Читать онлайн книгу "Остарбайтер"

Остарбайтер
Галина Вiкторiвна Горицька


Герой «Остарбайтера» Антiн змушений на чужинi заробляти грошi для добробуту своiх рiдних. Вiн заручник обставин, втративший життевi орiентири. Єдине, що осяюе його безпросвiтнi буднi, – кохання до незнайомки. Але невiдомо, куди заведе цей шлях.

На противагу Антiну Максим, справжнiй остарбайтер у фашистськiй Германii, вже не сподiваеться нi на що. Доля граеться ним, як кiшка мишеням. Невже е надiя на звiльнення вiд рабськоi працi? На кохання? На щастя?

Цей роман про те, що свiт дедалi бiльше вимагае вiд нас ефективностi в усьому. Навiть у почуттях… Але хiба промисловими термiнами можна мислити про кохання..?





Галина Горицька

Остарбайтер



© Г. В. Горицька, 2021

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021



Ви нiколи не замислювалися, чому ваша матiнка, котру ви завжди критикували за це, пiдтримуе вашого батька безсумнiвно, нiби останню iнстанцiю в цьому життi та кiлькох наступних? Чому сусiдка, до котроi залицявся депутат i навiть «феррарi» iй якось презентував, обрала нiчим непримiтного тихоню, iнженера Толю? Чому ви, так, саме ви, замiсть того, аби зробити кар’еру дипломатки, про яку ви так мрiяли, i навiть з вiдзнакою закiнчили мiжнародне вiддiлення, сидите зараз з трьома дiтьми й чекаете коханого вдома, аби нагодувати його духмяним борщем?

Розумiю, це те щастя, котре бiльшостi сучасних iндивiдiв невiдоме. Бо мiлленiалiв, i ще когось там iз надсучасних i надтехнологiчних людей, виховували iнакше. Вони як вогню бояться розчинитись в комусь. Всi – махровi iндивiдуалiсти й позитивнi егоiсти (назвемо це так). Всi заклопотанi розвитком власноi особистостi, кар’ерним зростанням i своею замкнутiстю, себто створенням бронi для самозахисту. Коли ми починаемо стосунки (саме стосунки, це вам, шановнi, не кохання налетiло всепереможно), ми плануемо, зважуемо i, в сухому пiдсумку, заздалегiдь вiдкидаемо тих, котрi чимось негожi. Оберiгаемо себе, не йдемо на компромiс. І виходить в результатi (якщо, звiсно, взагалi щось виходить) такий собi синтетичний шлюбний союз. Бо ж ми обирали за пiдходящими параметрами. Убезпечили себе на всiх фронтах. Сходили на кiлька побачень iз сайту знайомств. І ми були на тих побаченнях вкрай рацiональними. Ми хiба що не принесли на них своi анкети з детальним перелiком захоплень, болячок i прагнень-устремлiнь. Так, можливо, нас не сильно «вставляе» чоловiк, котрий сидить навпроти на «побаченнi наослiп», що органiзувало нам вкрай дороге агентство з пiдбору вiдповiдних кандидатiв. Однак його «беха», знак зодiаку, фертильний вiк i квартира в центрi столицi – цiлком пiдхожi. Себто – сповна. Бо «сповна» – це бiльш вiдповiдний термiн для всiеi цiеi «довбаноi» надсучасноi ситуацii знайомств. І нас вже «не гребе», що нас «не вставляе» (вибачте за тавтологiю). Та й «вставляе» нас, вочевидь, вже iнше. Те, що до кохання немае нiякого стосунку.

Однак, шановнi, ця книжка не про такi союзи. Цей роман про Кохання. Котре здебiльшого всупереч. Так, я знаю, таке вже трапляеться нечасто. І зовсiм воно не гарантуе вiчного, а подекуди навiть швидкоплинного щастя… Та й титани разом з трансформерами, либонь, всi вимерли. Однак… Може ще хтось впiзнае себе?…




I


За Паганини длиннопалым
Бегут цыганскою гурьбой —
Кто с чохом чех, кто с польским балом,
А кто с венгерской немчурой.

    Й. Мандельштам

Якщо вдивлятись у лiве вiкно навпроти, то можна було побачити, як юна особа робить собi педикюр, зручно вмостившись на пiдвiконнi. Вона акуратно зрiзала нiгтi, пiдпираючи однiею рукою колiно i роблячи iншою короткi «чик-чик» ножицями з круглими пластиковими наконечниками. Вiн придивився: «Тi наконечники кольору Тiффанi[1 - Колiр Тiффанi (англ. Tiffany blue) – особливий вiдтiнок блакитного, наближений до бiрюзового. Названий на честь фiрми «Тiффанi», яка використовувала цей колiр як брендовий.], чи бузкового, майже такого, як у Врубеля з Третьяковки, там, на другому поверсi галереi, якщо пiти направо[2 - Йдеться про картину Михайла Врубеля «Бузок».]?».

Антiн готував млинцi, повсякчас матюкаючись, бо зазвичай цим вранiшнiм ритуалом опiкувалась Лiза. Вiн неумiло наливав на пательню погано збовтану жижу з яець, борошна i цукру, яку Лiза вмiла перетворювати на тоненькi прозорi кола його персонального вранiшнього щастя. Антiн намагався вiдтворити тi кола, а насправдi – те вiдчуття задоволеностi, яке його переповнювало весняними недiльними ранками, коли лiзинi теплi руки по-материнськи вiдсовували ковдру i ставили на лiжко бiля його сонного лиця цiлу миску отих млинцiв. Вiн вдихав iхнiй аромат. І той запах будив його замiсть будильника. Мiж млинцями Лiза зазвичай розмiщувала рожевi пласти полуничного конфiтюру.

Однак одного разу мiж пластами персонального щастя Антiн знайшов поплямовану масляними колами цидулку з майже такими ж матюками, якими вiн зараз обдаровував млинцеву жижу, розквацяну по пательнi.

То були Лiзинi матюки. Вона ними просякнула свое послання, адресоване Антiну, ще щедрiше, анiж накладала пласт полуничного конфiтюру помiж млинцiв. Лiза виливала свою злiсть на його неспроможнiсть прийняти рiшення. На його небажання ставати дорослим. На його вперте iгнорування того факту, що вона хоче замiж i пора б iм вже мати дiтей. Врештi-решт, якщо вже так склалося i вони разом… Чи не разом? Чи просто вiн ii трахае, бо йому так зручно i зручно отримувати порцiю теплих «блiнов» прямо в лiжко? Чи вiн, бл*ть, «блiнськiй» бл*ть, нiжно жовтий, трохи пухкий, масляний i здатний в будь-яку секунду перетворитися на холодне, миршаве i неiстiвне тiсто, оформлене тонким круглим пластом, думае-розмiрковуе про те, що час спливае?!

Антiн, чесно кажучи, i сам не знав вiдповiдi на це питання. Так, йому безперечно подобалась Лiза. Однак, аж не настiльки, щоб робити iй пропозицiю.

Тож бiльше вранiшнiх млинцiв в його життi не було.

Дiвчина у вiкнi навпроти поворухнулась i, здаеться, помiтила, що за нею спостерiгають. Вона пiдняла голову, вiдiрвавшись вiд свого зайняття. «То в неi й очi – кольору Тiффанi, а не тiльки якiсь там ножицi», – мимохiдь констатував Антiн, змагаючись зi своею катастрофою i все ще не втрачаючи надii, що вона – всього лише млинцева.

День починався.


* * *

Хлопець сiв на край кухонного столу i той проскрипiв, дисонуючи розмiреному диханню його вершника, що зосереджено вдихав i видихав нiкотин. Лiто палало, немов червоний дикий мак посеред галявини дрiмучого карпатського лiсу, i Антiну хотiлось нiчого не робити. Вiн поглянув лiниво на запиленi полицi з книгами, усе росiйська класика, що видавалась багатотисячними тиражами для всього того рiзношерстного болота, яке називалось «Советський Союз» i лiниво позiхнув, вiдводячи враз свiй збайдужiлий погляд вiд тих томiв-мастодонтiв. То лише в дитинствi Антiн дуже любив читати.

Вiн читав «запоем», нiби маючи якiсь сумнiви, що це зайняття буде так само йому до снаги й в зрiлому вiцi. У якомусь старому повоенному американському «мувi» вiн пiдгледiв парубка, що читав так само завзято, як i вiн, стоячи бiля дверей вагону нью-йоркського метро. І тодi Антiн став заздрити мiстянам, що мали таку можливiсть: читати у вагонах потягiв. В його мiстi пiдземки не було. Вiн читав Пушкiна в лiсi на галявинi, Сковороду полюбляв читати посеред лiтнього поля, коли наставала пора жнив. «Лолiту», запросто отриману ним, дванадцятирiчним хлопцем, в бiблiотецi вiд «зеленоi» бiблiотекарки з кiсками, яка сама Набокова жодного разу не читала i тому виписала хлопцевi ту «порнографiю», смакував пiд криваво-червонi пiзнi суницi з рожевим вiд соку цукром, бо йому здавалося, що саме так треба ii ласувати. І, звична рiч, з кожною сторiнкою Гумбертовоi «Одiссеi» пiдлiтковi котоновi шорти кольору м’яти все тугiше натягались у нього в паху. Тодi ще десь поруч дзижчала оса, маючи в планах посмакувати не так Антiновою суницею, як його апетитною дитячою литкою. І ще, здаеться, тодi йшов дрiбний дощик, виблискуючи кришталевими краплями на сонцi, «слiпий». І потiм батько потягнув його, трохи знiяковiлого вiд збудження, по гриби на iнший кiнець мiста, бо ще цей дощик називався «грибним» i обiцяв безлiч смаколикiв iхнiй родинi: грибний суп, пирiжки з грибами й хрусткою, ледь пiдгорiлою через збоi в старiй духовцi, скоринкою, i навiть смачну страву з французькою назвою «жульен», що його втомлена мама, бiдкаючись, також запiкала з окрайцiв грибiв, що залишились пiсля приготування iнших страв, i обов’язково – зi сметаною.

Того ж вечора, пiсля омрiяного жульену, Антiн потайки дочитав «Лолiту». А потiм настала черга «Одiссеi», «Гамлета» i безлiчi iнших свiтiв, якi вiн буквально вдихав, насичуючись кожною сторiнкою. Антiн читав так затято i ковтав таку величезну кiлькiсть книг, що iнодi вже за мiсяць забував iхнi фабули. Однак вiн нiколи не забував посмак i емоцii вiд кожноi з книжок.

А якось посерединi навчального року на уроцi украiнськоi лiтератури його попросили переказати сюжет «Тiней забутих предкiв», i вiн не змiг. Лишень неумiло передавав своi вiдчуття вiд прочитаного ще влiтку твору.

Здаеться, вiн його прочитав ще на початку серпня. І тодi особливо гостро вiдчував, що треба поспiшати й читати ще i ще… Бо потiм, коли вiн виросте, вiн розхоче, розучиться вдихати зi сторiнок iншi свiти, таемничi стежки чиiхось думок i сутiнковi пагорби вражень.

Але сталося дещо iнше. Нi… Антiн не перестав любити читати, i вiн зовсiм не наситився книжками. Вiн просто не знаходив час, аби заглибитись, пiрнути, вдихнути водою лiтер, що складаються в слова, чиiмось розумом розставленi в речення i цiлi роздiли. А потiм, коли й мав вiльну хвилину – вже i не тягнуло до книг. За роботою, за життям, за побутом, що його полонили, кудись вiдiйшов у темряву грибного дитинства той незграбний хлопчисько в окулярах з великими дiоптрiями, котрий полюбляв читати на галявинi, а заразом i той, iнший, що читав у вагонi метро з чорно-бiлого «мувi», якому так заздрив Антiн.

Той хлопчик був його уособленням, ним iдеальним, яким Антiн сам себе бачив i омрiював в дитинствi. Плекав. Образом, до якого прагнув: з дорогим шкiряним портфелем i в смугастiй сорочцi, що вiдкривае свiти з цупких сторiнок, помережаних тонкою ниткою лiтер. Вiн не бачив себе видатним iнженером, що проектуе суецькi i панамськi канали[3 - Йдеться про Фердинанда Лесепса, який насправдi нiяким iнженером не був, однак побудував обидва вищезгаданi канали.], якi залишаються на планетi монументальними брилами на столiття i прославляють свого демiурга. Не бачив себе заможним дизайнером маеткiв i садиб. Нi, не бачив… Тому, можливо, йому цього i не судилося. Бо, погодьтеся, якщо вже навчаетеся на iнженера, то варто мати хоча б якусь мрiю, пов’язану з майбутньою професiею. Адже наша свiдомiсть створюе умови до реалiзацii.


* * *

Того ж вечора, коли вiн вперше побачив дiвчину з очима «кольору Тiффанi», Антiн довго дивився на сусiдне вiкно справа, де темний жiночий силует виднiвся в глибинi кiмнати. Хтось сидiв згорблений в крiслi чи то на диванi, й пiдпирав долонями голову. Вiн гадав: чи то та сама дiвчинка, яку вiн бачив вранцi в iншому вiкнi? Фiгура здавалась якоюсь ущербною, неповноцiнною. Нiби ii силомiць посадили отак на диван i iй зовсiм незручно, але змiнити позу вона не спроможна.

В руцi Антiна колихалось маленьке горнятко з чарiвною рiдиною, що свiтилася пiд свiтлом торшера, немов наповнене мiсячним сяйвом. Холодний напiй вiдгонив етиловим спиртом значно бiльше, нiж мало б хороше мартiнi. Однак, воно не було хорошим. Натомiсть воно було дешевим, купленим в сусiдньому гастрономi Мачухи «городов русских». Рiдина в горнятку свiтилась, немов Дiнь-Дiнь[4 - Дiнь-дiнь – казкова фея.] ii пiдсвiтила якимись чарами. Антiну захотiлось повiрити, що його Лiза повернеться. Що насправдi за вiкном не Щолкiвська[5 - Кiнцева станцiя Арбатсько-Покровськоi лiнii Московського метро- полiтену, з якоi численнi маршрутки курсують в Пiдмосков’i. Край Москви.], а його рiдний Івано-Франкiвськ. Що весна надворi просякнута дитячим смiхом i солодким очiкуванням Великодня й тепла. Що вже завтра, так, знiчев’я…, вiн, малий, поiде на велосипедi до вод холодноi Бистрицi й вiдкрие купальний сезон пiд рожевий пелюсткопад. Дарма, що зарано…

Того вечора вiн зробив ще безлiч ковткiв тiеi рiдини й кiлька разiв наповнював горнятко мiсячно-бензиновим сяйвом, аби раптом усвiдомити, що хоче, аби Лiзи взагалi нiколи не траплялось в його життi!.. Бо вона несправжня i вiн ii не кохае. Хiба що ii вранiшнi млинцi. Однак нiколи не буде здатен заради неi на вчинок. Анi тодi, анi тепер.

Так само вiн хоче, щоб цього мiста, що оточувало його стiною свого ества i душило своiми табу, тисячолiтньою iсторiею распутiнськоi нечистi та iнкасаторського очiкування, сибiрськими таборами, снiжними глухими селами без електрики, що гордо називались селищами мiського типу…. душило своiм вiдчуттям кращостi, зверхностi, очiкуваностi величi й трупним закостенiнням, також не iснувало. Щоб його просто нiколи не було на свiтi.

Антiну раптом закортiло парного молока. Але в його орендованiй квартирi нiчого не було, крiм мартiнi та смердючоi води з-пiд крана. Вiн збирався хоча б пiдвестися з крiсла, аби краще роздивитись загадкову фiгуру дiвчини з очима «кольору Тiффанi», що майорiла в сусiдньому вiкнi. Однак цей порив кудись зник, розвiяний Дiнь-Дiнь з горнятка. Сил пiдвестися з крiсла у нього не вистачало.


* * *

Поступово, з часом… Антiн дiйшов висновку, що, хоча жiночий силует з лiвого i правого вiкон сусiднього будинку суттево рiзниться, то одна й та сама особа. Але разом з тим i вiдмiнна в правому i лiвому вiкнах. Вiдбувалась якась чортiвня i це неабияк iнтригувало його i водночас гнiтило. А ще в сонячну днину, коли вона дивилася i в лiве, i в праве вiкна по черзi, Антiн майже фiзично вiдчував той ii погляд яскраво-синiх очей. Очей «кольору Тiффанi». Пронизливих. Цнотливо-прекрасних очей…

І Антiн все частiше i частiше спостерiгав за своею таемничою сусiдкою. Йому хотiлося звiситися за пiдвiконня i панiбратськi, дуже тихо прошепотiти iй на вушко «привiт». Вiн уже уявляв, як вони разом iздитимуть на рiчку купатися i як днi летiтимуть одне за одним щасливою чередою, як тi рожевi пелюстки над водами Бистрицi.

Однак, вiн також починав здогадуватися (чи то пак усвiдомлювати), що загадкова незнайомка не прошепоче йому у вiдповiдь «вiтаю», хоча б тому, що не знае цього iноземного слова. І не полетять вони на велосипедi до рiчки, аби розфарбувати щастям i радiстю свою низку днiв… Бо вона – iнша. Майже iншопланетна. Ота дiвчина з вiкна навпроти. Вона – росiянка. А це дiагноз для Антiна i таких, як вiн. Бо росiянки, народженi в Москвi, або тi, що живуть в Москвi, як ось вона… Та ба! Навiть тi, котрi переiхали сюди з якоiсь Казанi рiк i три тижнi тому… І навiть не до Москви, а до одного з мiст-супутникiв – всi вони гордо iменують себе «масквiчками» i зневажають таких, як вiн – «остарбайтерiв». І круглолицi уродженки пiвночi iмперii, i вузькоокi дочки схiдноi ii частини, чеченськi мусульманки, що в перервах мiж намазами й хатнiми обов’язками iз сумом згадують своiх домашнiх кiз, котрi так весело стрибали пагорбами рiдноi Ханкали[6 - Чеченське мiсто поблизу Грозного.], всi вони гордо iменують себе «маасквiчками», лузаючи на кухнi насiння гучними п’яними вечорами в яких-небудь Хiмках, Митищах, Люберцах, Чеховi, Фрязинi, Павлиновi та iнших атомних грибочкiв мiст-супутникiв, що повилазили на радiусних теренах Пiдмосков’я.


* * *

У «телятнику»[7 - Товарний вагон, в котрому пiд час Другоi свiтовоi вiйни вивозили остарбайтерiв.]iхати було достобiса незручно. Нi, не те щоб Максим на щось жалiвся… Звiсно, що нi. На що йому, шiстнадцятирiчному парубку, котрого б не взяли в РСЧА[8 -


Робiтничо-Селянська Червона Армiя.]через плоскостопiсть, i вiн, якось так само вийшло, раптом опинився сам-самiсiнький в окупованому нiмцями Киевi, було жалiтись? Та вiн i сам знав завдяки ледь чутному, подушкою прикритому, радiоприймачу на горищi свого Богом i нiмцями (останне на щастя) забутого, напiвзруйнованого будинку, що тривають запеклi боi. Так що вижити йому, що там, що тут, в цьому чортовому потязi, ймовiрно не судилося…

Мати померла ще на початку грудня 1941-го. Вона хворiла на сухоти й поки в неi була ремiсiя – ще трималася. А потiм горiв Хрещатик. Цiлих одинадцять днiв палав i нiмцi його нiяк не могли загасити. Всiх мешканцiв з «ферботене зоне»[9 - Заборонена зона (нiм.).]вночi повиганяли з головноi магiстралi мiста й прилеглих вулиць, i тi сидiли на своiх валiзах, клунках та й просто – на травi Володимирськоi гiрки. Додому нiкого не пускали – район був оточений по периметру, i всi тi люди, котрим нiкуди було йти, бо анi рiдних, анi близьких друзiв вони не мали, так i жили, немов цигани, в парку. На щастя вересень видався по-киiвському теплим i лагiдним. Тодi ще навiть не почало опадати листя зi столичних дерев. Однак мамi як раз на тiй галявинi й погiршало. А потiм стало зовсiм непереливки й зробити нiчого вже було не можна…


* * *

Здавалося, нiби чиясь довга, волохата лапа наставила точок на картi Росii поблизу ii столицi, зовсiм не думаючи про мешканцiв тих точок. Адже всi тi «точки-грибочки», нерозривно пов’язанi з Мачухою, мали все: i кiнотеатри, i супермаркети, i навiть автобуснi зупинки… Однак, вони не мали того важливого для курсування нечисленного громадського транспорту, що перевозив жителiв супутникiв кожного ранку до Москви й кожного вечора назад, – дорiг.

І ось, о п’ятiй, коли ще й не свiтае i лише виблиски тьмяних лiхтарiв освiчують «роздовбанi» тротуари, до автобусних зупинок, електричних станцiй, своiх автiвок, автiвок своiх «чувакiв», залiзничних вокзалiв та iнших засобiв сполучення прямуе натовп цих «маасквiчок», аби обслуговувати iнших, собi подiбних, однак, трохи бiльш удачливих за них, ну майже вже корiнних столичних жительок Мачухи в перукарнях, банках, ресторанах, солярiях, задимлених кальянних i тих мiсцях, про якi ввiчливо не пише нiхто, крiм Подерв’янського. Однак, до нього автору ще рости й рости.

Замкнене коло з обслуговуючого персоналу, котрий обслуговуе обслуговуючий персонал. «Експлуатованi експлуатують експлуататорiв». І так до самоi верхiвки пiрамiди, яка мала б закiнчитись на гарантi росiйськоi державностi, слуги народу, що мав би обслуговувати всiх iх разом взятих – громадян своеi держави. А натомiсть закiнчуеться на господарi Всесвiту. Принаймнi вiн сам так про себе думае. І ось тут глюк програми. Це хиба, як у грi, що не мае алгоритму рiшення перемоги; як в дротi, котрий замкнуло й око роботизованоi ляльки починае смiшно тiпатись кожного разу, коли вже мала б пiти сльоза. Коло, що замiсть поступальноi спiралi перетворилося на замкнене коло безумства, тиранii, олiгархiчноi поруки й диктатури.

І ось цей зомбонатовп «маасквiчок», котрий уособлюе росiйський народ, його матерiв i дочок, прямуе вперто, надривно, остервенiло. Кожного ранку. До перемоги.

Кожного такого раннього ранку, який будь-яка француженка, украiнка i японка, всi вони разом взятi, назвали б ще нiччю. До нового життя. Крiзь снiжний бруд i противну сiру сльоту. До свiтла в кiнцi тунелю. Аби жити краще. Аби нарештi купити собi на зекономленi на обiднiх пирiжках i нових колготках рокiв за двадцять ту кляту норкову шубу. Хоча б коротку, хоча б жилетку, або що… Прямуе до чогось кращого. До зустрiчi з якимось заможним, або не дуже…, дай Боже не дуже пiдстаркуватим, москвичем. До хоч якогось промiнчика свiтла в кiнцi тунелю…

В iхнiх жилах тече отруйною ртуттю радянська ментальнiсть, яка вказуе iм, що це – нормально. Нормально так жити. Нормально годинами чекати на громадський транспорт, коли лише свiтае. Нормально економити навiть на обiдах, аби купити нарештi омрiяний хутровий вирiб. Нормально питати у чувака спершу прописку i наявнiсть власноi автiвки, а вже потiм – його матримонiальний статус, вiк i життевi орiентири. Нормально до того самого чувака абсолютно нiчого вiдчувати, адже справа не в почуттях. Ха! Та кому вони взагалi потрiбнi, коли все, що хочеться i до чого прагнеш – хутряний атрибут заможностi? Нормально… Побутово-росiйський життевий нормкор.

Антiн бачив таких дiвчат, що стоять синi вiд холоду о шостiй ранку на автобуснiй зупинцi в радiусi ста кiлометрiв вiд меж Мачухи-Москви й нетерпляче курять, поглядаючи на своi годинники й екрани дешевих битих смартфонiв. Все iхне ество i навiть легенi, вдихаючий видихаючи в такт смолу цигарок, що значно перевищуеевропейську норму[10 - З невiдомих причин, вмiст смол i нiкотину в аналогах росiйських i европейських цигарок значно рiзниться. В перших всього бiльше.], нетерпляче чекае на те, аби нарештi опинитися в кабiнцi брудноi маршрутки, що пахне дешевим пальним i перегаром пасажирiв.

Вони чекають на свiй транспорт, який через шаленi затори й просто таки фантасмагоричнi корки години за три, якщо пощастить, довезе iх до роботи. Московськоi каторги. Все задля того, аби лише потрапити в межi столицi… В ii брудно-сiре, нiби хворе на якусь невилiковну статеву хворобу, миршаве лоно. А там i до метро недалеко… Видряпатись, вчепитися в маснi поручнi ескалатору, штовхнути машинально i зi злiстю пластиковi дверi та вийти на свiт Божий. Влетiти переможно в дощове мiсто на якiйсь з найближчих до щоденноi каторги станцii метро. І так щонайменше дев’ять мiсяцiв на рiк. Бо, звичайно, навiть в безпрогляднiй темрявi неба Росii iнодi визирае сонце.

Антiн вiдчув, що його сусiдка з очима «кольору Тiффанi» дивиться на нього. Вiн iще раз поглянув у вiкно i справдi побачив жiночий силует. Йому здалось, що вона усмiхаеться.




II


Нiмцi до Киева зайшли 19 вересня, хоча у вечiрньому зведеннi Радiнформбюро вiд 19 вересня 1941 року ще брехливо стверджувалося, що «19 вересня нашi вiйська вели боi з ворогом на всьому фронтi й особливо запеклi пiд Киевом». І тiльки 21-го таки з’явилося повiдомлення, яке констатувало, що Киiв здали.

І таки того ж, 19-го вересня, почалися масовi грабежi.

Ще крокували Хрещатиком до переправ радянськi вiйська, а на iхнiх очах грабували «Гастроном номер один», ювелiрний i, трохи далi, на перетинi Хрещатика i Прорiзноi, громадяни, немов шаленi, розтрощили вiтрину «Дитячого свiту» i гребли звiдти все. Костюми, пальта, стоси галантереi, ящики парфумiв i дитячих iграшок… З колони, не витримавши, вiддiлився якийсь офiцер i стрiльнув двiчi в повiтря. А потiм загрозливо повiльно посунув конем на натовп: «Ми гинемо пiд Киевом, а ви мародерствуете?!». Однак кияни нiби ослiпли або збожеволiли… Люди продовжили грабунок i навiть не кинулися в розсипну. Вiйськовий з трьома ромбами на червоних петлицях[11 - Знаки розрiзнення вiйськового звання (тут: комкор, пiхота).]лише махнув рукою i поiхав наздоганяти своiх.

Грабунок. Праведний гнiв i бажання вижити. Слiпота. Заслiплення. Чи можна засуджувати дядька, котрий в той самий час, коли вiйськовий стрiляв бiля розбитих вiтрин «Дитячого свiту», з iншого боку Хрещатика тягнув дiрявий мiшок украденого з Бессарабського ринку борошна, залишаючи за собою густий бiлий слiд, i навiть не зупинився?

Тож вся Бессарабка також була розкрадена, i навколо арок, котрi вели до ринку, валялися потрощенi прилавки й залишки дерев’яних полиць, котрi, здавалося, ще вчора ледь витримували тягар безлiчi смаколикiв, овочiв, найсвiжiших лiтнiх фруктiв та овочiв, сирiв з боярських, бортникiвських та броварських угiдь, меду, грибiв, горiхiв, свинячих щiчок i великих, вiдгодованих iндикiв…

Що вже про це казати?

І десь там, неподалiк Бессарабки, кияни того ж дня, пiд вечiр, тi самi, котрi ще лише вранцi спостерiгали за вiдходом радянськоi армii, зустрiчали нiмецьку.

Загалом вважаеться, що на Хрещатику та на площi Калiнiна[12 - Сучасний Майдан Незалежностi.]було багато роззяв, що прийшли подивитись на це дiйство спецiально, десь про нього прознавши, та й просто перехожих, котрi спостерiгали за входженням нiмецького обозу до мiста. Однак очевидцi свiдчать, що нiхто не знав, коли, i чи увiйдуть, фрiци до Киева, особливо зважаючи на загальну i суцiльну дезiнформацiю з боку радянських ЗМІ, котрi всiляко намагалися пiдтримати патрiотизм i бойовий дух своiх солдат. І здебiльшого вперше нiмцiв побачили тi жителi Киева, що мешкали в самому центрi столицi. Вони просто вийшли на Хрещатик – головну артерiю мiста, його головну магiстраль. Жилу магiстраль.

Знаете, е такий популярний дiвочий вислiв: «В будь-якiй незрозумiлiй ситуацii присiдай». Тож, десь так чинили завжди i кияни впродовж безлiч столiть – в будь-якiй незрозумiлiй ситуацii вони виходили на Хрещатик. І того вечора вони вийшли на свiй Хрещатик, нiби на вiче…


* * *

Арiйськi завойовники в особi звичайних нiмецьких солдатiв видалися Максиму зовсiм не такими недолугими й близькими простому радянському люду, як в цьому переконували радянськi газети. Мовляв, нiмецькi офiцери – це не лише нашi, а i iхнi вороги – простих нiмецьких селян, котрих Гiтлер вiдiрвав вiд угiдь i примусив воювати по всьому свiту.

Насправдi вони були дисциплiнованими, виваженими, усмiхненими й прекрасно обмундированими, на вiдмiну вiд простих радянських воiнiв. Влаштувавшись в центрi столицi, вони грали на губних гармошках, вiдпочивали на травi, хтось вечеряв на блискучих кузовах або прихилившись до своiх бездоганних нiмецьких машин. Уздовж Хрещатика стояли суцiльнi колони з десяткiв нiмецьких вiйськових машин i окупанти жили собi на очах в мiстян, нiби не помiчаючи iхньоi присутностi.

Максим вiдчув, як горло зводить судомою i з зусиллям сковтнув. Коло нього на брукiвку покотилося куряче яйце. Вiн дивився на нього, немов зачарований i дивувався: «Як це воно не розбилося?». Нарештi, зробивши ще один оберт, яйце розкололося навпiл i з нього почав витiкати яскраво-червоний жовток. Максим обережно стиснув в руках край сорочки, в якiй було з десяток таких яець. Вiн теж iх вкрав на Бессарабцi.


* * *

Коли вiн туди забiг, то побачив, що в суцiльному хаосi та безладi нiчого iстiвного не залишилось i дивом збереглися цi яйця пiд розтрощеним прилавком. «Мабуть, нiхто не наважився iх вкрасти, бо як донести?» – подумав тодi хлопець i похапцем пересипав iх собi в сорочку. От радiсть! Це ж саме те, що лiкарi рекомендували мамi… Поки вiн iх обережно зсипав до себе, побачив пiд тим самим прилавком стару, котра дивилася на нього скляними зiницями. «Мертва! Або ще жива?» – розмiрковував якось вiдсторонено Максим, швидко вiддаляючись вiд ринку в сторону Круглоунiверситетськоi, до хвороi мами. По дорозi побачив, як якийсь опецькуватий дядько напiвприсiдом бiжить вулицею з кошиком i з того випадае на брукiвку щось бiле, немов фарба, чи що..? Потiм зрозумiв, що то сметана, коли до бiлих плям почали збiгатися коти й ту фарбу жадiбно лизати. Дядько лаявся, розумiючи, що з дiрявого кошика все-все витече, поки вiн добiжить до оселi, однак, продовжував поспiшати вгору вулицею Дарвiна, i свого трофею не полишав. Максим також було подався за ним, однак побачив, як якийсь дивний мотоциклiст промчав повз дядька зi сметаною i пхнув його ногою в груди. Той впав, а його вже порожнiй кошик покотився, немов мертвий, вниз до Бессарабки. Максим оторопiв i ледь встиг притиснутися до стiни ринку, коли раптом той мотоциклiст iз голосним ревiнням свого потужного мотора промчав повз нього вниз до Хрещатика.

На головi мотоциклiста виблискував сталевий шолом, а за плечима розвивався сiрий плащ, немов мушкетерський. Очi захищали круглi дорожнi окуляри, а держаки мотоциклетного керма переходили в розлогi гумовi розтруби для рук аж по лiкоть. Враження вiд дивного виду металевоi бляхи з серповидним знаком i орлом, що глухо брязкала на грудях у мотоциклiста пiдсилювали широкi крила пелерини позаду[13 - Елемент одягу нiмецькоi фельджандармерii.]. «Неначе середньовiчний лицар прямуе на конi посеред опустiлого мiста…» – подумав Максим, однак враз згадав сiру нiмецьку каску з газетних свiтлин. Сумнiвiв бути не могло. Нiмець. «Та як так? – безпорадно крутилася лише одна думка в його головi. – Адже ще вранцi, ще вранцi були нашi солдати ось тут, на цьому самому мiсцi..?».

І ноги самi понесли Максима на Хрещатик, аби iхнiй господар на власнi очi мiг роздивитися, що там коiться.


* * *

«Ну нi… Ти не можеш бути однiею з них, отих псевдо i квазi, котрi кожного разу iздять на щоденну каторгу задля примарного статусу. Хоча б тому, що ти реально живеш в Москвi, а це хоч щось, але таки значить», – процiдив крiзь зуби Антiн, випльовуючи в смiттеве вiдро залишки присмаку тютюну пiсля вранiшньоi сигарети.

Починався iще один день в лонi Мачухи. Такий самий, як i попереднiй.

За вiкном, окрiм загадковоi жiночоi постатi напроти, Антiн не бачив нiчого: виснажлива лiтня спека породила смог, який затуляв вiд нього блiдо-сiрими сонячними вiдблисками дахи будинкiв, крона дерев… І навiть неба не було видно, бо вiд смогу воно перетворилось на якийсь кальянний сизий дим. Нiчого бiльше. Фата Моргана… Згадався вiрш Маланюка, де йому, також емiгранту, його власна батькiвщина ввижалась «на пiсках емiгрантських пустель» квiтучою «весняним цвiтом»[14 - Цитата з твору Є. Маланюка «Знаю – медом сонця, ой Ладо».]. Згадався батькiвський дiм, буквально утопаючий безповоротно в пучинi того цвiту навеснi. Коли рожевi пелюстки падають до миски й миттево розчиняються в борщику, що паруе, поки вся сiм’я вечеряе пiд вiтами в садку коло хати. І тодi батько: «Сину, ти вивчив математику?» – питаеться всмiхаючись, бо йому не байдуже. Бо Антiн i справдi ii вивчив, йому цiкаво. Бо, коли вiн складае рiвняння, йому навiть в головi паморочиться вiд захвату вiд тiеi давньогрецькоi науки «ма-те-ма-ти-ки». Бо, коли батько питае про неi, то вже знае наперед вiдповiдь, тому що телефонувала вчителька з математики, за сумiсництвом завуч, i гордо повiдомила батьковi схвильованим дзвiнким i наче на мить помолодiлим вiд радостi голосом, що Антiн iде на районну олiмпiаду. Антiну стае солодко-солодко i серце б’еться чимдуж. Бо батько пишаеться Антiном i, коли той виграе олiмпiаду, подаруе йому перший в його життi велосипед. Бо життя – солодке i прекрасне пiд тим пелюсткопадом в його рiдному Івано-Франкiвську. І завжди весна… Навiть коли осiнь, або зима, в серцi у малого Антiна – пелюсткопад.


* * *

19 вересня 1941 року в Киевi почався новий вiдлiк часу. І у прямому сенсi теж: всi годинники були переведенi «за Берлiном». Ось тепер i прямують всi вони в тому вагонi, напханому такими ж сами бiдолагами, як i вiн, кудись до Берлiну. Нiби всi стали неживою власнiстю берлiнцiв. Германiя… Це зараз ми кажемо «Нiмеччина», а тодi не iснувало нiякоi Нiмеччини, була суцiльна Германiя i ii германськi реваншистськi амбiцii та вiйська. Тьма-тьмуща германських лискучих мурашок, беззастережно вiдданих Фюреру.

Повсюди по Киеву робiтникам було наказано встановлювати на крамницi нiмецькi вивiски й вiшати портрети Гiтлера у вiтринах з пiдписом «Гiтлер-визволитель». Не зважаючи на те, що в першi днi окупацii не було анi свiтла, анi водопостачання (адже 37-ма армiя генерал-майора Власова, вiдступаючи, все пiдривала за собою), педантичнi нiмцi одразу ж взялися перейменовувати вулицi. Гiтлерiвська адмiнiстрацiя (Генералкомiсарiат) розмiстилася в будинку на вулицi Орджонiкiдзе, що вiдразу була перейменована нiмцями на Бiсмаркштрассе[15 - Сучасна назва – вулиця Банкова 11. Тепер тут Адмiнiстрацiя Президента Украiни.]. Вмить в Киевi з’явилося напрочуд багато тих штрассе… Айхгорнштрассе[16 - Хрещатик.], Тодтштрассе[17 - Сучасна вулиця Михайла Грушевського.], Лютерштрассе[18 - Нинi Лютеранська.], Банховштрассе[19 - Тепер вулиця С. Петлюри.].

Населенням мiста намагалася пiклуватися недолуга на початку окупацii так звана Киiвська мiська управа – орган мiсцевого врядування, укомплектований «благонадiйними прихильниками окупантiв» – членами похiдних груп ОУН. Та управа зайняла примiщення школи за адресою Ровноверштрассе[20 - Бульвар Тараса Шевченка.]18.

Саме туди взимку сорок другого пiшов на ватяних ногах голодний i замерзлий Максим. Грошей навiть на скоринку хлiба в нього вже не було. Останнi копiйки вiн вiддав гробарю, коли поховав маму. І то не за те, аби той вирив могилу, а за самий дозвiл вiд нього поховати самотужки маму на цвинтарi. Максим сам рив землю, остервенiло, замерзлими руками, i сам поклав ii всохле, легке, мов пiр’iнка тiло до могили. Труни також не було. А потiм голод, котрий, здавалося, виiдае його нутрощi iдким вiдчуттям нудоти… Холод лютоi зими позбавив будь-якоi надii вкрасти хоч якоiсь городини в приватних будинках на Подолi й залишалось лише одне – пiти до тiеi управи.


* * *

І за десять рокiв змарнiлий, постарiлий батько так само питае в Антiна пiд квiтучими вишнями: «Ти вивчив математику?». Але тепер йдеться про iншу науку: вищу. І присмак вiд цього питання у вiсiмнадцятирiчного хлопця трохи iнший. Бо тепер Антiн знае, що незабаром вiн буде единим годувальником у родинi, бо в батька вже було два iнсульти й прогноз невтiшний… І що ота загадкова для нього, другокласника, математика, то не рожевi тонкi пелюстки в борщi, поки батько з неприхованою гордiстю, награно строго, немов Дiд Мороз в дитсадку, питаеться про домашне завдання, а зовсiм iнше. Серйозна наука. Його майбутнiй хлiб. Його i його родини: матерi й трьох сестер, коли батька не стане…

А батька таки невдовзi не стало. Не стало вкрай раптово. Швидко. Скоро…

І Антiн вчить ту кляту математику, яка вже давно перестала бути для нього загадково-таемничною i перетворилась на щоденну каторгу. Вчить остервенiло, педантично, як фанатик, як джихадист-пiдривник: нiби немае нiчого важливiшого за неi в його життi. Бо вiн вже знае, що життя – то не пелюсткопад. То заробляння грошей, щобпрогодувати безутiшну матiр-вдову i трьох, iще зовсiм молоденьких, сестер. То – заробiтки в Європi, бо там можна заробити бiльше, анiж працюючи на будiвництвi молодим iнженером в рiдному Івано-Франкiвську. Але задля того, щоб працювати спецiалiстом «за бугром», треба закiнчити виш i отримати корочку, а Антiн не зможе… Бо поеднувати пiдробiтки в Польщi й зубрiння вищоi математики невимовно складно. І йому це не вдасться.


* * *

В пальцях правицi кiнчалася чергова вранiшня цигарка. Антiн увiмкнув радiо. Аномальна спека, виявляеться, добивала не лише жителiв столицi «Расейськоi iмперii», а й рiдного Прикарпаття. Принаймнi, «западенське» «Фреш-ФМ», котре йому вдавалось тут «спiймати» вряди-годи, повiдомляло про таку ж напасть у Стрию. А то всього-на-всього якихось нещасних сто кiлометрiв через Моршин, Долину i Калуш до його мiста. Можна сказати – сусiдне мiсто. Особливо за масштабами Мачухи з ii кiльцем А, кiльцем Б, ТТК i МКАДом[21 - Вiдповiдно Бульварне кiльце, Садове кiльце, Трете транспортне кiльце i Московська кiльцева автомобiльна дорога].

Антiн слухав «Фреш-ФМ» кожного ранку обох своiх законних вихiдних i цього дня, коли вiдпустка ще не закiнчилась, але був буднiй день – вiн пересилив себе i наказав думати, що то субота задля покращення настрою. Та й по тому. Все одно кожен день видавався однояйцевим близнюком попереднього.

Антiну закортiло приготувати вареники. Вiн дiстав з-пiд столу брудну порепану дощечку для розкочування тiста i почув дзенькiт, такий, нiби розбилась тисяча дзеркал. То посипалась недолуга пiрамiда з пустих пляшок. Пiсля повернення з вiдпустки, котру вiн провiв вдома, в Івано-Франкiвську, Антiн «не просихав». Вiн сидiв у своему барлозi й згадував минуле, запиваючи його найдешевшою, але фабричною «бадягою» (бо вiд самогону тут можна було ще й не прокинутись).

Окрiм гострих уламкiв пляшок iз залишками горiлки й старезноi дощечки в хатi нiчого не було.

Вiн пiшов до метро, ще тiльки розвиднювалося, смог пiдiймався над мiстом, i купив за безцiнь гниличок[22 - Дикi грушi.], солодких i маленьких у якоiсь скоцюрбленоi бабцi. Потiм придбав найдешевшого борошна i дiстав iз закамарка своеi пам’ятi сонячну днину i маму, що посеред тiеi днини, молода та осяйна лiтнiми променями, заповзято готуе вареники з гниличками. Незвичайнi вареники, але що ж… Приторно-солодкi й такi, що вже наступного дня iсти дiтям не можна, бо начинка забродила i перетворилась на алкоголь. Легкий i приемний. Наче тi шоколаднi цукерки з п’яними вишнями. І Антiн, i сестри продовжують iх iсти й на другий день, i смiються… Невiдомо вiд чого: вiд градуса тих вареникiв, чи вiд самонавiювання, що вони мають iх веселити, або ж… бо дiти ще, i мама молода i батько живий…

Згадав-вигадав рецепт i заповзявся розкочувати тiсто з грудками, погано перемiшане i якесь сiре, наче неживе. За вiкном пiдiймався смог своею павутиною огортаючи Мачуху.

Матюкнувся. Знову ведуча «Фреш-ФМ» не лише бовкнула якусь суцiльну нiсенiтницю про Браяна Адамса, а ще й неправильно провiдмiняла його прiзвище. Пригадав лектора з вишу, що читав iсторiю Украiни, i його кристалiчно-доцiльнi звороти й визначення. Той читав лекцiю так, що хотiлося увiбрати ii в себе до останку. Як пiпеткою, всмоктати, висмоктати м’якоть його слiв, немов з мушлi. І навiть без лимона i бiлого сухого та мушля п’янила i смакувала сама по собi. Одначе, до випускного iспиту з iсторii Украiни вiн так i не дiйшов. Зламався, не поталанило. Хоча насправдi, виправдання «не поталанило» – то для слабких. Немае «талану», е щоденна праця, iнтуiцiя – так, вона е, але загалом – регулярна робота. І от якраз ii Антiну тодi не вистачило.

Сiв бiля розкачаного свого неживого тiста, що не викликало в нього жодного бажання творити вареники й занурив п’ятiрню в руду жижу з гниличок i цукру. Облизав. Дiстав iз закапелка заначку, зробивши пару спраглих ковткiв. Фея Дiнь-Дiнь враз з’явилась поруч, вся така нереальна, прекрасна i принадна, трiпаючи крильцями й розсипаючи мерехтливi часточки навколо себе, немов з реклами якихось французьких парфумiв. Антiн глянув на неi з-пiд лоба i криво усмiхнувся, знову захлинаючись своiми спогадами. Прошепотiв: «Ти прилiтай, прилiтай до мене частiше. Бо хоч з кимось я маю гомонiти вряди-годи. Хоча б з тобою…».




III


Як все швидко змiнювалося в столицi Украiнськоi РСР… А ще весною сорок першого Максим планував, що наступного року поступить в медичний. Батько був хiрургом-травматологом i викладав в тому iнститутi на кафедрi практичноi медицини. Не те щоб Максим особливо мрiяв про кар’еру «костоправа» (як його батька iнколи називала вже давно померла бабуся по лiнii матерi), однак проти волi батька не йшов. В iхнiй родинi був закон: як скаже батько, так i буде. Можливо, саме тому мама не сперечалась, коли батько сам, в першi ж днi вiйни, записався добровольцем на фронт. Формально чоловiкiв його року народження «не брали». Звiсно, адже вiн був старшим за призовний вiк. Однак брали таких як вiн на «збори». Себто, на фронт, звiсно.

Мама, здаеться, навiть тодi не плакала. Просто зблiдла i якось враз змарнiла. Сердилася на нього неймовiрно i навiть не пiшла проводжати, коли його вiдправляли на фронт з вiйськкомату, про що потiм гiрко шкодувала. Максим сам побiг, але не встиг – колона вже рушила на вокзал. Штовханина була страшенна. Усi махали гiлками бузку i спiвали пiсень. Молодицi плакали, друзi новобранцiв грали на гармошках й радiсно викрикували щось пiдбадьорливе про швидку перемогу в натовп поголених мужчин, котрi невмiло марширували й усмiхались. Максим дав волю почуттям i голосно кричав «тато! тато!». На нього особливо нiхто не звертав уваги. Тодi всi висловлювали своi почуття хто як мiг. Себто, по рiзному.

Вiд батька не було жодного листа з фронту. Жодноi звiсточки. Сусiдка згори, одна з тих небагатьох, що не виiхали з Киева, якось сказала, проходячи повз заплаканого Максима, котрий потай вiд мами курив на сходах пiд’iзду: «пропав безвiсти». «Та не! – тодi враз вигукнув хлопець. – Немае прямих доказiв цьому!». «Та я що? Та я нiчого, – знизала плечима жiнка. – Я констатую. Нехай i не буде так». Максим тодi нахмурився i промовчав. Вiн саме вчився ковтати образи. Зробив собi саморобний вiзок i бiгав з ним на вокзал, щоб перевозити речi новоприбулих до Киева фрау[23 - Панi (нiм.). Ввiчливе звернення до замiжньоi жiнки в Нiмеччинi. Тут: жiнка.]. А тих, мiж iншим, з кожним днем ставало дедалi бiльше…

Як тiльки побут Генералкомiсарiату i всiх його пiдлеглих було налагоджено, до мiста хлинули нiмкенi. Дружини й подруги «володарiв всесвiту». З «холодними» завивками арiйського бiлявого волосся, на пiдборах, в красивих випрасуваних сукнях i акуратних костюмах, немов тiльки-но з хiмчистки, з бiлоснiжними бантами на блузках i з фантазiйними ридикюлями зi шкiри екзотичних тварин, вони гордо вистрибували цiлими табунами з комфортних, теплих вагонiв першого класу i вiддавали ось таким неборакам, як Максим, едине, що вказувало на те, що живуть вони в умовах военного часу – своi величезнi твердi квадратнi валiзи. А потiм гордо, немов Герiнг, вказували кудись рукою, здебiльшого i безпомилково в напрямку центру, i наказували нiмецькою мовою куди прямувати. Максим одному тодi радiв – що в школi вчив ту мову. «Ось так, – засмучено розмiрковував, – утилiтарнiсть прикладноi науки. До бiса бiологiю i математику. Головне зараз правильно зрозумiти, куди швидко доставити валiзу фрау, аби отримати бiльше грошей за своi послуги».

Однак, з неймовiрною здатнiстю нiмцiв все систематизувати та робити пiдконтрольним, його заробiток скоро зiйшов нанiвець: на будь-яку дiяльнiсть треба було отримувати спецiальний дозвiл, особливо якщо промишляеш чимось у всiх на виду, а в Максима, звiсна рiч, нiякого папiрця не було.


* * *

Тож трапилось так.

На заключному iспитi вiн «тонув» на очах професора, усвiдомлюючи, що не знае, що вiдповiсти на запитання. Професор здивовано пiдiймав вгору брови й вчинив поза правилами. Себто дав йому другий шанс – iнший екзаменацiйний бiлет. Але Антiн… Вiн дивився на три елементарнi запитання, як баран на новi ворота. Так, запитання елементарнi, але пiсля двох дiб без сну (бо потяг «Варшава – Івано-Франкiвськ», котрий би мав його привезти вчасно iз заробiткiв на завершальний акорд навчання в «бурсi», зламався, i Антiн добирався автобусом, який хоч i довiз його до рiдного мiста, також двiчi зламався в дорозi та запiзнився на пiв доби) цi запитання здавалися йому незрозумiлою китайською грамотою.

Антiн голосно видихнув: «Не можу, Олеже Прокоповичу» i професор нарештi зрозумiв i здався (бо Антiн, позаяк, стояв «насмерть») i тихо промовив, з прикрiстю пiджимаючи губи й не дивлячись на студента, а лишень кудись в бiк: «Сiдайте».

Професор розвернувся до вiкна на пiдборах своiх смiшних, допотопних «шузiв», придбаних, мабуть ще за часiв, коли вiн сам був зеленим студентом i, на вiдмiну вiд Антiна, прiоритетом ставив навчання, а не будь-що iнше, i мовчки склав руки за спиною.

– Олеже Прокоповичу, то менi можна буде якось…? Той, ну…пе-ре-склас-ти? – видихнув Антiн по складах оте «перескласти», нiби питаючись, чи буде помилування вiд страти.

– Нi-i! – коротко вiдповiв професор, зробивши наголос на останнiй лiтерi. І додав образливе: – Ти геть тупуватий?!

Олег Прокопович був невблаганним. Улюбленець Антiна, котрого той захищав перед студентською братiею «бурси», пояснюючи, що той чоловiк, вiд чиiх грубих жорстких «шузiв» тридцятирiчноi давнини (позаяк, единих, бо професор хабарiв не бере й живе в унiверситетському гуртожитку) так противно й особливо голосно рипить старий паркет коридору, кришталево чесний i що ним можна захоплюватись i рiвнятись на нього. І дiтей своiх, майбутнiх iнженерiв, Вольчукiв, вiддасть вчитись тiльки до нього, на кафедру будiвництва та цивiльноi iнженерii.

На тому iспитi навколо лисуватоi свiтлоi макiтри професора Антiну привидiлося якесь дивне сяйво, нiби нiмб оточував Олега Прокоповича. Насправдi то було всього лише переломлення весняного свiтла, котре пробивалося до аудиторii, минаючи квiтучi вишнi та незворушну постать професора – «свiтила» iнституту архiтектури, будiвництва i туризму «нафти й шмiру»[24 - Так позаочi називають Івано-Франкiвський нацiональний технiчний унiверситет нафти й газу (ІФНТУНГ).].

Але Антiн про це вже не довiдався. Бо сонця i квiтучих плодових дерев тiеi весни не побачить. Вiн вийшов з аудиторii свого рiдного третього корпусу оптимiстичного кольору яскраво-рожевих пелюсток квiтучоi вишнi на вулицю за iнерцiею, бо так «надо». Навiть в травнi в аудиторiях було градусiв на десять нижча температура, нiж на вулицi й студенти вибiгали «outdoor» на перервах не так курити, як грiтися i саме так призвичаiлися до нiкотину. Йому вкрай захотiлося пiдiйти до фiгури покровительки свого вишу – Пресвятоi Дiви Марii та молити ii про диво. Бо… реферат «вiд руки», як вимагали вiд нього всi п’ять рокiв навчання «при зальотi» вже не допоможе i вiн це усвiдомив вкрай гостро, всiма альвеолами своiх «просмалених» легень. Йому враз згадався випускник його рiдного «нафти й шмiру», аспiрант, що читав фiлософiю i сказав на семiнарi, що, аби не давати хабарi, треба визначитись з кафедрою, ким хочеш бути, i вчитись, «а не бути задротом, що сидить в барчиках i нiчого не робить».


* * *

Його вiдрахували за три тижнi до випуску. Антiну хотiли надати другий шанс, як виняток, як сиротi з багатодiтноi родини, однак виявилося, що за цiле лiто вiн не знайшов час пройти практику в мiсцевому зварювальному цеху. Та й оцiнки… З вiдмiнника-першокурсника Антiн до п’ятого року навчання (i третього року польського «батракування», про яке, звичайно ж у вишi здогадувалися, але не заперечували) докотився до трiечника. То навiщо ж такому неборацi давати iще один шанс?

Антiн тодi вперше за все свое життя, в подвiр’i за гаражами, що смердiли фарбою i бензином, приклався до пляшки дешевого закарпатського солодкого вина. І фея Дiнь-Дiнь вперше з’явилася перед ним, немов вiддушина, принадна наречена… аби вже нiколи не залишати. Замиготiла рiзнокольоровими бензиновими крильцями й навiяла вiдчуття радостi. Беззмiстовноi, брехливоi, недоречно-дурноi й майже вульгарноi. Бо радiти хлопцю нема чого. Бо його кар’ера молодого iнженера закiнчена, ще й не розпочавшись, бо дома на нього чекають четверо жiнок, яким не в тямки, чому Антiн не склав iспиту.

Вони не розумiють його, збираючись до недiльноi проповiдi в районну церкву, де напевно скажуть i про Антiна, «якого чорти звели з правильного шляху». Не розумiють його, вечорами дивлячись тупi вечiрнi телевiзiйнi програми й фарбуючи нiгтi лаком, який Антiн iм привiз iз Катовiце. Не розумiють, поглинаючи iталiйську салямi, також привезену Антiном iз заробiткiв. «Не розумiють – не розумiють – не розумiють…» – дзиготить в антiниному вусi й вiн прокидаеться нарештi з тяжкого задушливого сну, в якому вiн бачив рiдний дiм. Антiн машинально вимикае будильник, ляскаючи його по металевiй кришцi й «не-розумiють-не-розумiють-не-розумiють» враз припиняеться.

П’ючи каву i похапцем зав’язуючи шнурки на кедах, Антiн усвiдомив, що вчора вiн так напився, що майже проспав свою щоденну каторгу. У вухах i досi дзенькае «не-розумiють-не-розумiють-не-розумiють» дешевий вчорашнiй алкоголь, а в очах фея Дiнь-Дiнь розмахуе перед самим його носом бензиново-райдужними крильцями. Але треба щонайшвидше бiгти.

Не зважай, Антiн. Бiжи, як то – Лола, бiжи[25 - Йдеться про фiльм «Бiжи, Лоло, бiжи».]. Бо виконроб, твiй начальник, такий веселий i здавалося б безтурботний чеченець, прожене тебе, «как-пiть-дать», пiд три чорти. Бо твiй лiмiт запiзнень вичерпано.


* * *

– Значить так. Робитимеш з гiпсу погруддя Шевченка, – задоволено проказала усмiхнена, дуже огрядна жiнка, нiби обдарувала Максима пачкою знецiнених в умовах окупацii карбованцiв. – У нас е виробничо-художнi майстернi, котрi конче потребують таких майстрiв, як ти.

– Та я ж нiколи такого не робив? – знiтився хлопець. – Зате я знаю нiмецьку…

– Так. Мовчати! – враз змiнилась на обличчi й строго вигукнула жiнка i склала руки на грудях. Розкiшнi рукави ii вишиванки напнулися на руках, пiдкреслюючи дебелiсть ii кiнцiвок. – Розвiв тут менi, панiмаеш, демагогiю. Ти ж сам казав, що збирався в медичний, а батько травматолог?

– Це так, – погодився Максим.

– Ну от. Значить впораешся з гiпсом, – винесла вердикт спiвробiтниця кадрiв Киiвськоi мiськоi управи, котра опiкувалася населенням Киева пiд окупацiею. – І то, юначе (вона нахилилася до Максима, майже торкаючись своiм чималим бюстом i дихнула на нього цибулею), то тобi така преференцiя – бо ти щирий украiнець. Всiляким зросiйщеним мiстянам i евреям-торгашам роботи не даю. Так i знай. А як же арбайтскарте[26 - Посвiдчення особи, де на розграфлених сторiнках щотижня мав ставитися службовий штамп про перебування на роботi.]– ii нiхто не вiдмiняв i без неi вiдправлять або мости будувать, або прямiсiнько в Германiю! А то дорога, кхм, не дуже близька.

Вона клiпнула кiлька разiв i масним голосом продовжила:

– Загалом слухай, бери направлення i сунь у майстерню. Матимеш законнi двiстi окупацiйних рублiв на мiсяць. Ну подумаеш, девальвацiя… Кому зараз жить легко, ну?! А я до тебе навiдаюсь якось з бульбою «в мундирах» навеснi…

«Щира украiнка» знову задоволено заусмiхалась, а напiвживий вiд голоду, прибитий горем Максим тодi лише кивнув i, бiльше нiчого не питаючи, посунув за вказаною на картцi адресою. Будь-яка копiйчина означала хоч якийсь харч. Можна було б купити на цi двiстi карбованцiв… примiром, три буханки ерзац-хлiбу[27 - «Окупацiйний» хлiб з чималою домiшкою жолудiв i кiнських каштанiв.], якщо повезе. Або, примiром, на Євбазi, або Володимирському виторгувати аж десять мацюпусiньких склянок «базарного» пшона!.. Хоча, звiсно, це гiрша альтернатива за каштановий хлiб. Адже анi гасу, анi хоча б аптечноi рициновоi олii, аби хоч щось приготувати з того пшона в нього немае…Та бодай… ну й нехай хоча б його…! Вiн щось обов’язково придумае….

Треба сказати, що на сусiдню Бессарабку пiсля того, як померла мама, Максим бiльше не потикався. Пiсля похорон йому наснились очi тiеi староi, котра лежала пiд прилавком i пильно дивилась не моргаючи, як вiн краде ймовiрно ii лоток яець. Йому чомусь увi снi здавалось, що вона iще жива i вiн ii обкрадае. Забирае останне, що тримае ii на цьому свiтi. Тi клятi яйця, а бодай iх…! Це вiдчуття було таким пекучим i юнаковi враз стало так соромно, що прокинувся вiн увесь заплаканий. А потiм довго думав. Про давнiшнi слова до нього блискотiлого юнкерса на Хрещатику про те, що все з ним буде гаразд. Про маму, котрiй тi яйця вже нiяк не допомогли… Про ту стару пiд прилавком…

Вiн навiть якось невдовзi пiсля того, як мами не стало, вирiшив повторити спробу отримати свою часточку iндульгенцii вiд нiмецькоi технiки, нiби обiцянку вижити, i пiдiйшов на Інститутськiй до нiмецького танку зi страшним дулом, нацiленим на пiшохiдну частину. Макс з ним також намагався подумки заговорити, як з юнкерсом ще до окупацii. Однак, танк нiчого у вiдповiдь не вiдказав йому i вперто мовчав, немов нiмий. Максим тодi стис плечима i було думав спробувати ще, але нiмецький солдат почав проганяти його. Шнелле, шнелле, валяй звiдси, недоробку, а то пальну.

Хлопця ще довго гризло сумлiння i вiн кляв тi яйця, немов, якби iх не вкрав, мама б вижила. Вбив собi в голову цю нiсенiтницю i картав себе, картав увесь час… Поки його думками не заволодiв шлунок. Спочатку вiн болiв не сильно i Максим ще спромiгся вилизати (куди язика вистачало) банку вiд борошна на одному з маленьких кухонних столiв. Вiн раптом усвiдомив, що без його власникiв навiть не може точно пригадати, якiй саме iз сусiдських родин комуналки той належав. Поспiхом звiдусiль було забрано все збiжжя: зубнi щiтки, банки, тарiлки, сковороди, звiсна рiч – примуси й безлiч дрiбниць. Залишилися лише цi кiстлявi, немов стриноженi столи попiд стiнами. В основному на двох нiжках i прибитi намертво до стiн по периметру, щоб займали менше мiсця. Бо в умовах комуналки, де на кухнi хазяйнували три-чотири рiвноправнi господинi, кожен сантиметр i порух ставав вагомим. Не те що зараз. Роздолля! Хiба що Максиму якось незатишно тут на самотi. Не вольно i не привiтно. Тому те привiлля здебiльшого як роздолля i ввижаеться в ньому парню роздорiжжя, непевнiсть, розбрат i розiрванi долi. Роз-долля…

А втiм, довго знаходитись в апатii й жалобi Максиму не привелось. Невдовзi шлунок його привiв i до тями, i до Киiвськоi мiськоi управи, де заправляли украiнськi патрiоти. А на рiзних мовах вiн добре знався. Украiнська, нiмецька, росiйська… Навiть англiйська давалась йому так, нiби вiн, той, полiглот. І, вiдверто кажучи, поступав би юнак на фiлологiчний в Драгоманова, якби не воля батька…

А тепер ось значить, буде з гiпсу робити бюсти Шевченка. Ну що ж… Головне хлiб… ерзац-хлiб, гнилий хлiб, черству скоринку, будь-якого, аби щось покласти до рота…

Це все, чого тодi хотiв його пустий, стиснутий вiд недоiдання до розмiрiв волоського горiха шлунок i про що мiг думати його власник. В головi паморочилось i нудило. Максим собi мiркував: «Буханка чорного теж двiстi карбованцiв. А може купити одну ту шикарну буханку й обжертися до смертi? Якщо вже помирати, то з музикою..! Себто з повним шлунком. Якось так веселiше». Треба було лише дiйти до нового мiсця роботи… А там, хай буде, що буде.


* * *

Треба було бiгти. На подряпаному екранi телефона Антiн прочитав повiдомлення вiд Vodafone, котрий вкотре вiтав його з прибуттям в лоно Мачухи, бажав приемного перебування в ньому i повiдомляв адресу украiнського посольства i, Антiну кортiло, аби ще й застерiгав вiд московськоi прокази, вiд лиха, що чатуе в темрявi ii вулиць-судин, вiд сутiнкiв Луб’янки та жахiть Щолково, вiд… та бозна ще вiд чого. Однак, вiн лише вкотре за тиждень, що Антiн повернувся з Івано-Франкiвську, вiтав його з прибуттям в Москву.

Вiн матюкнувся, зрозумiвши, що за цiлий тиждень так i не спромiгся помiняти сiм-карту в телефонi. Йому це просто було не потрiбно – в Москвi у нього не було друзiв, котрi б писали йому повiдомлення, або телефонували. А пiсля того, як його покинула Лiза, – i коханок тут у нього теж не було. Борз[28 - Популярне чеченське iм’я, означае «вовк»], його «бiг бос», повiдомляв про халтуру вайбером, доволi сучасно, i Антiну взагалi не потрiбно було паритись з приводу сiмки. Однак вiн згадав, що Борз попереджав, що ранком набере на московський i повiдомить адресу замовникiв. Антiн глипнув на годинник. Була майже перша пополуднi.

«Йоптель!» – голосно матюкнувся Антiн, вилiтаючи з квартири й навiть не зачинивши за собою дверi.




IV


Майстерня з виготовлення погрудь розташовувалась в пiдвалi на вулицi Воровського[29 - Тепер вулиця Бульварно-Кудрявська.]19 навпроти Сiнного ринку в колишньому прибутковому будинку купця 2-оi гiльдii Августа Яковича Септера. По задуму останнього, в шикарному будинку персикового кольору в стилi европейського модерну на першому поверсi мали розташовуватися магазини, решта три поверхи займали п’ятикiмнатнi квартири (по двi на кожному поверсi). Врештi, радянська влада цей будинок використовувала за призначенням. Хiба що, як i в Максиминiй квартирi будинку подiбного штибу, у квартирах мешкало по п’ять родин, а не по однiй, як колись задумав Септер. По родинi на кiмнату. Аскетично, красиво, патрiотично. Ущiльнення… Головною задачею котрого було максимально завантажити мiзки радянського громадянина побутовими проблемами й розвинути щуряче стукацтво i доноси. Все, аби якось позбутися сусiдiв, щось там по крупицях зiбрати, немов картковий будиночок та ще й на пiску…

Врештi Максим, якому тiльки-но виповнилося шiстнадцять, однак анi щасливоi мами, анi свiчок на тортi, анi самого торта вже, звiсно, в нього бути не могло, плентався до майстернi вiд бульвару Шевченка через Володимирський собор, котрий ще до вiйни радянська влада перетворила на Музей антирелiгiйноi пропаганди. (Власне, також майже за призначенням, тiльки прямо протилежним). Максиму навiть здалося, що вiн бачить свiтло через тьмянi вiкна собору, однак подумалось тодi, що це неможливо, бо пiзно ввечерi в Радянському Союзi навiть музеi не працювали.

Однак потiм, коли минав сквери з обох сторiн на вулицi Коцюбинського, його осiнило i вiн вдарив себе по лобi: «Точно! Водохресний Святвечiр адже надворi! І вже не радянський Киiв… Все можливо… І якби мама була живою, вона приготувала б нам з батьком кутi й мене примусила ii iсти, хоча ще торт з Дня народження недоiдений…».

На юнака нахлинули спогади. Вiн безрезультатно боровся з вечiрньою завiрюхою, котра стiною загороджувала йому шлях, йшов, обмотаний старою маминою вовняною хусткою i плакав ридма. Вiд цього на його щоках враз замерзали колючi крижинки й вiн незграбно мружився i здирав iх обледенiлими пучками пальцiв. Йти було ще далеко i Максим як мiг боровся з почуттями й непогодою. Врештi, якось таки дiйшов…


* * *

Старий, пiдслiпуватий дiдуган з покорченими вiд ревматизму пальцями зиркнув недобре на Максима i лише хмикнув: «Робота – не бий лежачого. Ти що? Син якогось цабе? Ану признавайся?!». Однак, Максим не встиг нi в чому зiзнатися, бо останнi сили витратив на те, аби спуститися до того пiдвалу. Вiн обперся об вхiдний отвiр майстернi й враз за тим втратив свiдомiсть вiд недоiдання.

Отямився на холоднiй пiдлозi. Дiд прискав на нього льодяною водою: «Ти чого, парiнь? Думав дуба дати? Та я ж тебе з пiдвалу мертвого не винесу! Ану ставай до роботи! Що, зовсiм голодний?» – зиркнув на нього дiд i Максим побачив в його поглядi погано приховану жалiсть. Пiсля мацюпусiнького кусника ерзац-хлiбу i склянки льодяноi води, Максим таки став до роботи.

Якийсь нещасний каганчик, котрий димив i бухикав так, немов ось-ось мае згаснути, освiтлював пiдвал, в котрiй розташовувалась та майстерня. Окрiм дiда Остапа i Максима бiльше там нiкого не було. Дiд бухикав так само як i його нещодавно згасла мама i Максим пiдозрював, що в того також сухоти. Однак, часу на припущення i зайвi думки не було.

Дiд Остап замiшував гiпс, Максим виливав його в форми, в котрих той застигав i ставав погруддями Шевченка.

– Дiду, а навiщо iм стiльки погрудь Шевченка?

– Не став зайвих запитань! Хiба ж тобi не вiдомо, що то Кобзар? Свiточ украiнського народу?

– А причому тут нiмцi, дiду?..

– Не нiмцi! Вiн потрiбен нашим патрiотам! Нашим воiнам ОУН! Однак, просвiтницька сила Кобзаря поза всiлякими сумнiвами. О! – проказав дiд Остап, пiднявши вказiвного пальця догори, радiючи своему винахiдливому поясненню i пошкандибав з брудним вiдром за черговою порцiею гiпсу.

Максим бiльше не допитувався.

Так iнодi трапляеться, коли iдеi генiя використовують не щирi послiдовники, а задля якихось iнших, корисливих цiлей. Немов крадуть його ество, аби залучити ще бiльше прихильникiв. Адже Шевченко понад усе хотiв, щоб його почули. А значить – розповсюдження своiх iдей. Хотiв, аби тi належали всiм украiнцям i надихали iх, освiтлювали iх непростий шлях i надавали просвiту неписьменним. Хотiв, аби украiнцi научалися свого i чужого не цуралися.

Майже 81 рiк тому цей безперечний генiй написав: «Посилаю вам на показ 10 экземпляров мого ''Букваря'', а из Конторы транспортов вы получите 1000 экземпляров. Добре було б, якби можна розпустить його по уездных та по сельских школах, а вже що хочете, те и робiть з ним, а як Бог поможе, зберете за його грошi, то положiть iх в касу ваших воскресных школ…

Думка есть за ''Букварем'' напечатать лiчбу (арифметику) – i цiни, i величини такоi ж, як i ''Букварь''. За лiчбою – етнографiю i географiю в 5 копiйок. А iсторiю, тiлько нашу, може вбгаю в 10 копiйок. Якби Бог помiг оце мале дiло зробить, то велике б само зробилося» (Тарас Шевченко, лист до М. Чалого, 4 сiчня 1861 р.)

На жаль, тi своi, котрi й справдi шанували Кобзаря, тодi занадто вже пристали до чужого. Потiм ця ситуацiя дасть змогу на багато десятилiть затаврувати чисте, по сутi своiй, а не за методами, якi застосовували, прагнення украiнських нацiоналiстiв побудувати вiльну, незалежну державу…

І, на жаль, так часто трапляеться, коли популярнi iдеi й вчення пророкiв iншi використовують у своiх цiлях. Їх трохи переiнакшують, гiляччя з концепту обтесуеться для легкостi сприйняття i робиться з потужного дерева якийсь «буратiно». Антропоморфнiсть природи вчення набувае iнших рис. Видозмiнюеться. Мiняе структуру.

Такий недолiк популярностi i як зберегти унiкальнiсть вчення, скажiть менi?

Хоча, заради справедливостi треба зазначити, що Максима в умовах окупацii значно бiльше хвилювали зовсiм iншi, приземленнi й побутовi речi, а не iдеi.


* * *

Як вiн бiг… Так навiть ошаленiлий поет Іван Бездомний не гнався за консультантом[30 - Оммаж булгакiвському «Майстру i Маргаритi»]. Однак, в Антiна, так само як i у поета, телiпався на шиi образок i очиська дико бiгали. Антiн саме пробiгав Патрiаршi, перед цим рекордно швидко подолавши десять зупинок метро, i похапцем вискочив на Маяковськiй, зрiзаючи на поворотах по жовтiй, спаленiй серпневiй травi. Йому по дорозi не трапився жоден письменник, аби закарбувати його бiг в якомусь романi. Тож можна лише сухо констатувати, що бiг вiн очманiло швидко. І добре, що «менти» також не трапились йому на шляху, бо однозначно б поцiкавились, вiд кого втiкае «iностранец» i, чого доброго, затримали б Антiна. Однак це не покращило ситуацii й вiн запiзнився на годину.

«Бл*ть, с*ка, бл*ть! – почав Борз свiй розгнiваний монолог до захеканого Антiна, що перебував на межi серцевого нападу, – Ти, йо* твою мать, думаеш ти кто, Песков?!». Далi в тiй же манерi виконроб зауважив, що Антiн i не Кадиров, i не Чубайс, i не Медведев, i звiсно, що не Путiн. Потiм Борзовi пiзнання прiзвищ росiйськоi олiгархiчноi верхiвки закiнчились i вiн досить коротко послав робiтника пiд три чорти. Антiн хотiв було попроситися залишитись, вже приготувавши напохватi жалiсливий вираз очей, однак, обвiвши поглядом фронт робiт невеличкоi квартирки метрiв шiстьдесяти схибив, вирiшивши, що заробити багато на цьому ремонтi не вдасться i, поклавши на ваги заробiток i те приниження, яке йому доведеться витерпiти вiд Борза, бо, позаяк, той був напрочуд злопам’ятним, аби дозволити залишитись, а з iншого боку – можливiсть просто розвернутись i пiти, обрав другу чашу, значно вагомiшу. Як йому здавалося на той момент. Як же вiн помилився у своiх недолугих розрахунках…

Невдовзi Антiн усвiдомив, що то його Лисий поплутав i гiрко пошкодував. Вiд iнших будiвельникiв, своiх землякiв-захiднякiв украiнських, Антiну скоро стало вiдомо, чому його не беруть нiкуди на роботу…

Дiяло сарафанне радiо i Борз особисто всiх iнших виконробiв Москви та Пiдмосков’я попередив, аби неборацi на жодному будiвництвi не давали роботи. І це був не один шiстдесятиметровий об’ект, така собi халтурка, а цiлий квартал, до якого входило шiсть хмарочосiв адмiнiстративного i житлового призначення[31 - Йдеться про ММДЦ – «Москва-Сiтi».] в одному з яких i була ота квартира, яку встиг побачити Антiн. І його гордий, чеченський прораб пообiцяв вголос, аби всi почули й запам’ятали, що Антiн жебракуватиме в Москвi й роботи нiякоi не знайде, поки на колiнах до нього, всiма шанованого Борза, не приповзе… І тодi Антiн подумав, що i на колiна став би, аби залишитись.

Однак зараз… Нiби щось затьмарило його мозок i вiн просто розвернувся i пiшов. Якомога далi вiд Борзовоi лайки, якою той щедро обдаровував спину Антiна, вiд вапняного диму, що лоскотав у горлi, вiд того всього будiвельного антуражу, з якого складалося його життя (крiм спiлкування з Дiнь-Дiнь i щолкiвського бруду, якщо бути вiдвертим).


* * *

З плюсiв (а батько завше вчив його вiднаходити хороше в будь-якiй ситуацii) було те, що коли несподiвано почалася окупацiя, одного вересневого вечора сорок першого, в комуналцi залишилися лише вiн з мамою й одна зубожiла еврейська родина з двома дочками, що, так само як i Максим з хворою мамою, не мали на вiд’iзд жодних матерiальних ресурсiв. Та ще спорадично з’являвся чорний кiт. Спорадично, бо той навiдувався вряди-годи й сiдав поважно на облуплене пiдвiконня. Двi iншi кiмнати iхнього капiтального старого будинку, що колись був прибутковим в доiсторичнi, себто дореволюцiйнi часи, виiхали вiдразу ж: одну родину евакуювали з заводом в Семипалатинськ, iншi втекли до родичiв кудись там…

Загалом, евакуацiя важливих для держави громадян – начальства та НКВС – почалася з початку липня. Їхнi родини дременули на схiд першими. До вокзалу безперервно пiдкочували «емки» i лiмузини чинiв повище i до вантажних вагонiв загружалося iхне нескiнченне майно. Потiм настала черга державних об’ектiв i обслуговуючого iх персоналу з родинами. Евакуацiя останнiх почалася через два тижнi, в серединi липня сорок першого.

В столицi нiхто про те, що боi вже йдуть пiд самим носом, не казав. Взагалi говорити треба було менше i не робити нiяких припущень, аби не затаврували шпигуном. Нiхто з киян не знав про героiчну вiдвагу воiнiв Днiпровськоi вiйськовоi флотилii, льотчикiв-винищувачiв i зенiтникiв. Адже зенiтнi установки було нагально поставлено на всiх схилах Днiпра та на дахах найвищих будинкiв. Їхнi батареi розташовувались навiть в Пiонерському садi[32 - Тепер Хрещатий парк.], де так полюбляв гуляти малий Максим.

Про вiйну кияни дiзнавалися з авiанальотiв, котрi почастiшали. Однак влада в пресi й по радiо демонструвала свою незворушнiсть i непереможнiсть. В столицю постiйно привозили трупи нiмецькоi технiки, немов показуючи: «Бачте? Ми iх переможемо».

Зокрема 30 червня на Хрещатик, на площу перед обкомом партii, притягли блискотiлий трофей – збитого на пiдступах до Киева бомбардувальника – «фашистського стерв’ятника», юнкерса. З балкона в ту ж мить перший секретар ЦК КП(б)У Хрущов штовхнув експромтом полум’яне звернення до мiстян про силу радянськоi армii. Як то полюбляли тодi повторювати слова пiснi «от тайги до британских морей Красная Армия всех сильней».

Нiби нехтуючи промовою першого секретаря, на сонцi, на тому самому мiсцi, де колись стояв пам’ятник Столипiну, а згодом – Марксу, там, де дуже скоро стоятимуть першi нiмецькi машини з окупантами, а потiм декого з них там же повiсять пiсля суду, на кузовах вантажiвок лежало воно. Нiби живе, воно дихало в такт словам Хрущова i не зважало на партiйника, не зважало на стихiйний мiтинг, що виник навколо нього, не зважало на будь-що, що б не вiдбувалося довкола… Нiби морське чудище, хiба що з моря небес, а не води.

Максим дивився на нього, затамувавши подих. Здавалось, нiби були тiльки воно i вiн, i нiкого бiльше навколо. Стихла промова Хрущова i приглушений, нервовий галас киян. Чудище зиркнуло на Макса (як його називали однокласники):

– Чому не втiк?

– Не мали можливостi. Мама хвора, та й… Коротше, не мали можливостi, – чесно подумки вiдрiзав хлопець.

– Поважаю, – усмiхнувся металевий агрегат своiми яскраво-жовтими кiнчиками крил i пропелерiв.

Максиму при цьому здалось, що вiн ось-ось почне ними крутити й полетить геть, немов бабка. Однак, той залишився лежати на дощатих кузовах вантажiвок i зiвнув:

– Мама помре. То таке. Всi рано чи пiзно… Ти, головне, не сумуй. Я тобi допоможу. Можливо. А можливо й не я. А, можливо, i не допоможе тобi нiхто… – знiчев’я промовило чудище. А потiм таки додало: – Однак, гер[33 - Пан (нiм.). Ввiчливе звернення до чоловiка в Нiмеччинi.], ти зi мною ось зараз розмовляеш i я дещо таки вiдчуваю i можу.

У юнака закрутилось в головi вiд тих слiв юнкерса i вiн ледь не впав. «Ти чого? А?» – зиркнув на нього i буркнув невдоволено дядько в кашкетi-«сталiнцi» – В тебе що, сонячний удар?». Максим мотнув головою, ще раз поглянув на юнкерса i подався додому з тiеi площi. «Проща, а не площа» – враз подумалось юнаку. Дорогою до своеi Круглоунiверситетськоi все думав про той лiтак. Перед очима стояли його «балкенкройци»[34 - Балковий хрест (нiм.). Назва походить вiд перетину сталевих конструкцiй з чотирьох кутових профiлiв.]. Всi чорно-бiлi хрести на крилах i фюзеляжi були гострими й загрозливими. Навскiс поставлена свастика нiби погрожувала i не зважала. Уся ця нахабнiсть геометричних фiгур при сутичцi наживо хлопця не так обурила, як злякала. Адже в пресi на карикатурах зовсiм не так зловiсно зображали нiмецьку технiку, якою вона виявилась насправдi…


* * *

А потiм, поступово i невiдворотно, до кiнця лiта, мiсто спорожнiло. Одну третину киян (десь триста п’ятдесят тисяч мешканцiв) евакуювали, ще двiстi тисяч призвали до лав Червоноi армii. Залишились лише тi, кому не було куди податися, або невиiзнi: хворi й старi, породiллi з немовлятами, iнвалiди… Непотрiбний бiологiчний вантаж. Дилема, яку радянська влада вирiшила просто – не зважати, зневажати й просто цих людей не помiчати. Вiйна… Жорстока.

Як сказала тодi ще жива мама: «тiкають до чорта на кулiчки». Всi виiздили з Киева куди тiльки могли. «Тiкають, як криси з «Титанiка» – презирливо казала бухикаюча мама, але Максим все бачив i вже тодi розумiв. Що мамi просто дуже лячно i вона здогадуеться, що скоро помре. Що iм двом, на вiдмiну вiд всiх тих удачливих «крис», тiкати просто нiкуди, а так вони б теж залюбки… Мама хоробрилася як могла i Максим усвiдомлював, що це ii гiпертрофоване презирство до евакуйованих сусiдiв – лишень завiса, загородка, заслiнка вiд страху. Аби бодай хоч таким чином не здатися i триматися до останнього… Бодай на нетерпимостi до iнших, а насправдi – прихованiй злостi до долi…


* * *

Сонечко свiтило яскраво i його вiдблиски на Патрiарших затьмарювали усi життевi негаразди й примарно присипляли турботи та занепокоення. Стояла неймовiрна спека, саме така, коли можна погодитись i на теплу абрикосову[35 - Оммаж. Дiя «Майстра i Маргарити» починаеться в один з травневих днiв, коли два московських лiтератори – голова правлiння МАССОЛІТа Михайло Олександрович Берлiоз i поет Іван Бездомний пiд час прогулянки на Патрiарших ставках розмiрковують про iснування Ісуса Христа i п’ють теплу абрикосову.].

Антiн розшнурував шнурки на кедах i залiз з ногами на лавку. Навкруги води росли дерева, даруючи вiдвiдувачам Патрiарших iлюзiю прохолоди. Вiн сiв у затiнку, трохи далi вiд ставка, дивлячись на хiпстерську молодь навколо Патрiкiв (як заведено називати Патрiаршi), що пила пиво i смалила цигарки, безтурботно насолоджуючись жарким полуднем. Потроху наближалася та година, о котрiй колись двое радянських людей i певна сутнiсть, можливо, одна з проявiв диявола, розпочали саме тут напрочуд цiкаву полемiку про три-чотири докази iснування вищого, i то – некомунiстичного, творця всього живого i неживого. Антiн ще раз подивився навколо в надii почути вiдголос хоча б трохи цiкавого дiалогу помiж молодi, що облiпила ставок, як тi мухи порепаного кавуна, заради поживноi прохолоди. Однак, як не прислухався, нiчого путнього не почув. Єдиний хлопчик, у якого з усiх вiдпочивальникiв на Патрiках не було пляшки в руках, читав якусь книгу. Антiну стало цiкаво, що той читае i вiн знiчев’я пройшов повз нього, аби розгледiти назву. То був збiрник задач з математики Сканавi. Антiн вирiшив пройти повз ботана iще раз. Навпроти по водi пропливла мати-качка зi своiм сiрим, пухнастим виводком, що вiд неi не вiдставав анi на мiлiметр, побоюючись бiлого, великого лебедя, який не хотiв з качками дiлити ставок i шугав iх вряди-годи. Заглиблений в навчання хлопець навiть не пiдвiв голови, аби подивитися на пiке лебедя на бiдних каченят, що голосно пищали й трiпали крильцями по водi.

Антiн усiвся назад на свою лавку. Його розморила полуденна спека i вiн знову почав згадувати, як його вигнали з iнституту. Прикрiсть i туга засмоктали пiд ложечкою, немов голод. Вiн також любив цей пiдручник i лузгав з нього задачi, як насiння соняшника. Вiн мiг би також зараз читати його. Або якусь розумну книжку, як той юнак в нью-йоркському сабвеi зi старого чорно-бiлого «мувi», що нiяк не йшло з його голови. Вiн би також сидiв бiля води, тiльки не тут, а в Івано-Франкiвську, на березi Бистрицi й готувався б до навчального року. Так, саме так: не iздив би на заробiтки, не купляв би мамi й сестрам iхнi забаганки, намагаючись замiнити годувальника-батька, не шукав би пiдробiтку в Польщi, аби його жiнкам легше жилося, а вчився б… Навчався б що е мiцi, якби б знати заздалегiдь, яке воно, «остарбайтерське» життя в Москвi… Антiн вiдчув, як нестримно i несподiвано гаряча сльоза скочуеться по його щоцi.

Однак минулого не повернеш i наразi Антiн – «остарбайтер». Нiкчемний, розгублений «iностранец» в старезних кедах з брудними сiрими шнурками, що сидить бiля московського ставка. Так само розгублений, як тодi, коли не склав iспит i тинявся околицею мiста, мов прокажений i не знав, що йому робити далi.

Саме тодi на обрii замайорiла Мачуха «городов русских». До свого лона, як остання шмара, вона впускала всiх без розбору. І молодих «западенських» спецiалiстiв-iнженерiв, вилетiвших з iнституту на останньому курсi через неспроможнiсть поеднувати навчання i пiдробiток за близьким кордоном, як ось Антiн. І красивих, здебiльшого з причини юного вiку, свiженьких панянок з Пiдмосков’я, що шукали кращоi долi, якою була його Лiза. І загадкових незнайомок, чи то в нiй, Мачусi, на свiт приведених, чи то також «понаехавших», Антiн ще не розiбрався, якою е та постать з лiвого i правого вiкон сусiднього будинку. Нiби в очах Антiна: i лiвому, i правому.




V


Прогримiв Бабин Яр. Мiстяни стали тихими-тихими й кожен старався бути для окупантiв невидимим. Однак, в тому жовтневому Киевi сорок першого ще для Максима не вiдбулися найкарколомнiшi змiни. Буревiй ще чекав на нього…

Єврейських дiвчат-сусiдок, котрi також змушенi були залишитись в рiдному мiстi, звали по-канонiчному: Іда i Сара. Однак, задля конспiрацii, тепер iх величали Іриною i Надiею. Євреiв пiсля пiдпалу Хрещатика розшукували й розстрiлювали. Тому iмена Іра i Надя були значно коректнiшими в побутовому вжитку. А пiсля Бабиного Яру, куди вони дивом не потрапили завдяки старiй матерi й сподiванню ще розшукати в окупованому мiстi батька, Максим зi здивуванням констатував, що вони називалися вiдтодi тiльки так. Не було i натяку на iхнi старi iмена. Нiби вiд народження iх не чули. Друзi зниклого батька зробили iм пiдробнi документи в паспортному столi й все на тому. Нi слова бiльше.

Все тодi вiдбувалось неначе увi снi. В маревi найстрашнiшого кошмару, коли силкуешся прокинутись, але все нiяк. Хлопець чудово розумiв, що ось-ось, в будь-яку хвилину, увiрвуться нiмецькi солдати i його сусiдок розстрiляють… Ідi й Сарi, себто Ірi й Надi було ще страшнiше – вони просто чекали, коли ж за ними прийдуть. За «брудними жидiвками», на яких вони враз перетворилися в рiдному мiстi. За корiнними киянками, котрi за щасливим збiгом обставин не з’явилися за наказом на кут вулиць Мельника i Доктерiвськоi двадцять дев’ятого вересня… Однак, днi збiгали, а за ними так нiхто i не приходив.

Іда молодша за Сару на п’ять рокiв. Обидвi чорнявi, носатi й балакучi (в мирний час) i заляканi, заплаканi, тихi й пригнiченi (в час окупацii). Їхнiй батько невiдомо куди зник ще наприкiнцi вересня, i хоча вони жили в однiй комуналцi, не годилось якось юнаковi цiкавитись, мовляв, де ваш батько, дiвчатка? Адже, коли йшов за водою до Днiпра в першi днi окупацii Киева (водогiн був зруйнований) бачив на власнi очi розстрiляних евреiв на схилах Днiпра. Про що тут питати, коли й так все зрозумiло?

Мати iхня плакала i щось увесь час шепотiла на iдиш, коли гадала, що ii нiхто не чуе. Максим напевно того не знав, яка саме то була мова, однак знання нiмецькоi, украiнськоi, росiйськоi й англiйськоi давало певнi уявлення, що це точно не европейська говiрка. Дочки на неi шикали й майже не випускали з кiмнати. Рiвень страху був максимальним.

Загалом, все якось було. Здебiльшого, як в кошмарi. І нiхто нiяк не мiг прокинутись. Всi гадали, що гiрше вже немае куди. Однак, ситуацiя значно погiршилась в кiнцi мiсяця.


* * *

До iхньоi комуналки, в пустi кiмнати, пiдселили постояльцiв – двох нiмецьких офiцерiв. Молодi еврейки тодi сховалися у своiй кiмнатi й два днi з неi не виходили, а матiр iхню Максим взагалi пiсля цього жодного разу не бачив. Максим все розумiв i лишень тихцем пiдглядав за фрiцами. Страшнi часи ще тодi для нього не настали: були з запасiв борошно i гречка i, головне – ще ледь жеврiла мама…

Обидва офiцери Третього рейху були вишколенi, дисциплiнованi, як всi нiмцi, котрих вiн до того зустрiчав на блокпостах i просто на вулицi. Однак, якiсь молодi й….зеленi, чи що? Не буянили та поводилися загалом аж занадто пристойно, як для окупантiв. Побоювання щодо того, що вони нап’ються i почнуть стрiляти в стелю квартири зi своiх «вальтерiв», котрi завжди висiли у них на паску в кобурi, не справдилися. Так само вони не приводили розпутних жiнок, котрих в окупованому Киевi стiльки завелося, немов всi киянки стали такими… Тож минуло кiлька день пiсля iхньоi появи й молодi еврейки потроху, з острахом, але таки почали з’являтися на спiльнiй кухнi та у вбиральнi комуналки. Жити ж якось треба?

Вiд молодшого фрiца завжди пахло шоколадом i коньяком, та так потужно, що Максим ледь не втрачав свiдомостi вiд того запаху. Якось вiн зустрiв того без побратима на кухнi й намагався завести розмову на своiй нiмецькiй, котру в його школi дуже гарно викладали до вiйни. Однак нiмець, хоча все усмiхався, було видно, як напружено стискае ручку примусу i з осторогою озираеться на юнака. Максим тодi знiчев’я вiдступив. Та й пiстолет в кобурi фрiца не дуже спонукав до душевноi бесiди. «Не вийшло, – подумав тодi хлопець. – Ну i грець з ним! Якщо стрiльне i мене поранить – нiчого йому за це не буде. Жодним чином…».

Другий фрiц, вайлуватий i старший за того, що пахнув шоколадом i коньяком, був не таким обережним.

Вiн вiдразу ж оточив пильною увагою старшу сестру, Сару, коли дiвчата потроху почали виходити з кiмнати, й чомусь запитував у шiстнадцятирiчного Максима дозволу на «айн шпацiре». Максим здогадувався, що, мабуть, той сприймае його за старшого брата дiвчини. Адже iснування комуналок, в котрих разом жили абсолютно чужi люди, йшло в розрiз з европейськими уявленнями про побут мiстян, i киян в тому числi. Максим усвiдомлював, що фрiцам може й пояснили, як то воно в них, радянських людей, вiдбуваеться, однак, зустрiвши його i двох юних дiвчат в однiй квартирi, тi цiлком могли припустити, що вони мiж собою родичi. Примiром, юнак – iхнiй старший брат.

Тому Максим на правах того самого уявного брата звiсно вiдповiдав, що нi, жодного променаду. Нiмець делiкатно зiтхав i лише зауважував, що вiн не дипломат, i кiлька тижнiв це все повторювалось i проходило так бездоганно, що Максим навiть втратив пильнiсть i розслабився. Вiн настiльки був зайнятий зароблянням окупацiйних карбованцiв на вокзалi, що не мiг повною мiрою усвiдомити всю небезпечнiсть цiеi ситуацii…

Тож товстий фрiц театрально запитував дозволу на прогулянку з сусiдкою – Максим м’яко заперечував цiй iнiцiативi й той картинно, впевнено, вдягав темно-синю каску з заяложеною емблемою на свою макiвку та захиснi окуляри, а потiм сiдав на «хорх-901», простягав руку наперед, ймовiрно копiюючи Фюрера i з ентузiазмом командував: «Аберфор!».

Однак одного ранку вiн вийшов на спiльну кухню вже напiдпитку i, замiсть театрального розшаркування, схопив Сару за попу i з криком «Гойте фарен – морген капут!»[36 - «Сьогоднi iздиш – а завтра капут!» (з нiм.).]поволiк дiвчину у свою кiмнату. Настала нiма фiнальна сцена цього спектаклю. Максим не наважився вiдбивати Сару та й, коли прислухався, почув лише ii тихi схлипування за дверима кiмнати фрiцiв. «Значить, не б’ють. А якщо спробую стати на завадi – то мене i вбити можуть», – резонно i з певним полегшенням констатував тодi хлопець i пiшов до вокзалу на роботу. Юнак весь день намагався не думати про сусiдку i заспокоював себе подумки тим, що нiчого б не змiг вдiяти все одно, а якби втрутився – то могли б вбити обох, i його, i Сару, котра вже давно перетворилась на Надю.

Однак, з того часу все змiнилося.

Максим це усвiдомлював, але переконував себе, що йому зовсiм не до того, аби якось аналiзувати другоряднi ознаки, котрi напряму його не стосувалися.

Тодi вже мама вiдхаркувала кров’ю, а крупи майже скiнчилися. Що йому до сусiдок? Врештi-решт, ну справдi, не рiдний же вiн iм брат? Хоча хлопець i зауважив, що обидвi юнi сусiдки-еврейки стали взагалi якiсь тихi, хiба що почали дуже фарбуватися. Мама iхня майже не виходила з кiмнати й стала немов сновида: блiда i непомiтна. Сусiдка, та сама, що сказала, мовляв, батько його зник безвiсти, здаеться, померла. Однак Максим точно цього не знав i не цiкавився особливо. Закрився для навколишнього свiту. Були в нього, як йому тодi здавалось, бiльш нагальнi проблеми.

А потiм, раптом, вiн усвiдомив, що сестри з кiмнати навпроти взагалi зникли. І матiр iхня разом з ними – немов канули в Лету. Двох фрiцiв ще ранiше розквартирували кудись в краще мiсце, ще коли випав перший снiг, i вони з вигуками «шайзе!» ходили, вкутанi в армiйськi шарфи, з червоними замерзлими носами, бо, позаяк квартира центрова, але ж опалення не функцiонувало…

І ось настав той момент, коли Максим повернувся в комуналку й усвiдомив, що там залишилась лише його хвора матiр. Бiльше нiкого не було. Жодноi живоi душi. А отже, i переживати за чужих, непотрiбних йому людей бiльше не потрiбно. Виходить, так..?


* * *

«За моiм вiкном ширяють ластiвки. Низько-низько. Вони розрiзають сине небо, без жодноi хмаринки, однак, передрiкають грозу. І та почнеться незабаром, жодним чином не змiнивши моi плани, бо iх в мене взагалi нема», – подумав Антiн i вiдразу ж виклав своi роздуми в iнстаграмi, закрiпивши свiтлиною, миттево зробленою з вiкна. Вiн вже другий тиждень тинявся квартирою, думав, як би знайти новий пiдробiток в динамiчному просторi ремонтiв, новобудов i просто «переделок» Москви, бо, мабуть, прийдеться з’iжджати навiть з цього щолкiвського хлiву, якщо хоч якусь роботу невдовзi не знайде. Додому вертатись не хотiлося. Вiдразу зникло бажання прорефлексувати щодо купання в Бистрицi й поплакатися на гiрку долю. Бо, окрiм рiки й чудово зробленого, схожого на кiнодекорацii, центру його рiдного мiста, що вкотре продемонстрували нещодавнi вiдвiдини, в Івано-Франкiвську його нiщо не чекало. В активних пошуках заробiтку кудись на заднiй план посунулась навiть Лiза. «Та й по тому…» – подумав вiн, i знову легко щось кольнуло в грудях.

Мартiнi, жодного iншого «шмурдяка»… хорошого, поганого, хоч якого, не стало також. А на тверезу голову Антiновi не приходили сумнi думки, а самоiдство, як вечiрнiй ритуал, зникло. Антiн думав, як бути далi. Вiн вже й на фейсбуку розмiстив iнфу, що, мовляв, нудиться без роботи, може в кого що е, га? І от, маючи iнстаграм-акаунт, робив на ньому те саме з безвиходi.

Фотка, щойно зроблена з вiкна його барлогу й покликана проiлюструвати всьому московському бомонду, який пречудовий «остарбайтер» чекае, засукавши рукава, аби йому тiльки дали можливiсть зробити якийсь люксовий надскладний ремонт, вийшла з будинком навпроти, в якому жила загадкова незнайомка з очима «кольору Тiффанi». Вiн почав ii обробляти, аби зробити кращою, i вибрав такий фiльтр, що несподiвано прочинив завiсу на ii помешкання. В глибинi вiдчиненого вiкна, де так часто з’являлась дiвчина, вiн зумiв розгледiти стiл i жовту вазу на ньому. А коли збiльшив чiткiсть, погравшись ще трохи в налаштуваннях iнстаграму, то побачив оксамитове старе крiсло за столом. На стiнi висiло дзеркало, «здаеться, воно» – подумав Антiн, бо в ньому чiтко вiдбивалось щось, схоже на громiздкий дитячий велосипед, що стояло в коридорi з iншого боку стiни. Антiн все намагався роздивитись помешкання дiвчини з очима «кольору Тiффанi», з усiею пильнiстю придивляючись до свiтлини. Нiби звичайнiсiньке помешкання. Нiчого незвичного на фото не було. Однак, щось непокоiло хлопця, нiби якась асиметричнiсть вiдчувалась вглибинi картинки. Вiн напружив очi й прискiпливо почав вивчати iнтер’ер квартири на фото, намагаючись побачити невiдповiднiсть або непропорцiйнiсть, що муляло його око горе-архiтектора, котрим вiн так i не став. «О так! – майже вголос вигукнув Антiн. – Є!». Дзеркало на стiнi висiло надто низько, майже врiвень зi столом у вiтальнi й вiдзеркалювало незрозумiлу штуку з великими колесами, напiвзаховану за стiною. «Може, то якийсь новомодний дитячий велосипед з такими серйозними колесами внедорожнiка?», – подумав Антiн i вiдразу ж знову згадав Лiзу, яка постiйно торочила йому про дитину. Вiд прикростi мiцно стис вуста, нахмурився i поспiшив закiнчити з постом в iнстаграмi. Вказав свое мiсцеперебування. Розмiстив. Нiби все.

Прокинувся посеред ночi вiд пронизавшоi його свiдомiсть думки, що забув вказати свiй мобiльний в постi, аби його могли знайти всi бажаючи нуворишi для своiх дорогих ремонтiв. Матюкнувся.


* * *

Максим розрiзав першим лiпшим ножем, котрий знайшов в безладi покинутоi комунальноi кухнi, велику бiлу редьку. Вона не дуже приемно пахла, коли була ще цiлою i неушкодженою, i хлопець пiдозрював, що вона давно зiпсована. Просто бабця з «обжорних рядiв» на Сiнному витерла всю плiсняву хустиною, аби хоча б за безцiнь ii продати.

Чого тiльки не було тiеi окупацiйноi зими на Сiнному! Якщо ранiше на «товкучцi» все ж iснувала якась iерархiя i порядок, то «пiд нiмцями», коли кожен намагався якось вижити, взаемовiдносини на ринку взагалi перетворилися на «Содом i Гоморру».

Максим, роззявивши рота, спостерiгав за тим, як якийсь абсолютно здурiвший вiд голоду безпритульний намагаеться витягти гаманця з кишенi нiмецького авiатора в високiй пiлотцi й сiро-голубiй формi. Все вiдбувалося, немов в повiльнiй зйомцi кiно. І злодюжцi майже вдалося пограбувати фрiца, однак iнший нiмецький офiцер в чорних оксамитових навушниках вiд морозу i з общипаною гускою пiд пахвою став на завадi. Вiн схопив невдаху за руку i вигукнув, смiючись: «русiше вундер!». Обидва нiмцi обмiнялися зверхнiми поглядами й пiлот щосили пхнув безхатченка в спину, не приховуючи свое презирство.

На мить Сiнний затих в очiкуваннi, що ж буде далi? Чи не почнуть стрiляти господарi всесвiту в натовп? Вже гримiли масовi розстрiли за партизанське свавiлля i саботаж.

Однак трапилося саме те, що мало трапитися, зважаючи на нiмецький педантизм i передбачуванiсть реакцii. Здавалося, нiби вони для кожноi дii мали iнструкцii. Свiй протокол. І крадiжка каралася стратою. Молодий арiець з пронизливо-синiми холодними очима, немов в Снiговоi королеви, витяг «парабеллум» i безпомилково поцiлив у скроню хлопця, що так i лежав на снiгу, закриваючи голову руками. Тодi вiн врештi повалився на бiк i з його голови витекла тонка цiвка кровi.

Базар принишк i всi його вiдвiдувачi намагались не дивитися на вбитого. Розмови стихли й люди стояли непорушно.

За якусь мить до пiлота, що вкладав в кобуру свого пiстолета пiсля виконаноi роботи, пiдiйшов точно такий самий нiмецький пiлот (здавалося, нiби вони близнюки) i кинув на мертве хлопчаче тiло чималого яскраво-червоного «пiвника» на паличцi, вiдлитого зi староi, запатентованоi ще за царя, форми. Знову почулося оте «русiше вундер». Нiмцi розреготалися. Починалося Хрещення Господне. Снiг падав зi сизого темного неба безперестанку, нiби небесам набридло плакати дощем i вони зачерствiли. Русiше вундер[37 - «Росiйське диво» (з нiм.).]…

Вiдвiдувачi Сiнного намагалися не дивитися на мертве тiло. І всi, немов ляльки в театрi пiд чуйним керiвництвом ляльковода, продовжували рухати кiнцiвками, роблячи такi звичнi, вивiренi, бездумнi, ритмiчнi рухи…

Життя, загалом, тривало. Дуже швидко тривало.

Бiля ворiт чистильник чобiт, кавказець в строкатих, на протигазнiй ватi ерзац-валянках, заправлених в саморобнi чунi з автокамерноi гуми, заходився запопадливо ритмiчно чистити блискучi чоботи «хазяiв свiту» по черзi закордонною «ерi», бо, позаяк його послугами наразi користувались лише нiмецькi офiцери, довоенна вакса – «гуталiн» давно вичерпалася…

Максим ковтнув слину, спостерiгаючи, як дворняга хапае того «пiвника», що нiмецький пiлот кинув в снiг до мертвого безпритульного. Вiн з жахом усвiдомив, що залюбки б зараз опинився на ii мiсцi…

«Обжорний ряд» тодi був мiсцем особливих, непередаваних пахощiв духмяного кандьору, гарячих наiдкiв в каструлях, закутаних у ватянi ковдри й особливо – пирiжкiв з горохом. Максим би зараз вiддав останнi грошi за тi пирiжки! Однак на всi тi казковi наiдки коштiв в нього не було. Та й прогнилу редьку Максим купив на позиченi грошi, котрi йому «з майбутньоi платнi» видав жалiсливий дiд Остап.

«Та бодай так!» – подумки вигукнув Максим, потiм наважився i спересердя таки встромив зуби в чималий кусень тiеi сироi редьки й вiдразу скривився. Та була такою кислою… А потiм обережно став жувати. Шлунок, котрий навiть такого «щастя», як та редька, давно не отримував, активно почав видiляти сiк i замурчав, немов кiт. В ротi вiдразу почала з’явилась слина. Та куди там! Цiлий слинний шторм i повiнь водночас. Максим давився, але продовжував жувати й ковтати ту редьку.

«Бездомний, хочеш?» – запропонував трохи редьки котовi. Але той враз зiстрибнув з пiдвiконня i кудись подався. «Ну i даремно, – констатував Максим i пересмикнув плечима, – в принципi, iстiвна штука. Ось би ще трохи меду до неi… Де я вже цей рецепт бачив…?». Поки Максим розмiрковував, сонце майже сiло за обрiем i хлопець втупився в захiд, все силуючись згадати. Потiм таки згадав, i шлунок, наповнений редькою, боляче стиснувся в спазмi. То мамi якась знахарка прописала пити мед з перетертою редькою, коли вже лiкарi були безсильнi. І вона пила. Потай вiд батька, котрий не схвалював народнi методи лiкування. Однак сухоти, котрi з’явились в неi раптово, нiзвiдки, так i не вдалось вилiкувати. Нi тодi, нi опiсля…

Максим вiдчув, що шлунок з незвички ось-ось виштовхне назад ту редьку. Занадто давно вiн нiчого не iв, а тут нахапався сирого коренеплоду з голоду. «Нi-нi… Стривай, небораче…» – вiн обережно сповз по стiнi на пiдлогу i почав легенько погладжувати свiй здутий живiт i вмовляти: – Так не можна… Бо помремо разом. І я, i ти. Чуеш?». Вiн довго сидiв на холоднiй долiвцi кухнi й не ворушився, бо навiть коли дихав, вiдчував спазми нудоти. За якийсь час Максим так i заснув до самого ранку.




VI


Рано вранцi Антiн прочитав в директi iнстаграму:

—Неочiкувана зустрiч. Ти з двадцятиповерхiвки на 1-iй Парковiй?)

– Так. Звiдки знаеш?

– Я – твоя сусiдка з будинку навпроти.



Антiну враз подумалось: «От би це була дiвчина з очима кольору Тiффанi…»

– Я, виходить, сфотографував твiй будинок?)

– Ну так. Менi приемно.

– Я iнодi, ввечерi, дивлюся на нього, коли втомлений приходжу з роботи. Там у вас в будинку, на четвертому поверсi живе жiнка з синiми очима, яка часто сидить на пiдвiконнi. Ти, випадково, ii не знаеш?

– Нi, – коротко вiдповiла незнайомка i враз додала: – А давно ти живеш навпроти?



Антiн замислився, дивлячись у вiкно, як на дороги Мачухи-Москви день одягае траурний вiнок з автiвок, котрi миготять фарами, немов свiтлячки заманюють до болота. Почухав макiтру i почовгав дiрявими капцями на кухню, щоб поставити заварюватись чай. Чи давно вiн живе навпроти? Чи давно вiн в Москвi?

І наклацав на екранi телефону:

– Давно. Майже три роки.



Антiн не дуже добре пам’ятав, як вiн переiхав. Це вiдбулося стрiмко i в станi афекту через вiдрахування з вишу. Трапилася пропозицiя постiйного заробiтку. І не в Польщi. Антiн не хотiв назад до Польщi. Не хотiв до краiни, яка, на його думку, стала причиною його життевих негараздiв. Вiн хотiв якнайдалi вiд Польщi, що так нагадувала його рiдне Прикарпаття, вiд сестер, котрi його засуджували й вiд матерi, котра йому дорiкала. Вiн хотiв на край свiту, туди, де не буде нiкого знайомого i лишень щомiсячнi iндульгенцii у виглядi вiдрахувань з зарплатнi нагадуватимуть йому, що у нього е рiднi.

В Москвi «корочку» про освiту не питали. За умовами контракту мали оплачувати житло. І оплачували. Але коли Антiн його побачив, оте помешкання, яке, на думку його роботодавця вiдповiдало санiтарно-моральним нормам життя огидних холопiв-найманцiв з брудного чорнозему i фата-морганних бескидiв Захiдноi Украiни, то зрозумiв, що той, ще гiрше, вважае своiх робiтникiв собаками приблудними, й переiхав. Почав наймати квартиру. Грошей враз поменшало, але на хлiб i вечiрнi рандеву з феею Дiнь-Дiнь вистачало.

– А де ти працюеш?

– прочитав Антiн нове повiдомлення на екранi свого телефону.

– В однiй компанii.



Антiн згадав про iнфу щодо ремонтiв, викладену пiд фоточкою i додав:

– Працював в одному московському архiтектурному бюро. Нiчого цiкавого. Сидяча робота. Але в компанii труднощi… Вирiшив звiльнитись i знайти якусь халтуру, – вигадував вiн «на ходу». – Знову ж таки, необов’язково в Москвi. Може, на будiвництвi… В Украiнi з роботою наразi туго. Я з Івано- Франкiвська, якщо що.

– Так, я зрозумiла вже;) Так i працюй в Москвi. Тут роботи бiльше;))



Антiн хотiв було запитати: «Як зрозумiла?», але потiм згадав свiтлини рiдного мiста у своему iнстаграм-акаунтi й лишень щасливо усмiхнувся.

– Ну це я так. На всяк випадок;)

– Ну ясно.



Через певний час Антiн вирiшив продовжити:

– Чим ти займаешся?

– Консультант з пiдбору персоналу на одному пiдприемствi з мережевих продажiв.

– О-о… Оце так… Оце справдi круто, – вирiшив пiдлеститися Антiн.

– Та зовсiм нi. Звичайнiсiнька сидяча i зовсiм не творча робота.



Загадкова сусiдка за коротку мить додала:

– Зовсiм не круто) Хiба… Я вдома працюю. Маю купу вiльного часу.

– Це значить, ти належиш сама собi. Робиш, що хочеш. Це тааакий кайф.

– І самоконтроль;)

– Краще самоконтроль, анiж…)

– Дякую на гарному словi. Нарештi усвiдомила, що вибрала правильний життевий шлях)

– А до цього?))

– Хотiла стати юристом.

– А я – iнженером. Принаймнi, цього хотiв мiй батько. А я просто любив математику.



Антiн вiдчув певну спорiдненiсть зi своею випадковою спiврозмовницею. «Значить i у них не все задумане вдаеться…» – подумав вiн про москвичiв i прочитав на екранi телефону:

– Гарного ранку майбутнiм «остарбайтерам».



Антiн було вирiшив образитися на оце «остарбайтерам», але зрозумiв, що ображатись тут немае чого: так само як москалi не розумiли, що називати «хохлами» украiнцiв образливо, так само i тут. І чого ж, власне, ображатися? Адже вiн i е – «остарбайтер». Звичайнiсiнький «остарбайтер»… Можна сказати – вгадала. На серцi в Антiна було легко i солодко. Його розважило це спiлкування i неабияк потiшило. Вiн взагалi ось так, запросто, нiколи не спiлкувався з москвичками, окрiм своеi Лiзи.

Вiн хотiв засмажити яешню на снiданок, але на очi потрапив вiршик з газети, на якiй стояла на пiдвiконнi пательня, який видався йому дуже в тему того дiалогу про людське призначення i дитячi мрii, яким не судилося здiйснитися.

И пусть ты что-нибудь и значишь,
Но только за проезд судьбе
Ты, как и все, не златом платишь,
Но жизнью, вверенной тебе!

Спiлкування враз набрало нових обертiв.



– Це чие?

– Терентiя Травника, – авторитетно вiдписав Антiн.

– Не читала) Не можу себе примусити читати. Хiба що тiльки певних поетiв.

– Шекспiра, Данте? – поцiкавився Антiн.

– Виключно Шекспiра.

– З вiршiв – лише Бродський… – несподiвано для самого себе написав хлопець. Вiн i справдi колись давно полюбляв читати Бродського. І з усiх росiйських поетiв поважав лише його. Додав: – Все одно вiдчуваеться iнтелект) Навiть без Данте.

– Чому лише Бродський?? – поцiкавилась незнайомка i враз додала: – Ой дякую, лестиш))

– Ну не знаю… Подобаеться.

– Ну Бродський – то найвищий пiлотаж. А Маяковський, Блок, Цветаева?

– І ще це, – кепкував Антiн, – «буря мглою небо кроет»… Майже раннiй Бродський)) Продовжуючи ряд: Ахматова, Гумiльов. Симпатично, але не те.

– Ахах… Майже)) Мандельштам?

– Визнаю: не читав. Хотiв було запитати: Шевченко, Стус? Але ти напевне не читала… Труднощi перекладу)

– Труднощi, звичайно)), – вiдповiла спiвбесiдниця i, надiславши уривок з вiрша Мандельштама «За Паганiнi довгопалим», додала: – Не Бродський звичайно, але тонко, поетично…



Антiн вирiшив не залишатись в боргу i враз знайшов в iнтернетi й кинув уривок вiрша свого земляка Вертинського:

На солнечном пляже в июне
В своих голубых пижама
Девчонка – звезда и шалунья —
Она меня сводит с ума.

Под синий berceuse океана
На желто-лимонном песке
Настойчиво, нежно и рьяно
Я ей напеваю в тоске:

«Мадам, уже песни пропеты!
Мне нечего больше сказать!
В такое волшебное лето
Не надо так долго терзать!

Я жду Вас, как сна голубого!
Я гибну в любовном огне!
Когда же Вы скажете слово,
Когда Вы придете ко мне?»

И, взглядом играя лукаво,
Роняет она на ходу:
«Вас слишком испортила слава.
А впрочем… Вы ждите… приду!..»

Спiвбесiдниця видалась з характером i немало здивувала Антiна своею вiдповiддю:

– Жорсткостi б краплю… Вогню…

Будь, пожалуйста, послабее.
Будь, пожалуйста.
И тогда подарю тебе я чудо запросто.
И тогда я вымахну – вырасту, стану
особенным.
Из горящего дома вынесу тебя, сонную.
Я решусь на все неизвестное, на все
безрассудное —
в море брошусь, густое, зловещее,
и спасу тебя!..
Это будет сердцем велено мне,
сердцем велено…
Но ведь ты же сильнее меня,
сильней и уверенней!

«Ого… – подумав Антiн. – А з нею е про що говорити». І несподiвано для себе вiдчув, як напружуеться прутень в штанях вiд оцього «Жорстостi б каплю. Вогню». І продовжив спiлкування з iще бiльшим запалом:

– Намагався скопiювати й вислати «в бананово-лимонному Сингапурi»… Складно з гаджетами)))

– Тут натренованiсть потрiбна)) Зараз сама знайду.



На певний час запала тиша. Антiн спiймав себе на тому, що всмiхаеться, дивлячись у вiкно i, аби бути напоготовi й не гаяти часу на приготування снiданку, аби вiдразу вiдповiсти на повiдомлення, п’е сире яйце, замiсть того, щоб з нього приготувати яешню.

Телефон знову дзенькнув:

– Складно читаеться. Менi здаеться це гарно слухати у виконаннi поета. Я маю рацiю?)

– Його вже давно немае в живих)

– Ну….



Антiн враз злякався, що ця дiвчинка, яка останню годину примушувала його серце калататися, зникне:

– Але е записи. Справдi, вiн гарно декламував.

– Я, взагалi-то в курсi, що його давно немае з нами))) – кокетливо вiдповiла спiврозмовниця.



Антiн вирiшив повторити:

– Я, чомусь, не здивований. Інтелект вiдчуваеться))

– Але iнодi слухаю, як вiршi читають артисти й (?). Я от думаю – iронiя про iнтелект?)

– Не iронiя. В Киевi iде моноспектакль про Вертинського. Я бачив вiдеозапис. Передивлявся рази чотири.

– Я аж зашарiлася)) Настiльки вразив?? 4 рази…

– Так… Не знаю… Мое… І чого шарiтися?) Як правило, коли переписуються незнайомi люди, то одна банальщина пре. Скiльки кому рокiв, матримонiальний стан. З перспективою зустрiтися. Нудно…

– А ти жорстокий)) Менi нра.

– Цинiчний, можливо, – наклацав у повiдомленнi Антiн, а про себе подумав: «Ось була б ти украiнкою, а ще краще – галичанкою, як я… Тодi я б за тридев’ять земель пiшов, гори б звернув, аби тебе побачити. А так… І справдi, якi перспективи? Я ж “остарбайтер” для тебе».

– Перспектива зустрiтися не завжди настiльки нудна:(– так, нiби прочитала думки хлопця, вiдповiла його спiврозмовниця.



Антiн вирiшив пом’якшити свою вiдповiдь.

– Ну… Зазвичай скучна. Перевiрено) Це тобi не декламування вiршiв слухати.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/pages/biblio_book/?art=66748443) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Колiр Тiффанi (англ. Tiffany blue) – особливий вiдтiнок блакитного, наближений до бiрюзового. Названий на честь фiрми «Тiффанi», яка використовувала цей колiр як брендовий.




2


Йдеться про картину Михайла Врубеля «Бузок».




3


Йдеться про Фердинанда Лесепса, який насправдi нiяким iнженером не був, однак побудував обидва вищезгаданi канали.




4


Дiнь-дiнь – казкова фея.




5


Кiнцева станцiя Арбатсько-Покровськоi лiнii Московського метро- полiтену, з якоi численнi маршрутки курсують в Пiдмосков’i. Край Москви.




6


Чеченське мiсто поблизу Грозного.




7


Товарний вагон, в котрому пiд час Другоi свiтовоi вiйни вивозили остарбайтерiв.




8





Робiтничо-Селянська Червона Армiя.




9


Заборонена зона (нiм.).




10


З невiдомих причин, вмiст смол i нiкотину в аналогах росiйських i европейських цигарок значно рiзниться. В перших всього бiльше.




11


Знаки розрiзнення вiйськового звання (тут: комкор, пiхота).




12


Сучасний Майдан Незалежностi.




13


Елемент одягу нiмецькоi фельджандармерii.




14


Цитата з твору Є. Маланюка «Знаю – медом сонця, ой Ладо».




15


Сучасна назва – вулиця Банкова 11. Тепер тут Адмiнiстрацiя Президента Украiни.




16


Хрещатик.




17


Сучасна вулиця Михайла Грушевського.




18


Нинi Лютеранська.




19


Тепер вулиця С. Петлюри.




20


Бульвар Тараса Шевченка.




21


Вiдповiдно Бульварне кiльце, Садове кiльце, Трете транспортне кiльце i Московська кiльцева автомобiльна дорога




22


Дикi грушi.




23


Панi (нiм.). Ввiчливе звернення до замiжньоi жiнки в Нiмеччинi. Тут: жiнка.




24


Так позаочi називають Івано-Франкiвський нацiональний технiчний унiверситет нафти й газу (ІФНТУНГ).




25


Йдеться про фiльм «Бiжи, Лоло, бiжи».




26


Посвiдчення особи, де на розграфлених сторiнках щотижня мав ставитися службовий штамп про перебування на роботi.




27


«Окупацiйний» хлiб з чималою домiшкою жолудiв i кiнських каштанiв.




28


Популярне чеченське iм’я, означае «вовк»




29


Тепер вулиця Бульварно-Кудрявська.




30


Оммаж булгакiвському «Майстру i Маргаритi»




31


Йдеться про ММДЦ – «Москва-Сiтi».




32


Тепер Хрещатий парк.




33


Пан (нiм.). Ввiчливе звернення до чоловiка в Нiмеччинi.




34


Балковий хрест (нiм.). Назва походить вiд перетину сталевих конструкцiй з чотирьох кутових профiлiв.




35


Оммаж. Дiя «Майстра i Маргарити» починаеться в один з травневих днiв, коли два московських лiтератори – голова правлiння МАССОЛІТа Михайло Олександрович Берлiоз i поет Іван Бездомний пiд час прогулянки на Патрiарших ставках розмiрковують про iснування Ісуса Христа i п’ють теплу абрикосову.




36


«Сьогоднi iздиш – а завтра капут!» (з нiм.).




37


«Росiйське диво» (з нiм.).



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения