак вона не може собi iнакше порадити. Що про неi тепер думае Ірина? – гадала вона далi. – Чи я його люблю? – i вона усмiхнулася слабо. – Най собi се думае. Лише до правдивоi причини не смiла Ірина дiйти, нi за що в свiтi не смiла… Люблячи Олену, вона могла б одним замахом усе розбити…

Потiм стала думати про нього. Вона уявила собi його постать. Вона мусить у ньому вiднайти щось таке, що б ii до нього притягало. Вона знае докладно, що вiн буде говорити, як уперше заговорить. Знае той усмiх, котрий зраджуе, що вiн ограничений, i котрого iй встидно… Лише чоло мае вiн бiле, гарно сформоване, котре надае виказ[36 - Виказ – вираз.] цiлiй статi, i сильно збудовану постать рiдкоi краси. «Се ж дiйсно щось гарне – така сильна i здорова людина», – думае вона. Який вiн сильний!.. Тодi, наприклад, зняв ii з вiзка так легесенько, начеб вона була легка, мов перо, i (згадавши се, паленiе ще тепер), здiймаючи, притис ii на хвильку до серця…

– Боже милий, що я дiю? – прошептала нараз i стала немов укопана. – Іти? Іти! – вiдповiла опiсля наче не своiм голосом. І ii уста усмiхнулись в несказаннiм огiрченнi. Так вона все до чогось придатна…

І знов думала про нього. Думала й вiрила в те, що його любов не зостанеться на неi без впливу. Любов мае те в собi, що, наколи походить вiд симпатичних осiб, викликае i в нас настрiй, подiбний до любовi…


* * *

Часто стрiчалась вона з ним i кожним разом умiла так зарядити[37 - Зарядити – влаштувати.], що з ii родини не був нiхто присутнiй; а коли траплялось, що Фельс появлявся iнодi дома у ii родичiв, то ставала мовчазною i шукала заняття в пекарнi[38 - Пекарня – кухня.]. Здивований, споглядав тодi за нею. Його очi слiдили неустанно кожний ii рух, однак тут була Іринка й iншi; була й наймолодша, котру радникова консеквентно придержувала в кiмнатi, i вiн бавився переважно з ними. Лише при його вiдходi з’являлася точно i позволяла, щоб вiн цiлував ii руки при всiх…

Коли впали снiги i настала санна, приiздив вiн кожноi недiлi й забирав усiх на прогулку. Тодi сидiла Іринка з наймолодшою сестрою разом, а вона бiля нього напередi. Або знов траплялося, що вiн приiздив лише по неi саму й вiдвозив ii у сусiдне село до жiнки тамошнього надлiсничого. Тодi пiд час iзди питав ii щохвилi, як сидить i чи iй не зимно.

В останнiм часi стратив багато з своеi звичайноi смiливостi супроти неi. Зате вона бувала розмовна, весела й опанувала його зовсiм. Коли вiн, бувало, розговориться про яку рiч, не передчуваючи, що говорить якраз проти ii поглядiв, тодi спинявся на нiм гордий, холодний погляд Оленин, i вiн мiшався.

– Часто говорите про речi, котрих добре не розумiете! Се ж вам не личить! Будьте таким, яким ви е, i не думайте йти другим пiд лад!

– Тиранка з вас, панно Олено!

– Чого мене слухаете? Не робiть сього, наколи вам неприемно.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66764348) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Notes





1


Всюди пануе брехня, як ще нiколи дотепер. А правда вiдважуеться виповзати зi свого кутка не iнакше, як закутана в привабливо-яскравi ганчiрки… (нiм.).




2


Ц.-к. – цiсарсько-королiвський.




3


Завiд – професiя, фах.




4


Мiж iншим (фр.).




5


В паноптикумi (лат.).




6


Взяти «пiк» – завзяття, присiкатися.




7


Варiяцтва – божевiлля.




8


Ферii – канiкули.




9


Лiтанiя – молитва у католикiв.




10


Офiцини – задня частина будинку.




11


Блискучу партiю (фр.).




12


Досконало (фр.).




13


Урядник – урядовець, чиновник.




14


Лярi-фарi – пуста балаканина.




15


Доктор прав (лат.).




16


Консеквенцiя – послiдовнiсть.




17


Подiлений бiль – це половина болю (нiм.).




18


Найбiльший виграш (нiм.).




19


Родичi – батьки.




20


Дiдичнiсть блудiв – спадковiсть помилок.




21


«Нiхто iз смертних не був цiлком щасливий» (нiм. – Ф. Шiллер).




22


Побачення (фр.).




23


За всяку цiну (фр.).




24


В менi живе любов до свободи i непохитна рiшучiсть не дати нiкому себе поневолити; нiколи не схиляти своеi голови, коли проти цього протестуе моя совiсть; жити так, як сам життя я розумiю, i йти лише тим шляхом, що я його собi обрав, яким би вiн трудним не був, не даючи нiкому нiяким пiдлещуванням, нiякими погрозами звести себе iз цього шляху… (Фр. Шпiльгаген. «Завжди вперед»).




25


Вегетування – рослинне iснування.




26


Минулими часами (iтал.).




27


Фальча – мiра площi, що дорiвнюе близько 1,43 га.




28


Нехарний – неохайний, брудний.




29


Гарувати – тяжко, без спочинку працювати




30


Бутно – гордо.




31


Часописи – газети.




32


Кордикова – тонка, подiбна до шовковоi.




33


Напрасно – рвучко, швидко.




34


Раз – тут: нарештi.




35


В гор?дi – в саду.




36


Виказ – вираз.




37


Зарядити – влаштувати.




38


Пекарня – кухня.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения