Читать онлайн книгу "Lustrum"

Lustrum
Роберт Харрiс


БестЦицерон (на украинском языке) #2
…На набережнiй Тибру неспокiйно – з води було виловлено тiло молоденького раба, який належав одному з чiльних громадян Риму. За всiма ознаками – його принесли в жертву пiд час якогось дивного обряду. Але хто ж виявився здатний на таке? З якою метою здiйснювалося жертвоприношення? Такi питання ставить знаменитий оратор i полiтик Цицерон, якого термiново викликали на пристань. Вiн ще не знае, що розкриття цього злочину приведе його до одноi з найнебезпечнiших змов в iсторii Республiки, спрямованоi проти нього самого, до змови, в якiй бере участь Гай Юлiй Цезар, адже Цицерон мае стати консулом Римськоi республiки…





Роберт Харрiс

Lustrum


Пiтеру



Robert Harris LUSTRUM



© Robert Harris, 2009

© Penguin Random House UK

© В. О. Євменов, переклад украiнською, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019




Вiд автора


Життепис Цицерона, римського оратора та державного дiяча, було видано його колишнiм секретарем на iм’я Тiрон за декiлька рокiв до народження Христа.

Достеменно вiдомо, що цей Тiрон дiйсно iснував, як i те, що вiн дiйсно видав таку працю. Колись Цицерон написав йому такi слова: «Не перелiчити послуг, якi ти менi надав, як у мене вдома, так i поза ним, як у Римi, так i за кордоном, у навчаннi та в лiтературнiй роботi…» Тiрон був на три роки молодший за свого господаря, народився рабом, але на багато рокiв пережив хазяiна i якщо вiрити Святому Єронiму, то помер на сотому роцi життя. Тiрон першим застенографував виголошену в Сенатi промову; створеною ним системою скорочень, вiдомою пiд назвою «Тiроновi ноти», церква послуговувалася ще в шостому столiттi, а окремi елементи цiеi системи використовуються i в сьогоденнi (наприклад, символ &, скорочення etc, NB, i.e, e.g.). Вiн же написав i декiлька трактатiв, присвячених iсторii розвитку латини. На його багатотомний життепис Цицерона як на першоджерело посилаеться в своiх коментарях до промов Цицерона римський iсторик першого столiття нашоi ери Асконiй Педiан. На ту ж бiографiю двiчi посилаеться i Плутарх. Та сама праця, як i решта лiтературного доробку Тiрона, зникла у вирi подiй, що супроводжували падiння Римськоi iмперii.

І в наш час науковцi час вiд часу намагаються знайти вiдповiдь на питання – яким мiг бути цей життепис. 1985 року Елiзабет Роусон, дiйсна членкиня Коледжу Корпус Крiстi в Оксфордi, припустила, що написаний вiн був, ймовiрно, в еллiнiстичнiй традицii бiографiй, тобто в лiтературнiй формi, якiй властивий простий i невибагливий стиль; в цiй традицii можливi цитування документiв, але перевага надаеться тому, аби наводити короткi вислови самого персонажа, можливий виклад плiток та неперевiрених даних. В цьому стилi смакуються прояви характерних рис особистостi персонажа. Таку бiографiю пишуть не для державних дiячiв чи генералiв, а для тих, кого в Римi називали curiosi[1 - Допитливi (лат.) – Прим. перекл.], [2 - Елiзабет Роусон. Intellectual Life in the Late Roman Republic (Лондон, 1985), стор. 229–230.].

Саме в такому дусi я пiдiйшов до вiдтворення втраченоi роботи Тiрона. Хоча сходження Цицерона до влади описане в попередньому томi, який мае назву Імперiй, все ж я сподiваюся, що слiдкувати за подiями, описаними тут, зможе i той читач, який попередню книгу не читав. Це роман, а не iсторичний трактат, i коли траплялися протирiччя мiж вимогами, якi ставить перед автором кожен з цих жанрiв, я рiшуче вiддавав перевагу першому. І все ж я намагався якнайкраще узгодити свiй вимисел з фактами, якi насправдi мали мiсце, а також наводити слова самого Цицерона – адже багато в чому завдяки Тiрону до нас дiйшло так багато його промов. Я хотiв би висловити подяку пану Фергусу Флемiнгу за те, що вiн щедро дав цiй книзi назву Lustrum. Тi читачi, якi матимуть бажання прояснити для себе значення полiтичноi термiнологii, що використовувалася в Римськiй республiцi, або ж тi, кому захочеться дiзнатися про згаданi в книзi постатi, знайдуть глосарiй та перелiк дiйових осiб наприкiнцi книги.



    Р. Х.



«Ми дивимося зверхньо на минулi столiття, нiби вони – всього-на-всього якась пiдготовка до нашоi появи… та що, якщо ми – не бiльше, нiж iхнiй вiдблиск?»

    Дж. Г. Фарелл, «Облога Крiшнапура»



lustrum (1) мн., лiгво чи барлога дикого звiря; (2) мн., бордель, звiдси – розпуста; (3) букв. спокутне жертвоприношення, насамперед те, що здiйснюеться цензорами щоп’ять рокiв; перен. п’ятирiчний перiод, люструм.

    Словник (?)




Частина перша

Консул

63 рiк до н. е


O condicionem miseram non modo admi-nistrandae verum etiam conservandae rei publicae!

Зовсiм невдячна справа – дбати про збереження Республiки, що вже казати про керування нею!

    Цицерон, промова вiд 9 листопада 63 року до н. е.




І


За два днi до iнавгурацii Марка Туллiя Цицерона на посаду римського консула з Тибру недалеко вiд докiв, де стоять кораблi республiканського военного флоту, виловили тiло мертвого хлопчика.

Така знахiдка, якою б трагiчною не була, не мала б привернути до себе увагу обраного консула. Та було в цьому трупi щось таке гротескне, а отже загрозливе для громадянського спокою, що магiстрат Октавiй, вiдповiдальний за охорону в мiстi громадського порядку, надiслав Цицерону звiстку про знахiдку, одночасно попросивши його прийти на мiсце.

Спочатку Цицерон не хотiв iти, посилаючись на те, що мае багато роботи. Як кандидату в консули, який набрав найбiльше голосiв, саме вiн, а не його колега, мав головувати на вiдкриттi сесii Сенату – i вiн працював над своею iнавгурацiйною промовою. Та я знав, що справа не тiльки в цьому. Вiн якось надзвичайно гидував усiм, що пов’язане зi смертю. Його непокоiли навiть убивства тварин пiд час iгор, i про цю слабкiсть – а сердечна доброта в полiтицi завжди сприймаеться як слабкiсть, i нiчим тут не зарадиш – починали тепер дiзнаватися iншi. Першою його думкою стало надiслати мене туди замiсть себе.

– Звiсно ж я пiду, – обережно вiдповiв я, – але ж… – я зупинився i дозволив своiй фразi полетiти вдалечiнь.

– Але? – спитав вiн в’iдливо. – Але що? Вважаеш, що про мене погано подумають?

Я промовчав, продовжуючи записувати його промову. Мовчання затягнулося.

– Ну що ж, нехай, – пробуркотiв вiн зрештою i пiдвiвся на ноги. – Октавiй нестерпний зануда, та свою справу знае добре. Вiн би не кликав мене, якби справа не була важливою. Та й у будь-якому випадку треба провiтрити голову.

Тодi був пiзнiй грудень, i з темно-сiрого неба дмухав вiтер, такий сильний i рiзкий, що вiд нього перехоплювало подих. На вулицi через дорогу вiд будинку скупчилися з десяток прохачiв, якi сподiвалися отримати нагоду звернутися до нього, i коли обраний консул перетнув свiй порiг, вони кинулися через дорогу.

– Не зараз, – казав я, вiдштовхуючи iх, – не сьогоднi.

Цицерон перекинув подiл свого плаща через плече, притиснув пiдборiддя до грудей i квапливо рушив по дорозi вниз по пагорбу.

Ми пройшли, я думаю, близько милi, навскоси перетнули Форум i вийшли з мiста через браму, що веде до рiки. Тибр був повноводним, а течiя швидкою, i повсюди з’являлися вири та брижi. Прямо перед нами, навпроти Тиберiани, серед верфей та кранiв Навалii ми побачили натовп людей, якi товклися i снували туди-сюди. (Ви зрозумiете, як давно все це було – бiльш нiж пiв столiття тому, – якщо я скажу вам, що цей острiв, Тiберiана, не був ще з’еднаний мостами з жодним з берегiв Тибру). Коли ми пiдiйшли ближче, багато хто впiзнав Цицерона, i натовп, розступаючись, аби нас пропустити, допитливо зашелестiв. Мiсце подii оточив кордон легiонерiв з баракiв флоту. Октавiй чекав на нас.

– Перепрошую за те, що потурбував тебе, – промовив Октавiй, потискаючи руку мого хазяiна. – Я розумiю, як ти зараз, мабуть, зайнятий напередоднi iнавгурацii.

– Любий Октавiю, для мене велика радiсть бачити тебе в будь-який час. Ти знайомий з моiм секретарем, Тiроном?

Октавiй кинув на мене повнiстю позбавлений будь-якоi цiкавостi погляд. Хоча зараз його й пам’ятають лише як батька Августа, в той час вiн був едилом вiд плебеiв i взагалi мав, здавалося, великi полiтичнi перспективи. Вiн i сам мiг би стати консулом, якби за чотири роки пiсля цих подiй не помер вiд лихоманки. Вiн вiдвiв нас з вiтру до одного з докiв, де на великих дерев’яних валах стояв готовий до ремонту корпус легкоi галери. Поруч з галерою на пiдлозi лежав, загорнутий у парусину, якийсь предмет. Без будь-яких церемонiй Октавiй вiдкинув тканину i показав нам оголений труп хлопчика.

Наскiльки я пам’ятаю, йому було близько дванадцяти рокiв. Красиве й замирене обличчя через свою нiжнiсть здавалося жiночним. На носi та щоках поблискували залишки золотоi фарби, а вологе кудряве волосся було пов’язане червоною стрiчкою. Його горло було перерiзане. Труп був вздовж розрiзаний, внутрiшнi органи вийнятi. Кровi не було, лише чорнiла видовжена порожнеча, нiби це була випотрошена, набита рiчковим мулом рибина. Не знаю, як Цицерону вдалося лишитися холоднокровним, споглядаючи цю картину, та я побачив, як вiн iз зусиллям сковтнув i продовжив огляд мiсця подii. Зрештою вiн хрипло промовив:

– Яке безчинство.

– Але це ще не все, – сказав Октавiй.

Вiн присiв бiля трупу, пiдняв руками голову хлопця й повернув ii лiворуч. Вiд рухiв голови зiяючий отвiр рани почав вiдкриватися i знов закриватися, нiби як другий рот, що намагався прошепотiти нам щось, про щось попередити. Здавалося, нiби це не справило на Октавiя бодай якогось враження – вiн був вiйськовим i, нема сумнiву, звик бачити такi картини. Вiн вiдкинув волосся трупа, оголяючи глибоку вм’ятину одразу над правим вухом хлопчика, i ткнув туди великим пальцем.

– Бачиш? Вочевидь, удар нанесений ззаду. Молотком, я би сказав.

– Обличчя розмальоване. У волоссi стрiчка. Удар молотком був нанесений ззаду, – повторив Цицерон, i слова його лунали все повiльнiше в мiру того, як вiн усвiдомлював, що це все означае. – А потiм перерiзали горло. І зрештою, його тiло – …випотрошили.

– Саме так, – сказав Октавiй. – З усього видно, вбивцi хотiли дослiдити його нутрощi. Це – жертвоприношення, людське жертвоприношення.

Вiд таких слiв, промовлених у цьому холодному й темному мiсцi, на головi в мене волосся стало дибки, i я вiдчув поруч з собою присутнiсть Зла – майже вiдчутного на дотик i потужного, наче блискавка.

– А ти знаеш в мiстi якiсь культи, якi займаються такою гидотою?

– Жодного. Звiсно ж, в мiстi е галли – подейкують, що вони таке роблять. Та iх зараз тут небагато, а тi, що е, – поводяться цiлком пристойно.

– А жертва хто? Хтось заявляв про зникнення?

– Це одна з причин, чому я тебе викликав, – сказав Октавiй i перевернув тiло на живiт. – От бачиш, прямо над куприком маленьке татуювання – набитi iнiцiали власника. Тi, хто виловив тiло, не звернули, вочевидь, уваги. «С. Ant. М. f. С. n.» – Гай Антонiй, син Марка, онук Гая. Тобi добре вiдома ця сiм’я. Вiн був рабом твого колеги, консула Антонiя Гiбриди.

Октавiй пiдвiвся та витер руки о парусину, потiм недбало накрив тканиною тiло i спитав:

– Що ти збираешся робити?

Цицерон, нiби зачарований, вперився поглядом у скорбний згорток на пiдлозi.

– Хто ще про це знае?

– Нiхто.

– Гiбрида?

– Нi.

– А натовп там надворi?

– Там лише ходять чутки, що сталося нiби якесь ритуальне вбивство. Ти, як нiхто, знаеш, що таке натовп. Кажуть, що це погане знамення напередоднi твого консульства.

– Може, вони й мають рацiю.

– Тяжка ця зима. Було б непогано, аби вони заспокоiлися. Треба, мабуть, надiслати звiстку до Колегii жерцiв – аби хтось iз них прийшов i провiв обряд очищення.

– Нi-нi, – швидко вiдповiв Цицерон, вiдводячи погляд вiд трупа, – нiяких жерцiв. Вони все зроблять тiльки гiрше.

– Тодi що нам робити?

– Нiкому бiльше не кажiть. Останки спалiть якнайшвидше. Тiло нiкому не показуйте. Всiм, хто його вже бачив, заборонiть про це говорити пiд страхом ув’язнення.

– А натовп?

– Займiться тiлом. Натовп я вiзьму на себе.

Октавiй знизав плечима.

– Як забажаеш, – голос його був байдужим. Це був передостаннiй день його служби – i я думаю, вiн був радий, що ця проблема його бiльше не обходила.

Цицерон пiдiйшов до дверей i декiлька разiв глибоко вдихнув – i обличчя його стало не таким блiдим. Тодi я побачив, як i безлiч разiв до того, як вiн розправив плечi й надав обличчю вираз упевненостi. Вiн переступив порiг i залiз на груду колод, аби звернутися до натовпу.

– Римський народе! Я мав нагоду пересвiдчитися, що тi похмурi чутки, що ходять мiстом, не вiдповiдають дiйсностi! – На такому рiзкому вiтрi йому доводилося кричати, аби люди його почули. – Розходьтеся по своiх домiвках та насолоджуйтеся святом.

– Але ж я бачив труп! – прокричав якийсь чоловiк. – Це людське жертвоприношення, вони навели порчу на республiку!

Іншi пiдхоплювали цей крик:

– Мiсту пороблено! Ваше консульство прокляте! Приведiть жерцiв!

Цицерон пiдняв руки та сказав:

– Так, труп у жахливому станi. А ви на що очiкували? Бiдолашний провiв довгий час у водi. Риби голоднi. Шукають iжу всюди, де можуть ii знайти. Ви правда хочете, аби я привiв жерцiв? І що вони мають зробити? Поробити порчу рибi? Чи, може, ii благословити? – Декiлька людей засмiялися. – Вiдколи римляни почали лякатися риби? Розходьтеся по домiвках i насолоджуйтеся життям. Пiслязавтра розпочнеться новий рiк i буде новий консул – консул, який, можете бути впевненi, завжди стоятиме на сторожi вашого добробуту!

Для нього ця промова не була видатною, та свою справу вона зробила. Пролунали навiть декiлька захоплених викрикiв. Цицерон зiстрибнув вниз. Легiонери розчистили нам прохiд крiзь натовп, i ми швидко рушили в бiк мiста. Коли ми дiсталися мiськоi брами, я озирнувся i побачив, що дальнi ряди того натовпу вже почали розходитися в пошуках нових розваг. Я повернувся до Цицерона, аби привiтати його з успiшним виступом, та побачив, що вiн зiгнувся над стiчною канавою – його рвало.

Ось таким було мiсто напередоднi iнавгурацii Цицерона на посаду консула – справжнiй вир iз голоду, чуток та острахiв. Мiстом снували натовпи покалiчених ветеранiв та збiднiлих селян, якi просили милостиню на кожному кроцi. Зухвалi банди п’яних молодикiв тероризували торговцiв. Жiнки з хороших родин безсоромно торгували собою на виходi з таверн. Повсюди раптово спалахували пожежi, вiдбувалися кривавi сутички. Ночi не знали мiсячного сяйва, та iх сповнювало завивання собак. Мiсто наповняли вiщуни, провидцi, жебраки та бiйки. Помпея досi не було, вiн командував легiонами на Сходi – i за його вiдсутностi мiсто сповнювала атмосфера невпевненостi та страху – насувалася так, як з рiки на Рим суне зазвичай туман, – i змушувала всiх нервувати за свое майбутне. Вiдчувалося, що мае вiдбутися щось велике i значуще – та що саме, нiхто не знав. Подейкували, що новi трибуни розробляють разом з Цезарем та Крассом секретний план передачi мiськiй бiднотi громадських земель. Цицерон вже намагався довiдатися про цi плани – та з цього нiчого не вийшло. Патрицii були впевненi, що зможуть цьому запобiгти – чим би це «щось» не було. Продовольства не вистачало, магазини порожнiли, мiстяни робили запаси iжi. І навiть лихварi бiльше не давали грошей пiд процент.

Що стосуеться колеги Цицерона по консульству, Антонiя Гiбриди – Антонiя-напiвкровки – напiвлюдини, напiвтварини, то треба йому було бути буйним iдiотом, аби вирiшити балотуватися на свою посаду в парi з заклятим ворогом Цицерона – Катiлiною, – що вiн i вирiшив. Тим не менше, уявляючи, з якими складнощами доведеться стикнутися, i вiдчуваючи потребу в союзниках, Цицерон зi шкури пнувся, аби все ж налагодити з ним дружнi стосунки. На жаль, цi зусилля нiчого не дали – i я зараз поясню чому. За встановленим звичаем обидва обранi консули тягнули наприкiнцi жовтня жереб, аби визначити, в яку провiнцiю направиться кожен з них пiсля спливу року на посадi. Гiбрида, який був по вуха в боргах, всiм серцем мрiяв про спокiйну, але дуже багату провiнцiю Македонiю, де можна було собi легко зробити великi статки. Та на превеликий для нього жаль, йому дiсталися мирнi пасовища Ближньоi Галлii, де не було чим надто поласувати навiть для польовоi мишi. А Македонiя дiсталася Цицерону. Коли про результати жеребкування було оголошено в Сенатi, на обличчi Гiбриди з’явився такий вираз дитячоi образи та подиву, що весь Сенат ледь не попадав вiд смiху. Вiдтодi вони з Цицероном не спiлкувалися.

Не дивно, що Цицерону так тяжко давалася пiдготовка своеi iнавгурацiйноi промови. Коли ми повернулися додому з рiчного берега, вiн все нiяк не мiг зосередитися. Хазяiн весь час порожнiм поглядом дивився кудись удалечiнь i повторював те саме запитання: «Чому хлопчика вбили саме в такий спосiб? Яке значення тут мае те, що вiн був власнiстю Гiбриди?» Цицерон був згоден з Октавiем – найбiльш вiрогiдно, що це вчинили галли. Вiн навiть надiслав записку своему друговi, Фабiусу Санзi, який представляв в Сенатi iнтереси галлiв. У записцi вiн питав, чи Фабiус вважае, що таке могло статися. Однак за годину Санга надiслав досить роздратовану вiдповiдь, в якiй заявив, що звiсно ж, нi, такого бути не може, i що галли сильно образяться, якщо консул у подальшому наполягатиме на таких спекуляцiях. Цицерон зiтхнув, вiдкинув листа й спробував зiбрати думки до купи. Та йому нiяк не вдавалося вигадати щось вдале – i незадовго до заходу сонця вiн знов наказав подати йому плащ i чоботи.

Я подумав, що хазяiн хоче прогулятися в громадському саду, який розташовувався недалеко вiд дому – вiн часто робив так, коли складав своi виступи. Та коли ми дiсталися вершини пагорбу, замiсть того, аби повернути праворуч, вiн попрямував до Есквiлiнськоi брами – i, на свiй подив, я усвiдомив, що консул мае намiр перетнути сакральний кордон мiста, вийти до мiсця, де спалюються трупи, – ранiше вiн за будь-яку цiну уникав того, аби там з’являтися. Просто за воротами ми побачили носiiв з ручними возиками, якi очiкували на роботу, потiм пройшли повз невисоку резиденцiю ката – виконавцям смертних вирокiв було заборонено жити всерединi кордонiв мiста. Зрештою ми вийшли на священну землю Лабiтини, сповнену каркання воронiв, i пiдiйшли до храму. В той час цей храм був штабом гiльдii могильникiв, i тут можна було придбати все необхiдне для поховання, вiд приладдя для намащування тiла мерця i завершуючи ложем, на якому тiло спалювали. Цицерон узяв у мене грошей i пiшов переговорити з жерцем. Вiн передав йому гаманець, i з’явилися два офiцiйних плакальники. Цицерон покликав мене.

– Ми саме вчасно, – сказав вiн.

Наша процесiя мала, мабуть, досить кумедний вигляд, коли перетинала Есквiлiнське поле. Попереду йшли плакальники, в руках вони тримали горщики з пахощами, слiдом iшов новообраний консул, а далi – я. Повсюди навколо нас вирувало полум’я похоронних багать, i лунали крики безутiшних родичiв. У повiтрi висiв запах пахощiв – сильний, але недостатньо сильний для того, аби перебити сморiд палаючих тiл. Плакальники привели нас до громадськоi устрiни[3 - Устрiна – мiсце, де спалювали трупи.], де зваленi на возику трупи очiкували на свою чергу бути спаленими. Цi нiкому не потрiбнi босi й голi тiла були такими ж жебраками в смертi, якими були й за життя. Лише тiло вбитого хлопчика було накрите – я впiзнав його за парусиною, в яку вiн був туго загорнутий. Пара службовцiв легко закинули його на металеву решiтку, Цицерон схилив голову, а найманi плакальники гучно застогнали, вочевидь, сподiваючись на гарнi чайовi. Полум’я ревiло i гнулося до землi пiд шквалом вiтру, i дуже швидко все скiнчилося – хлопчик пiшов назустрiч тому, що чекае, зрештою, на нас усiх.

Це видовище я не забуду нiколи.

Певно, найбiльшим даром Провидiння людям е те, що ми не знаемо свого майбутнього. Уявiть собi, якби ми заздалегiдь знали, до чого призведуть нашi плани та сподiвання, або якби ми могли передбачити, яка смерть нас спiткае – яким страшним стало б наше життя! Та натомiсть ми, наче тварини, безтурботно проживаемо день за днем. Та всьому настае кiнець, рано чи пiзно. Люди, суспiльнi лади, цiлi цивiлiзацii – нiщо не здатне сховатися вiд цього всесильного закону. Всьому, що iснуе пiд зорями, присуджено зникнути. І навiть наймiцнiша скеля з часом перетвориться на пил. Вiчнi лише рукописи.

Саме тому я, маючи сподiвання, що зможу виконати свою задачу до того, як обiрветься мiй земний шлях, беруся розказати вам про неймовiрнi подii, що сталися протягом року консульства Цицерона, а також про подii, якi мали мiсце протягом чотирьох рокiв пiсля його завершення – тобто про все, що сталося протягом строку, який ми, смертнi, називаемо люструм та який е не бiльш нiж миттю для богiв.




ІІ


Наступного дня, напередоднi iнавгурацii, заснiжило – такий сильний снiгопад, який зазвичай можна побачити лише в горах. Вiн вкрив храми Капiтолiю в бiлий м’який мармур, а мiсто накрив бiлим покривалом в руку завтовшки. Я нiколи не чув про таке ранiше i, зважаючи на мiй вiк, мабуть, бiльше й не почую. Снiг у Римi? Нема сумнiву, що це був знак. Та який знак?

Цицерон розташувався в своему кабiнетi бiля вогнища з розжареним вугiллям i продовжував роботу над своею промовою. Вiн не вiрив у знамення, та, коли я забiг до кабiнету та розказав йому про снiг, вiн лише знизав плечима: «І що ж це означае?» А коли я несмiливо почав висувати аргумент стоiкiв на захист вiщувань – якщо боги iснують, то вони мають пiклуватися про людей; якщо вони пiклуються про людей, то мають повiдомляти iх про свою волю, – Цицерон рiзко перервав мене та зi смiхом промовив:

– Ну, безсмертнi боги зi всiею свою могутнiстю могли б знайти якийсь бiльш надiйний спосiб повiдомляти нас про свою волю, нiж снiг. Чому б не надiслати нам листа? – Вiн похитав головою та вiдвернувся до столу, а потiм кашлянув та додав: – Насправдi, Тiроне, повертайся до своiх обов’язкiв та подбай про те, аби мене бiльше не турбували.

Присоромлений, я вийшов та пiшов перевiрити, як iде пiдготовка до iнавгурацiйноi процесii. Потiм я зайнявся поштою сенатора. На той час я був його секретарем вже протягом шiстнадцяти рокiв, i для мене не було таемниць анi в його публiчному життi, анi в особистому. В тi днi я зазвичай працював за розкладним столиком, який ставився бiля входу до кабiнету хазяiна, – тут я мiг зупиняти непроханих гостей, а також чув, коли вiн мене кликав. Звiдси ж я чув i ранковi звуки цього будинку: в iдальнi Теренцiя дорiкала покоiвкам, що обранi ними зимовi квiти не вiдповiдають високому статусу ii чоловiка; одночасно з цим вона лаялася на кухаря за якiсть вечiрнього меню. Маленький Марк, якому було трохи бiльше двох рокiв, тупав за нею повсюди на своiх нетвердих нiжках i весело кричав, радiючи тому, що випав снiг. Чарiвна Туллiя, якiй було вже тринадцять рокiв i яка восени мала одружуватися, зубрила зi своiм вчителем грецький гекзаметр.

Роботи було настiльки багато, що знов вийти надвiр я змiг лише опiвднi. Попри такий час, вулиця була майже порожньою. Мiсто здавалося мовчазним та зловiсним – воно було порожнiм, наче опiвночi. Небо було блiдим, снiжити перестало, й мороз зробив зi снiгу, що лежав на поверхнi землi, бiлу хрустку корку. І навiть зараз – така вже рiч людська пам’ять – я пам’ятаю своi вiдчуття, коли я своiм взуттям ламав ту корку. Я вдихнув востанне морозне повiтря i розвернувся, аби пiти назад у тепло, аж раптом почув у тишi вiддаленi звуки батога та людськi стогони. За декiлька секунд з-за рогу з’явилися чотири раби в унiформi, на руках у яких гойдалися носилки. Наглядач, який бiг поруч, махнув батогом в мiй бiк.

– Гей, ти! – закричав вiн. – Це будинок Цицерона?

Коли я вiдповiв, що це дiйсно так i е, вiн крикнув комусь через плече: «Знайшли» – i вдарив найближчого до себе раба з такою силою, що той, бiдолашний, ледь не рухнув додолу. Наглядачу доводилося високо пiднiмати ноги, аби йти по снiгу, – i саме такою ходою вiн наблизився до мене. Потiм з’явилися другi носилки, за ними третi i зрештою четвертi. Вони вишукувалися в шеренгу перед будинком, i тiеi митi, коли носилки було опущено на землю, носii попадали в снiг, повисаючи на ручках, як змученi веслярi повисають на своiх веслах. Це видовище менi було геть не до душi.

– Може, це й будинок Цицерона, – запротестував я, – але вiдвiдувачiв вiн не приймае.

– Ну а нас прийме, – пролунав з перших носилок знайомий голос, i, коли кiстлява рука вiдсунула фiранку, передi мною з’явився лiдер партii патрицiiв в Сенатi Лiтацiй Катулл. Вiн був закутаний в звiрячi шкури аж до свого гострого пiдборiддя, що робило його схожим на великого й озлобленого горностая.

– Сенаторе, – промовив я, кланяючись, – я доповiм, що ви прибули.

– І не тiльки я один, – уточнив Катулл.

Я кинув оком на вулицю. Докладаючи неабияких зусиль, аби вибратися з iнших носилок та проклинаючи своi солдатськi костi, з’явився переможець Олiмпiя та батько Сенату Ватiй Ізаурик. Поруч з ним уже стояв серйозний супротивник Цицерона в усiх судових справах Гортензiй, улюблений адвокат патрицiiв. Вiн, у свою чергу, подав руку четвертому сенатору, чие зморщене, коричневе та беззубе обличчя я не змiг розпiзнати. Цей старий був зовсiм немiчним на вигляд. Думаю, вiн давно вже не вiдвiдував сенатських засiдань.

– Шляхетне панство, – сказав я якомога бiльш урочисто, – прошу вас прослiдувати за мною, i я доповiм новообраному консулу про ваш вiзит.

Я пошепки наказав носiям прямувати до таблiнiуму, а сам поквапився до кабiнету хазяiна. Вже бiля його кабiнету я почув його голос, який урочисто декламував: «До мешканцiв Риму звертаюся я – годi!» Коли я вiдчинив дверi, то побачив, що вiн стоiть до мене спиною, витягнувши вперед руку та склавши кiльцем великий та вказiвний палець, та звертаеться до двох молодших секретарiв – Сизифiя та Лорея.

– А тобi, Тiроне, – продовжив хазяiн, не повертаючи голови, – наказую – не смiй бiльше мене переривати! Який ще знак послали нам боги? Дощ iз жаб?

Секретарi нишком хихикнули. Напередоднi дня, коли мала втiлитися його найвища мета, вiн вiдкинув всi турботи дня минулого та перебував в чудовому гуморi.

– Делегацiя з Сенату хоче тебе бачити.

– Оце точно зловiсне знамення. І хто ж входить в цю делегацiю?

– Катулл, Гортензiй, Ізаурик та ще один, якого я не впiзнав.

– Верхiвка аристократii? Тут, у мене? – Цицерон кинув на мене гострий погляд через плече. – І за такоi погоди? Це, мабуть, найменш просторий будинок з усiх, де вони колись бували… Чого iм треба?

– Не знаю.

– Дивись, записуй усе дуже ретельно, – майбутнiй консул пiдiбрав тогу та виставив вперед пiдборiддя. – Який я маю вигляд?

– Вигляд справжнього консула, – запевнив я.

По розкиданих аркушах зi своею промовою вiн прокрокував в таблiнiум. Слуга принiс усiм стiльцi, та сiв лише один з присутнiх – тремтячий старий сенатор, якого я не мiг упiзнати. Решта стояли всi разом, кожен зi своiм слугою – i, вочевидь, почувалися некомфортно в домi цiеi «новоi людини» низького походження, яку вони знехотя пiдтримали на виборах на пост консула. Гортензiй притискав до носа хустинку, нiби цицеронове низьке походження могло виявитися заразним.

– Катулл, – люб’язно промовив Цицерон, входячи в кiмнату, – Ізаурик, Гортензiй. Для мене це велика честь.

Вiн кивнув кожному з колишнiх консулiв, та коли пiдiйшов до четвертого гостя, я побачив, що навiть його феноменальна пам’ять на якусь мить зрадила йому.

– Рабiрiй, – зрештою згадав вiн. – Гай Рабiрiй, чи не так?

Вiн протягнув йому руку, та старий на це нiяк не зреагував, тому Цицерон, не зупиняючи руху руки, перетворив це на жест запрошення.

– Прошу. Менi дуже приемно.

– Нiчого приемного тут нема, – сказав Катулл.

– Це неподобство, – промовив Гортензiй.

– Це вiйна, – заявив Ізаурик. – Саме так, i нiяк по-iншому.

– Ну, що ж, сумно чути про таке, – сказав Цицерон свiтським тоном. Вiн не завжди сприймав iх серйозно. Як i багато хто з заможних старцiв, цi сприймали найменшу свою незручнiсть як передвiсник кiнця свiту.

– Вчора трибуни передали Рабiрiю цю повiстку, – Гортензiй клацнув пальцями, i його помiчник передав Цицерону офiцiйний документ iз великою печаткою.

Рабiрiй почув свое iм’я та спитав жалiсливим тоном:

– Я можу поiхати додому?

– Пiзнiше, – жорстко вiдповiв Гортензiй, i старий схилив голову.

– Рабiрiю – повiстку? – повторив Цицерон, звертаючи на старого сповнений сумнiвiв погляд. – А який злочин вiн мiг вчинити?

Тут хазяiн вголос гучно зачитав документ, аби я мiг його записати.

– Зазначена в документi особа обвинувачуеться в убивствi трибуна Сатурнiя та в порушеннi священних меж будiвлi Сенату. – Цицерон пiдняв здивованi очi. – Сатурнiй? Його ж убили… рокiв сорок тому?

– Тридцять шiсть, – поправив Катулл.

– Катулл точно знае, – додав Ізаурик. – Бо вiн там був. Так само, як i я.

– Сатурнiй! Але й негiдник був! Його вбивство – не злочин, а добра справа! – Катулл так виплюнув це iм’я, нiби воно було отрутою, що потрапила йому до рота, i вперив погляд кудись удалечiнь, нiби розглядав на стiнi храму фреску «Вбивство Сатурнiя в будiвлi Сенату». – Я бачу його так само виразно, як i тебе, Цицерон. Трибун-популяр в найгiршому сенсi цього слова. Вiн убив нашого кандидата на посаду консула – i Сенат проголосив його ворогом народу. Пiсля цього вiд нього навiть плебс вiдвернувся. Та перш нiж ми змогли його схопити, вiн з частиною своеi банди забарикадувався на Капiтолii. Тодi ми перекрили постачання води. Це була твоя iдея, Ватiй.

– Точно, – вiд спогадiв очi старого генерала заблищали. – Вже тодi я добре знав, як треба вести облогу.

– Звiсно ж, за декiлька днiв вони здалися, i до суду iх замкнули в будiвлi Сенату. Та ми боялися, що iм знов вдасться втекти, тому залiзли на дах i почали закидати iх шматками черепицi. Їм не було де сховатися. Вони бiгали туди-сюди й верещали, як щури в канавi. Коли Сатурнiй припинив ворушитися, його вже майже неможливо було впiзнати.

– І що ж, Рабiрiй разом з вами був там, на даху? – спитав Цицерон. Я пiдняв очi вiд записiв та подивився на старого – його порожнi очi та тремтяча голова не давали повiрити, що вiн мiг брати участь у такiй розправi.

– Звiсно ж, вiн там був, – пiдтвердив Ізаурик. – Нас було людей тридцять. Так, це були славнi часи, – вiн стиснув пальцi в гулястий кулак, – ми були сповненi життевих сокiв!

– Найголовнiше, – стомлено промовив Гортензiй, який був молодший за всiх своiх компаньйонiв i, вочевидь, втомився вже раз-у-раз слухати тi самi iсторii, – найголовнiше не те, чи Рабiрiй там був, чи нi, а те, в чому його звинувачують.

– І в чому ж? В убивствi?

– Perduellio.

Мушу визнати, я нiколи ранiше не чув цього слова, i Цицерону довелося продиктувати його менi по буквах. – «Perduellio, – пояснив вiн, – так у давнину називали державну зраду.

– Але навiщо застосовувати такий давнiй закон? Чому б не звинуватити його в простiй зрадi – i на тому кiнець? – спитав хазяiн, повертаючись до Гортензiя.

– Тому що зрада караеться вигнанням, а за perduellio засуджують на смерть, при чому не через повiшення. Якщо Рабiрiя визнають винним, його розiпнуть на хрестi.

– Де я? – знов дав про себе знати Рабiрiй, вскочивши на ноги. – Що це за мiсце?

– Заспокойся, Гаю. Ми твоi друзi, – Катулл натиснув йому на плече та всадив назад у крiсло.

– Але жоден суд не визнае його винним, – м’яко заперечив Цицерон. – Вiн, бiдолашний, вже давно не сповна розуму.

– Справи про perduellio не розглядаються присяжними. У цьому-то i е найбiльша хитрiсть. Такi справи розглядають двое суддiв, яких для цього спецiально призначають.

– А хто призначае?

– Новий мiський претор – Лентул Сура.

Обличчя Цицерона скривилося, коли вiн почув це iм’я. Сура був колишнiм консулом. Це була людина, сповнена величезних амбiцiй та безмежноi дуростi. В полiтицi цi риси дуже часто невiддiльнi одна вiд одноi.

– І кого ж ця Спляча Голова призначила суддями? Вже вiдомо?

– Один з них – Цезар. А другий – теж Цезар.

– Що?

– Цю справу слухатимуть Гай Юлiй Цезар та його двоюрiдний брат Луцiй.

– Так за всiм стоiть Цезар?

– Тому вердикт очевидний.

– Але ж мае бути можливiсть подати апеляцiю. Громадянина Риму не може бути страчено без справедливого суду, – вкрай збуджено заявив Цицерон.

– Звiсно, так i е, – прикро вiдзначив Гортензiй. – Якщо Рабiрiя визнають винним, вiн матиме право на апеляцiю. Та проблема в тому, що апелювати вiн матиме не до суду, а до всiх мешканцiв мiста, якi зберуться на Марсовому полi.

– Оце буде видовище! – втрутився Катулл. – Ви собi тiльки уявiть: натовп судить римського сенатора. Та вони його нiколи в життi не виправдають, це ж позбавить iх основноi розваги.

– Це означатиме початок громадянськоi вiйни, – без будь-яких емоцiй заявив Ізаурик. – Бо ми такого не стерпимо. Ти чуеш мене, Цицероне?

– Так, я чую тебе, – сказав вiн, очима пробiгаючи документ. – А хто з трибунiв виступив iз звинуваченням?.. Лабiнiй, – вiн сам вiдповiв на свое питання, коли прочитав пiдпис. – Це людина Помпея. Вiн зазвичай не вплутуеться в такi чвари. То який тут iнтерес Лабiнiя?

– Його дядько буцiмто був убитий разом з Сатурнiем, – з вiдразою промовив Гортензiй. – І честь його сiм’i потребуе помсти. Але все це повна маячня. Все це затiяно для того, аби Цезар зi своею бандою мав привiд напасти на Сенат.

– Отже, Цицероне, що ти пропонуеш? Ми пiдтримали тебе на виборах, хоча багато хто з нас мав сумнiви.

– А на що ви вiд мене очiкуете?

– А ти як думаеш? Борися за життя Рабiрiя. Публiчно оголоси, що засуджуеш це злодiйство, а потiм разом з Гортензiем захищай його, коли справа дiйде до народних слухань.

– Ото вже буде щось новеньке, – сказав Цицерон, дивлячись на свого вiковiчного супротивника. – Ми – i раптом на одному боцi.

– Менi це подобаеться не бiльше, нiж тобi, – холодно вiдповiв Гортензiй.

– Ну добре-добре, Гортензiй, не ображайся. Для мене виступ з тобою в судi буде великою честю. Але давайте не будемо так квапитися потрапити в цю пастку. Давайте подумаемо спочатку, чи не можна обiйтися без суду.

– Яким чином?

– Я поговорю з Цезарем. З’ясую, чого йому треба. І подивимося, чи ми зможемо дiйти компромiсу, – почувши про компромiс, усi трое колишнiх консулiв почали в один голос дружньо заперечувати. Цицерон пiдняв руки. – Цезар чогось хоче. Нiчого страшного не станеться, якщо ми вислухаемо, чого саме. Це – наш обов’язок перед Республiкою. І наш обов’язок перед Рабiрiем.

Не пiзнiше нiж за годину ми з Цицероном вдвох вийшли з будинку. Снiг скрипiв та хлюпав пiд нашими ногами, поки ми спускалися спорожнiлими вуличками в напрямку мiста. Ми знов були лише вдвох – тепер менi в це вже складно повiрити. Мабуть, це був один з останнiх походiв Цицерона по Риму без охоронця. Втiм, вiн пiдняв капюшон свого плаща, аби його не впiзнали. Тiеi зими навiть найбiльш люднi вулички нашого мiста не можна було вважати цiлком безпечними.

– Їм доведеться пiти на компромiс, – сказав вiн. – Хай як би це не подобалося Цезарю, та вибору вiн не мае, – раптом вiн вилаявся та засмучено пiдкинув снiг ногою. – Тiроне, невже таким буде цiлий рiк мого консульства? Невже цей рiк доведеться витратити на те, аби кидатися мiж патрицiями та популярами, аби не дати одним розiрвати iнших?

Я нiчого не мiг на це вiдповiсти, i далi ми йшли мовчки. Будинок, в якому тодi жив Цезар, розташовувався трохи вiддалiк, вниз по дорозi вiд будинку Цицерона – в Субурi. Цей будинок вже понад столiття належав цезаревiй родинi i, звiсно ж, був дуже непоганим. Та на той час, коли його успадкував Цезар, район цей повнiстю зубожiв. І навiть первозданний снiг, на якому вже осiв попiл багать та виднiлися викинутi з вiкон екскременти, не тiльки не приховував, а навiть пiдкреслював занедбанiсть цих вузеньких вуличок. Жебраки протягували до нас своi тремтячi руки, просили милостиню, та грошей я з собою не мав. Пригадую, як вуличнi хлопцi снiжками закидали стару повiю, яка гучно верещала. А раз чи два ми натрапляли в кучугурах на руки i ноги, що стирчали зi снiгу. Це були замерзлi рештки тих бiдолашних, хто не пережив минулу нiч.

І от саме в цьому мiсцi, в Субурi, на свiй шанс чекав Цезар, наче величезна акула, оточена дрiбними рибинами, якi сподiваються, що iм перепаде якась крихта з великого столу. Будинок Цезаря розташувався наприкiнцi вулицi башмачникiв, а по обидва боки вiд нього вивищувалися два житловi будинки, по сiм чи вiсiм поверхiв кожен. Мiж цими двома будинками були натягненi мотузки, на яких висiла мерзла бiлизна, i через це вони були схожими на двох п’яничок, якi обiймалися над дахом Цезаревого будинку. Бiля входу в один з тих будинкiв з десяток молодикiв загрозливо тупцювали навколо залiзноi жаровнi. Весь час, поки ми чекали, щоб нас запросили ввiйти, я спиною вiдчував iхнi злi та жадiбнi погляди.

– І от цi мешканцi судитимуть Рабiрiя, – пробуркотiв Цицерон. – Старий не мае жодного шансу.

Слуга забрав наш верхнiй одяг i провiв до атрiуму, а сам пiсля цього пiшов доповiсти своему хазяiну про прихiд Цицерона. Нам нiчого не лишалося, як вивчати посмертнi маски пращурiв Цезаря. Дивно, але серед його прямих предкiв було лише три консули – не надто багато для сiм’i, члени якоi стверджують, що рiд iхнiй веде свою iсторiю вiд часiв заснування Риму, а самi вони – прямi нащадки Венери. Сама ж богиня кохання була представлена у виглядi невеличкоi бронзовоi статуетки – дуже вишуканоi, але старезноi та пошкрябаноi. Такими ж були й килими, фрески, вицвiлi вишивки та меблi. Все свiдчило про те, що тут проживае горда сiм’я, яка переживае не найкращi своi часи. Цезар все не з’являвся – i нам вистачило часу, аби дослiдити всi цi сiмейнi цiнностi.

– Можна лише захоплюватися цiею людиною, – сказав Цицерон, коли три чи чотири рази обiйшов кiмнату. – Ось стою я, хто стане завтра наймогутнiшою особою Риму, i вимушений танцювати пiд його дудку, хоча вiн не став ще навiть претором.

Трохи згодом я помiтив, що за нами спостерiгають. Через дверi за нами уважно дивилася дiвчинка рокiв десяти, вочевидь, дочка Цезаря. Я iй посмiхнувся, i вона одразу втекла. За декiлька хвилин з тiеi ж кiмнати з’явилася мати Цезаря Аврелiя. Їi вузенькi темнi очi та насторожений i уважний вираз обличчя робили цю жiнку схожою на хижого птаха. Цицерон знав ii вже багато рокiв. Всi трое ii братiв, Котти, були консулами, i якби Аврелiя народилася чоловiком, вона б i сама стала консулом, адже була розумнiша та хоробрiша за кожного з братiв. Та народилася вона жiнкою – i займалася тому кар’ерою свого сина. І коли помер ii старший брат, Аврелiя змогла зробити так, що його мiсце – одного з п’ятнадцяти в Колегii жерцiв – змiг зайняти Цезар – блискучий хiд, ви згодом побачите чому.

– Цицерон, пробач його за грубiсть, – сказала вона. – Я нагадала йому, що ти прийшов, але ж ти знаеш його.

Незабаром почулися кроки, i ми помiтили жiнку, яка йшла по коридору в напрямку дверей. Було очевидно, що вона хоче лишитися непомiченою, та на одному з ii черевикiв розв’язався шнурок. Вона притулилася до стiни, аби його зав’язати, руде волосся ii було розпатлане, – i вона кинула в наш бiк винуватий погляд. Не знаю, хто зазнав бiльшого сорому: Постумiя, а саме так ii звали, чи Цицерон, який знав ii багато рокiв як дружину свого близького друга, юриста та сенатора Сервiя Сульпiцiя. І саме сьогоднi ввечерi вона мала бути на вечерi в гостях у Цицерона.

Хазяiн вмить перевiв погляд на статуетку Венери та зробив вигляд, нiби повнiстю занурився своею увагою в бесiду:

– Яка краса. Це роботи Мирона? – Цицерон не пiднiмав очей, доки вона не пiшла.

– Ти вчинив дуже тактовно, – схвально вiдзначила Аврелiя. – Я не критикую сина за його любовнi зв’язки – такi вже чоловiки. Та деякi з сучасних жiнок настiльки безсоромнi, що в це важко повiрити.

– І про що ви тут шепочете?

Неочiкувано пiдкрастися ззаду – таким був улюблений прийом Цезаря i в вiйнi, i в мирi, – i ми всi одразу повернулися. Вiн i зараз стоiть у мене перед очима – i великий череп його примарно вимальовуеться в тусклому денному свiтлi. Мене постiйно питають про нього: «Ти бачився з Цезарем? Яким вiн був? Розкажи, яким був цей великий бог Цезар?» Ну що ж, менi в ньому запам’яталося дивовижне поеднання твердостi та слабкостi: солдатськi мускули – i при цьому недбало накинута тунiка франта; гострий запах поту, наче пiсля вiйськових вправ – i разом з ним солодкий аромат шафрановоi олii; безжалiснi амбiцii, приховуванi нездоланним шармом.

– Будь обережнiшим з Аврелiею, Цицерон, – продовжив вiн, виступаючи з тiнi. – Як полiтик вона вдвiчi сильнiша за нас обох – правда, мамо?

Вiн обiйняв мати ззаду за талiю та поцiлував ii за вухом.

– Припини негайно, – сказала Аврелiя, звiльняючись з обiймiв та вдаючи невдоволення. – Я вже достатньо погралася в хазяйку. Де твоя дружина? Не годиться iй пропадати без супроводу. Надiшли ii до мене одразу, як повернеться, – вона грацiозно кивнула Цицерону. – Прийми моi найкращi побажання на завтрашнiй день. Бути першим в родинi, кому вдалося стати консулом – це велике досягнення!

– Адже правда, Цицерон, – заговорив Цезар, захоплено дивлячись на мати, – жiнки в цьому мiстi заслуговують на набагато бiльшу повагу, нiж чоловiки – та й твоя дружина гарний тому приклад.

Чи натякав Цезар, що хоче звабити Теренцiю? Не думаю. Пiдкорити найбiльш злiсне плем’я галлiв йому було б простiше. Та я помiтив, що Цицерон ледве стримався.

– Я тут не для того, аби обговорювати жiнок Риму, – вiдзначив вiн. – Хоча тут кращого знавця, нiж ти, годi й шукати.

– Тодi навiщо ти тут?

Цицерон кивнув менi, i я дiстав зi свого футляру для документiв судову повiстку.

– Чи не хочеш ти, щоб я порушив закон? – промовив Цезар з лукавою посмiшкою, повертаючи менi документ. – Я не можу обговорювати цю справу. Адже ж я буду в нiй суддею.

– Я хочу, щоб ти виправдав Рабiрiя за всiма цими звинуваченнями.

– Не сумнiваюся, що ти цього хочеш, – Цезар кашлянув у звичнiй для себе манерi та прибрав локон волосся за вухо.

– Послухай, Цезар, – нетерпляче сказав мiй хазяiн. – Поговорiмо вiдверто. Всiм прекрасно вiдомо, що трибуни дiють за наказами, якi вони отримують вiд тебе та Красса. Сумнiваюся, що Лабiнiй знав iм’я свого нещасного дядька до того, як його йому назвав ти. Що ж до Сури, то для нього perduellio означало сорт риби доти, доки його не повiдомили про iнакше. Все це – чергова твоя iнтрига.

– Та нi, дiйсно, не можу я говорити про справу, яку слухатиму в якостi суддi.

– Зiзнайся, всi цi звинувачення мають на метi одне – завдати Сенату якомога бiльш болючого удару.

– З усiма своiми питаннями ти мав би звертатися до Лабiнiя.

– А я звертаюся з ними до тебе.

– Ну добре, якщо ти вже так наполягаеш. Я би назвав це нагадуванням для Сенату, що якщо вiн продовжуватиме принижувати гiднiсть мешканцiв, вбивати iх представникiв, то за вбитих настане помста, хай би скiльки часу для цього не було потрiбно.

– Ти серйозно вважаеш, що чиюсь гiднiсть можна захистити, знущаючись з безпорадного старця? Я щойно бачив Рабiрiя. Вiн вже нiчого не тямить – надто вже старий. Не розумiе навiть, що вiдбуваеться навколо.

– Ну якщо вiн нiчого не тямить, то з нього i знущатися неможливо.

– Послухай, любий Гаю, ми вже багато рокiв дружимо, – сказав Цицерон вже iншим тоном пiсля довгоi паузи (на мiй погляд, це було серйозне перебiльшення). – Дозволь дати тобi дружню пораду, як вiд старшого брата молодшому. У тебе попереду блискуча кар’ера. Ти молодий…

– Не такий вже й молодий. Я зараз на три роки старший, нiж був Александр Македонський, коли вiн помер.

Цицерон ввiчливо засмiявся – вiн подумав, що Цезар жартуе.

– Ти молодий. І в тебе дуже гарна репутацiя, – продовжив вiн. – Навiщо ставити ii пiд загрозу такою конфронтацiею. Справа Рабiрiя не тiльки налаштуе людей проти Сенату, але його смерть стане плямою на твоiй репутацii. Може, сьогоднi це й сподобаеться натовпу, але завтра всi розумнi люди вiд тебе вiдвернуться.

– Ну що ж, я готовий на ризик.

– Ти розумiеш, що я як консул буду зобов’язаний його захищати?

– Це стане твоею роковою помилкою, Марку… Якщо ти дозволиш, я теж вiдповiм тобi, як друговi: подумай про те, якi сили виступлять проти тебе. Нас пiдтримуе народ, трибуни та половина преторiв. Навiть Антонiй Гiбрида, твiй колега консул – на нашому боцi. І хто лишиться з тобою? Патрицii? Але ж вони тебе зневажають – i викинуть тебе тiеi ж митi, коли ти станеш iм не потрiбен. На мiй погляд, ти маеш лише один вихiд.

– Це який?

– Приеднуйся до нас.

– Он воно що, – Цицерон мав звичку торкатися рукою пiдборiддя, коли про щось розмiрковував. Якийсь час вiн не зводив погляду з Цезаря. – І що ж ти пiд цим маеш на увазi?

– Ти маеш пiдтримати наш закон.

– І що натомiсть?

– Я та мiй кузен зможемо знайти в своiх серцях бажання зглянутися над бiдолашним Рабiрiем, з огляду на те, в якому вiн перебувае станi. – Цезар посмiхнувся своiми тонкими губами, але не вiдводив погляду своiх темних очей вiд Цицерона. – Що ти на це скажеш?

Перш нiж хазяiн встиг вiдповiсти, до будинку повернулася дружина Цезаря. Подейкували, що вiн одружився з цiею жiнкою, яку звали Помпея, лише пiд впливом переконань своеi матерi – через тi зв’язки, якi Помпея мала в Сенатi. Та те, що я побачив в той день, дало менi зрозумiти, що ця жiнка мала й простiшi, «очевиднiшi» переваги. Вона була iстотно молодшою за свого чоловiка, iй було близько двадцяти рокiв, ii щоки та шия зашарiлися на холодному повiтрi – i вiд цього великi сiрi очi блищали сильнiше. Вона обiйняла свого чоловiка, всiм тiлом притискаючись до нього, наче кiшка. А потiм накинулася на Цицерона, почала вихваляти його промови та стверджувати, що навiть прочитала збiрку його вiршiв. Менi спало на думку, що вона п’яна. Цезар дивився на неi здивовано.

– Тебе хотiла бачити мама, – сказав вiн iй, i вона надула губи, наче дитина. Тодi Цезар скомандував: – Ну ж бо, йди! І не роби кислого обличчя. Ти ж добре ii знаеш, – i вiн похлопав ii по сiдницях, пiдштовхуючи в правильному напрямку.

– Стiльки жiнок, Цезар, – сухо зауважив Цицерон, – звiдки ще очiкувати на iхню появу?

– Я боюся, що в тебе може скластися неправильне враження про мене, – розсмiявся Цезар.

– Мое враження про тебе зовсiм не змiнилося, повiр менi.

– То як, ми домовилися?

– Все залежить вiд того, яким буде твiй закон. Досi ми лише чули передвиборчу агiтацiю на кшталт «Землю – безземельним!», «Їжу – голодним!» Менi потрiбнi подробицi. А також деякi поступки.

Цезар не вiдповiв. Його обличчя нiчого не виражало. За якийсь час мовчання настiльки затяглося, що стало незручним. Цицерон зiтхнув та повернувся до мене.

– Сутенiе, – сказав вiн. – Нам час iти.

– Так швидко? І ви нiчого не вип’ете? Дозвольте вас провести, – Цезар говорив з усiею можливою люб’язнiстю – його манери завжди були бездоганними, навiть коли вiн засуджував когось на смерть.

– Подумай про те, що я казав, – продовжував вiн, проводячи нас через невiдремонтований коридор. – Подумай, наскiльки легким може стати твiй консульський строк, якщо ти до нас приеднаешся. За рiк скiнчиться твое консульство, i ти залишиш Рим. Житимеш у губернаторському палацi в Македонii – i заробиш там стiльки грошей, що тобi iх вистачить на решту твого життя. Повертайся потiм додому, купи собi будиночок на узбережжi Неаполiтанськоi затоки. Вивчай фiлософiю та пиши мемуари. Інакше…

До нас пiдiйшов слуга i хотiв допомогти Цицерону одягнути плащ, та хазяiн вiд нього вiдмахнувся та повернувся до Цезаря.

– Інакше що? Що буде в iнакшому випадку? Якщо я до тебе не приеднаюся? Що тодi буде?

– Зрозумiй, що все це не спрямоване особисто проти тебе, – обличчя Цезаря виражало подив. – Ми не хочемо заподiяти тобi якогось лиха. Ба бiльше, я хочу, аби ти знав: якщо тобi особисто щось загрожуватиме, ти завжди можеш розрахувати на мiй захист.

– Можу розраховувати на твiй захист?

Я вкрай нечасто бачив, щоб Цицерон не мiг дiбрати слiв для вiдповiдi. Та того холодного дня в тому похмурому, занедбаному будинку, в цьому брудному та занедбаному кварталi я бачив, як вiн шукае слiв, якi могли б виразити його почуття. Втiм, консулу це не вдалося. Вiн загорнувся в плащ, вийшов надвiр, в снiг, пiд похмурi погляди банди головорiзiв, якi все ще ходили туди-сюди навколо вогнища, – i коротко попрощався з Цезарем.

– Я завжди можу розраховувати на його захист, – повторив Цицерон, коли ми почали взбиратися на пагорб. – Та хто вiн такий, щоб говорити до мене в такому тонi?

– Вiн вкрай самовпевнений, – додав я.

– Самовпевнений? Та вiн говорить зi мною так, нiби я його клiент![4 - Клiент – у Давньому Римi вiльний громадянин, який добровiльно вiддався пiд заступництво патрона.]

Добiгав кiнця той день, а з ним i рiк. Вiн швидко сходив на нiвець разом iз зимовими сутiнками. У вiкнах спалахувало свiтло ламп. Над нашими головами люди перегукувалися один з одним через вулицю. Вiд багать iшов дим, i я вiдчував запах iжi, яку на них готували. На перехрестях благочестивi мiстяни виставляли маленькi тарiлочки з медовими пирiжками – жертва мiсцевим богам. В тi часи ми молилися богам перехресть, а не великому божеству Августу – i зголоднiлi пташки злiталися на таке частування, злiтали та знов сiдали на краях тарiлок.

– Я маю сповiстити Катулла та iнших? – спитав я.

– І що iм написати? Що Цезар згоден звiльнити Рабiрiя, якщо я зраджу iх за iхнiми ж спинами? І що я розмiрковую над цiею пропозицiею? – Цицерон iшов попереду, i його обурення додавало йому сил. Менi нелегко було встигати за ним. – Я звернув увагу, що ти не робив нотаток.

– Менi здалося, що це не зовсiм зручно.

– Ти маеш завжди все записувати. Вiд завтра ти обов’язково маеш занотовувати кожне промовлене слово.

– Так, сенаторе.

– Ми входимо в небезпечнi води, Тiроне. Кожна мiлина та кожна течiя мають бути зафiксованi.

– Так, сенаторе.

– Ти запам’ятав цю розмову?

– Думаю, так. Бiльшу частину.

– Добре. Запиши ii, одразу, як повернемося. Менi потрiбний цей запис. Та нiкому не кажи анi слова. Особливо в присутностi Постумii.

– Думаеш, вона все ж прийде до нас на вечерю?

– Звiсно ж. Бодай для того, щоб доповiсти потiм своему коханцю. В неi зовсiм не лишилося сорому. Бiдолашний Сервiй, вiн нею так пишаеться.

Коли ми прийшли додому, Цицерон пiднявся до себе, аби перевдягнутися, а я пiшов в свою маленьку кiмнатку, щоб записати все, що запам’ятав. Цей згорток i зараз лежить перед моiми очима, коли я пишу цi мемуари: його, як i iншi своi секретнi документи, Цицерон зберiг. Вiн, цей згорток, пожовтiв, як i я, зморщився та вицвiв з роками. Та все ж його, як i мене, все ще можна зрозумiти – i варто менi пiднести його до очей, i я знов чую тремтливий голос Цезаря: «Ти завжди можеш розраховувати на мiй захист».

Бiльше години знадобилося менi, аби завершити цю роботу. До того часу гостi Цицерона вже зiбралися та сiли вечеряти. Я завершив i прилiг на свое вузеньке лiжко i знов проаналiзував все побачене. Я не побоюся сказати, що менi було дещо нiяково, оскiльки вiд природи я не був надiлений нервами, схожими на канати. Менi не подобалося все це публiчне життя – з бiльшим задоволенням я жив би в замiському помiстi: у мене була мрiя – купити собi маленьку ферму, куди я б мiг поiхати та продовжити своi мемуари. Я навiть назбирав для цього грошей i в глибинi душi сподiвався, що Цицерон подаруе менi свободу пiсля свого обрання на посаду консула. Та час минав, а вiн про це нiколи не згадував – i коли менi виповнилося сорок рокiв, я почав боятися, що так i помру рабом. Остання нiч року – це завжди час меланхолiйних роздумiв. Дволикий Янус дивиться i вперед, i назад – i дуже часто будь-який з цих напрямкiв здаеться непривабливим. В той вечiр менi було по-особливому шкода себе самого.

В будь-якому випадку, я не з’являвся перед очима Цицерона аж до пiзнього вечора. Коли, як менi здавалося, вечеря вже мала добiгати кiнця, я пiдiйшов до дверей i став так, аби Цицерон мене побачив. Кiмната була невеликою, але затишною, вона була прикрашена свiжими фресками, якi були покликанi справляти враження, нiби присутнi знаходяться в саду Цицерона в Тускулумi. За столом сидiли дев’ять осiб, по три на кожнiй ложi – iдеальна цифра. Постумiя була там – як це й передбачав Цицерон. Вона була одягнена в бiлу сукню з вiльним комiром, i мала цiлком безтурботний вигляд, нiби те, що ранiше сталося в будинку Цезаря, ii не стосувалося. Поруч з нею розташувався ii чоловiк Сервiй, один з найдавнiших друзiв Цицерона та найвидатнiший юрист Риму – що було, без сумнiву, великим досягненням в мiстi, яке було сповнене правознавцями. Заняття юриспруденцiею нагадуе занурення в крижану воду – спочатку додае бадьоростi, та варто погарячкувати – i ти весь зморщуешся. З роками Сервiй подався i став аж надто обережним, в той час як Постумiя лишалася красунею. Вiн мав пiдтримку в Сенатi й так само, як i вона, був дуже амбiтним. Влiтку вiн сам хотiв баллотуватися в консули, i Цицерон обiцяв надати йому свою пiдтримку.

Була лише одна людина, яка з Цицероном дружила довше, нiж Сервiй, – це був Аттiк. Вiн розлiгся поруч зi своею сестрою Помпонiею, яка була в шлюбi – нещасливому – з молодшим братом Цицерона, Квiнтом. Бiдолашний Квiнт – здавалося, що вiн, як завжди, шукае забуття в винi. Ще одним гостем за цим столом був Марк Целiй Руф – учень Цицерона, який розважав присутнiх нескiнченним потоком жартiв та плiток. Сам Цицерон сiв мiж Теренцiею та своею дочкою Туллiею, яку вiн обожнював. Вiн так безтурботно смiявся над жартами Руфа, що неможливо було й припустити, що в нього в життi е якiсь проблеми. Та це була одна з властивостей успiшного полiтика – тримати в головi купу речей та вмiти перемикатися з однiеi на iншу, коли постае така необхiднiсть. Без цього життя полiтика стало б нестерпним.

В якийсь момент Цицерон подивився на мене та кивнув.

– Друзi моi, – сказав Цицерон достатньо гучно, аби його почули крiзь галас застiльноi бесiди. – Вже пiзно, i Тiрон прийшов нагадати, що я маю завершити свою iнавгурацiйну промову. Інодi менi здаеться, що це вiн мае бути консулом, а я – всього-на-всього його слугою.

Всi розсмiялися, i я вiдчув на собi погляди присутнiх.

– Панi, – продовжив хазяiн, – з вашого дозволу я заберу ваших чоловiкiв на декiлька хвилин.

Вiн витер серветкою кутки рота, кинув серветку на стiл, встав та подав руку Теренцii. Посмiхаючись, вона взяла його руку – i посмiшка ii була чарiвнiшою вiд того, як рiдко з’являлася. Теренцiя мала такий вигляд, нiби вона – крихка зимова квiтка, що несподiвано розквiтла в променях слави Цицерона. Вона забула свою звичну бережливiсть та одягнулася так, як це пасувало дружинi консула та майбутнього губернатора Македонii. Їi нова сукня була розшита перлинами, i на нiй повсюди поблискували iншi щойно придбанi коштовностi. Ними були прикрашенi й ii невеликi груди, зап’ястя, пальцi та темнi локони. Гостi вийшли, i жiнки попрямували до таблiнiуму, а чоловiки – до кабiнету Цицерона. Хазяiн наказав менi зачинити дверi – i з його обличчя пiшла задоволена усмiшка.

– Що сталося, брате? – спитав Квiнт, який i досi тримав у руках келих з вином. – Ти маеш такий вигляд, нiби з’iв несвiжу устрицю.

– Я не хотiв би псувати вам такий чудовий вечiр, та в мене виникла проблема, – Цицерон похмуро дiстав повiстку Рабiрiю та розказав про сенатську делегацiю та про свiй вiзит до Цезаря, а потiм наказав менi: Прочитай, що сказав менi цей пройдисвiт.

Я зробив те, що було менi наказано, i коли дiйшов останньоi частини Цезаревоi пропозицii, то помiтив, як всi четверо переглянулися.

– Ну що ж, – сказав Аттiк. – Якщо ти вiдвернешся вiд Катулла та його друзiв пiсля всiх тих обiцянок, якi ти дав iм перед виборами, то, може, тобi й справдi знадобиться його захист. Вони нiколи тобi такого не пробачать.

– А якщо я дотримаюся даного слова та виступлю проти закону популярiв, то вони визнають Рабiрiя винним – i менi доведеться захищати його на Марсовому полi.

– А цього не можна допустити за будь-яку цiну, – промовив Квiнт. – Цезар мае рацiю. Ти точно програеш. Ти маеш у будь-який спосiб передати його захист Гортензiю.

– Але ж це неможливо. Я як голова Сенату не можу зберiгати нейтралiтет, коли розпинають сенатора. Що ж я тодi за консул?

– Тодi ти будеш живий консул, а не мертвий, – вiдповiв Квiнт. – Тому що якщо ти виступиш на боцi патрицiiв, то повiр менi, от тодi над тобою повисне справжня небезпека. Адже навiть в Сенатi не буде едностi – Гiбрида про це подбае. Там, на сенатських лавах, е купа людей, якi тiльки й чекають на твое повалення. І перший з них – Катiлiна.

– У мене е iдея, – сказав молодий Руф. – Чому б нам не вивезти Рабiрiя з мiста та не сховати десь, допоки все не заспокоiться?

– А нам це вдасться? – спитав Цицерон. Потiм вiн обдумав цю пропозицiю та похитав головою. – Я вражений твоею смiливiстю, Руф, та нiчого з цього не вийде. Навiть якщо ми не вiддамо Цезарю Рабiрiя, вiн легко зможе вчинити те саме з кимось iншим – з Катуллом чи, наприклад, Ізауриком. Уявляеш собi, якi будуть наслiдки?

Весь цей час Сервiй уважно вивчав судову повiстку. Бачив вiн не дуже добре, i тому тримав документ так близько до канделябра, що я злякався, як би папiрус не зайнявся.

– Perduellio, – пробуркотiв вiн. – Дивний збiг. Цього мiсяця я хотiв запропонувати Сенату скасувати закон про perduellio. Я навiть дослiдив всi випадки з практики його застосування. Вони й досi лежать у мене вдома.

– То, може, саме там Цезар цю iдею й пiдхопив? – зауважив Квiнт. – Ти колись це з ним обговорював?

– Звiсно ж, нi, – Сервiй все ще водив носом по документу. – Я нiколи з ним не спiлкуюся. Вiн – цiлковитий негiдник, – вiн пiдняв очi та помiтив, що на нього пильно дивиться Цицерон. – Що таке?

– Менi здаеться, я знаю, як Цезар дiзнався про perduellio.

– Як?

– Сьогоднi в Цезаря була твоя дружина, – сказав Цицерон пiсля деяких коливань.

– Не кажи дурниць. Чого б це Постумiя навiдувалася до Цезаря? Вона його майже не знае. Сьогоднi вона цiлий день була в сестри.

– Я ii там бачив. І Тiрон теж.

– Ну що ж, може й так. Впевнений, цьому мае бути просте пояснення.

Сервiй зробив вигляд, що далi читае документ. Трохи згодом вiн промовив низьким та ображеним голосом:

– А я все нiяк не розумiв, чому ти вирiшив не обговорювати пропозицiю Цезаря за столом. Тепер менi зрозумiло. Ти не хотiв про це говорити вiдкрито в присутностi моеi дружини, на випадок, якщо вона опиниться у нього в лiжку та все йому розкаже!

Був дуже неприемний момент. Квiнт i Аттiк опустили очi, i навiть Руф замовкнув.

– Сервiй, Сервiй, мiй старий друже, – промовив Цицерон, обiймаючи його за плечi. – Я дуже хочу бачити саме тебе своiм наступником на посадi консула. Я цiлковито тобi довiряю, не сумнiвайся в цьому.

– Але ти образив честь моеi дружини – i тим самим нанiс образу й менi. То навiщо менi твоя довiра? – вiн скинув обiйми Цицерона та з гiднiстю залишив кiмнату.

– Сервiй! – покликав його Аттiк, який не переносив таких сцен. Але бiдолашний уже вийшов, а коли Аттiк спробував пiти за ним, Цицерон тихо сказав:

– Залиш його, Аттiк. Вiн мае поговорити зi своею дружиною, а не з нами.

Повисла довга пауза, пiд час якоi я намагався почути крики з таблiнiуму, та за дверима чути було лише шум прибирання.

– То ось чому Цезар завжди на крок попереду своiх ворогiв… У нього шпигуни в усiх ваших лiжках, – несподiвано розсмiявся Руф.

– Стули пельку, – перервав його Квiнт.

– Будь проклятий цей Цезар! – закричав раптом Цицерон. – Нiчого нема поганого в амбiцiях. Я сам – амбiтний. Та його жага влади – це щось неймовiрне. Дивишся йому в очi, i здаеться, що дивишся в чорну морську безодню пiд час шторму, – вiн сiв у крiсло та почав пальцями постукувати по пiдлокiтнику. – Я не маю вибору. Та якщо я пристану на його умови, то зможу виграти якийсь час. Вони ж працюють над своiм клятим законом вже декiлька мiсяцiв.

– А що поганого в тому, аби нiчийну землю роздати бiдним? – спитав Руф, який, як i багато хто з молодi з симпатiею ставився до популярiв. – Ти ж ходиш вулицями, бачиш – люди справдi голодують.

– Згоден, – вiдповiв Цицерон. – Але iм потрiбна iжа, а не земля. Щоб обробляти землю, треба мати знання та тяжко працювати без упину. Хотiв би я побачити, як тi бандити, яких я бачив бiля цезаревого будинку, оброблятимуть землю зранку до ночi. Якщо наша iжа залежатиме вiд iхньоi працi, за рiк ми помремо з голоду.

– Та Цезар, щонайменше, про них думае.

– Думае про них? Цезар не думае нi про кого, окрiм самого себе. Ти що, справдi вiриш у те, що Красс, найбагатша людина Риму, турбуеться про бiдноту? Вони хочуть влаштувати благодiйну роздачу земель – при чому це iм не коштуватиме нiчого – для того, аби створити собi армiю прихильникiв, якi забезпечуватимуть iм довiчну владу. Красс давно вже дивиться в бiк Єгипту. Лише богам вiдомо, чого хоче Цезар, – не здивуюся, якщо йому потрiбен увесь свiт. Турбуються вони!.. Правда, Руф, iнколи ти говориш як молодий дурень. Невже, приiхавши до Риму, ти не навчився нiчому, окрiм того, як грати в азартнi iгри та вештатися по домах розпусти?

Я не думаю, що Цицерон хотiв, аби його слова пролунали так грубо – та я помiтив, що для Руфа вони пролунали наче удар батогом. Вiн вiдвернувся – i в очах його стояли сльози, при чому не сльози образи, а сльози гнiву. Вiн вже давно не був тим чарiвним пiдлiтком, якого Цицерон взяв колись собi в учнi, i перетворився на юнака з все бiльшими й бiльшими амбiцiями – Цицерон, на жаль, цього не помiтив. Бiльше Руф не брав участi в обговореннi, хоча воно ще деякий час тривало.

– Тiроне, – звернувся до мене Аттiк. – Ти був у будинку Цезаря. Як гадаеш, що мае зробити твiй хазяiн?

Я чекав на це, адже на таких внутрiшнiх нарадах до мене завжди зверталися як до останньоi iнстанцii – i завжди готувався до цього.

– Я думаю, що, якщо ми погодимося на пропозицiю Цезаря, то зможемо домогтися деяких змiн у законi. А це можна буде подати патрицiям як нашу перемогу.

– А потiм, – задумливо промовив Цезар, – якщо вони вiдмовляться прийняти цi змiни, то це буде лише iхня провина – i я буду вiльний вiд своiх зобов’язань. Що ж, це досить непогано.

– Молодець, Тiроне! – проголосив Квiнт. – Ти, як завжди, найрозумнiший в цiй кiмнатi, – вiн демонстративно позiхнув. – Ходiмо, брате, – вiн пiдняв Цицерона з крiсла. – Вже пiзно, а тобi завтра виступати. Ти маеш виспатися.

Коли ми дiйшли до вестибюля, все в будинку затихло. Теренцiя та Туллiя пiшли спати. Сервiй з дружиною поiхали додому. Помпонiя, яка ненавидiла полiтику, вiдмовилася чекати на свого чоловiка та поiхали разом з ними, як сказав нам слуга. На вулицi чекали носилки Аттiка. В мiсячному сяйвi поблискував снiг. Десь у центрi мiста пролунав знайомий викрик нiчного вартового, який проголосив, що настала пiвнiч.

– З Новим роком, – сказав Квiнт.

– І з новим консулом, – додав Аттiк. – Молодець, Цицерон. Пишаюся тим, що я твiй друг.

Вони тиснули його руку та хлопали по спинi, i я помiтив, що те саме робив i Руф, але не надто завзято. Їхнi теплi привiтання пролунали в холодному нiчному повiтрi та зникли. А потiм Цицерон стояв посеред ночi та махав услiд iхнiм носилкам, аж поки вони не зникли за поворотом. Коли вiн повернувся, аби зайти до дому, то трохи спiткнувся та потрапив ногою в кучугур, який намело бiля порогу. Вiн витягнув мокру ногу з снiгу, обтрусив ii та тихо вилаявся. Менi так i кортiло сказати, що й це теж – знак, але я розсудливо стримався.




ІІІ


Не знаю, який вигляд церемонii iнавгурацii мають сьогоднi, коли найвищi чиновники – лише хлопчики на побiгеньках божественного Авгура, а от у часи Цицерона першим, хто приходив до консула в день iнавгурацii, був авгур – член Колегii жерцiв.

Тому перед самим свiтанком Цицерон, Теренцiя та iхнi дiти зiбралися в атрiумi та чекали на прибуття жерця. Я знав, що спав вiн погано, адже чув його кроки по кiмнатi нагорi – так вiн робив завжди, коли розмiрковував. Та вiн мав неймовiрну здатнiсть до швидкого вiдновлення сил – i здавалося, чудово вiдпочив i був готовим до всього, коли стояв тепер зi своею сiм’ею, як олiмпiець, який все життя тренувався заради одного-единого забiгу i зараз, нарештi, був готовий його пробiгти.

Коли все було готове, я дав сигнал двiрнику, i вiн вiдчинив дверi та впустив хранителiв священних пiвнiв – пуларiiв. Це були пiв десятка худорлявих чоловiкiв, якi й самi нагадували курчат. Слiдом за цим ескортом з’явився i сам авгур, постукуючи своiм посохом по пiдлозi – це був справжнiй велетень у коричневiй шапцi та яскравому пурпурному плащi. Маленький Марк закричав i сховався за спiдницю матерi, коли побачив, як цей велетень крокуе проходом. Того дня був Квiнт Цецилiй Метелл Целер, i я скажу декiлька слiв про нього, адже вiн вiдiграв не останню роль в iсторii Цицерона. Целер щойно повернувся з вiйни на Сходi – це був справжнiй солдат i навiть герой вiйни, ким вiн став пiсля того, як змiг вiдбити напад переважаючих сил супротивника на свiй зимовий табiр. Вiн служив пiд командуванням Помпея Великого та чисто випадково був одружений з сестрою Помпея, що, звiсно ж, аж нiяк не завадило просуванню Целера кар’ерними сходами. Та й це було не важливо. Вiн був з роду Метеллiв – i тому йому було на роду написано за декiлька рокiв i самому стати консулом – а в цей день вiн мав скласти присягу претора. Дружиною його була сумнозвiсна красуня з сiм’i Клодiiв: одним словом, годi й шукати когось, хто мiг би мати кращi зв’язки, нiж Метелл Целер, – який, до речi, i сам був далеко не дурним.

– Обраний консуле, бажаю тобi доброго ранку, – проричав вiн громовим голосом, нiби звертався до своiх легiонерiв на церемонii пiдняття прапору. – Нарештi настав цей великий день. Що принесе вiн нам, хотiв би я знати.

– Але ж ти тут авгур, Целере. Ось i розкажи менi.

Целер вiдкинув голову та зайшовся смiхом. Пiзнiше я дiзнався, що у вiщування вiн вiрив не бiльше за Цицерона, а його членство в Колегii жерцiв було не бiльше нiж полiтичною необхiднiстю.

– Можу передбачити лише одне: легким цей день не буде. Перед храмом Сатурна вже зiбрався натовп, коли я проходив повз нього. Здаеться, вночi Цезар та його посiпаки вивiсили свiй великий закон. Але й сучий син, цей Цезар!

Я стояв одразу за Цицероном, тому не мiг бачити виразу його обличчя, та по тому, як напружилися його плечi, я зрозумiв, що ця звiстка хазяiна стривожила.

– Ну добре, – сказав Целер, нахилившись, аби сонце не заслiплювало йому очi. – Як тут вийти на дах?

Цицерон вивiв авгура до сходiв та, проходячи повз мене, прошепотiв крiзь зуби:

– Негайно з’ясуй, що там вiдбуваеться. Вiзьми помiчникiв. Я маю знати кожну статтю того закону.

Я наказав Сизифiю та Лорею йти зi мною, i ми в супроводi пари рабiв з лiхтарями почали спускатися пагорбом.

У темнотi знайти дорогу було складно, а земля була слизькою вiд снiгу. Однак, коли ми вийшли на Форум, то побачили декiлька вогнiв попереду й пiшли в iхньому напрямку. Целер мав рацiю. Закон вивiсили на традицiйному для цього мiсцi – бiля храму Сатурна. Незважаючи на раннiй час та холод, бiля храму зiбралися декiлька десяткiв громадян – так iм кортiло прочитати текст закону. Вiн був дуже довгим – декiлька тисяч слiв – i розташовувався на шести великих дошках. Закон вносився вiд iменi трибуна Рулла, хоча всiм було прекрасно вiдомо, що автори його – Цезар i Красс. Я подiлив закон на три частини, Сизифiй вiдповiдав за початок, Лорей за кiнцiвку, а собi я залишив серединку.

Ми працювали швидко i не звертали уваги на людей, якi скаржилися, буцiмто ми заважаемо iм читати, – та до того, як ми завершили переписувати, настав ранок i розпочався перший день нового року. Хоча я навiть не прочитав закон цiлком, я одразу зрозумiв, що Цицерон матиме вiд нього багато клопоту. Пропонувалося конфiскувати республiканськi державнi землi в Кампаньi та подiлити iх на п’ять тисяч фермерських господарств. Обрана комiсiя з десяти людей матиме вирiшувати, хто якi землi отримае, – i матиме право самостiйно, без участi Сенату, пiднiмати податки за кордоном та продавати додатковi землi в Італii на свiй розсуд. Патрицiiв це обурить – i час обнародування цього закону, саме напередоднi iнавгурацiйноi промови Цицерона, – був обраний, аби спричинити якнайсильнiший тиск на майбутнього консула.

Коли ми повернулися додому, Цицерон все ще був на даху, де вiн уперше сiв у свое курульне крiсло, вирiзане зi слоновоi кiстки. Нагорi було дуже холодно, i на плитцi на парапетi все ще лежав снiг. Обраний консул закутався в плащ майже до пiдборiддя, а на головi у нього була вдягнена незрозумiла шапка з кролячого хутра з вухами, якi закривали його власнi вуха. Целер стояв поруч, а пуларii зiбралися навколо нього. Вiн розкреслював небо своiм скипетром, шукаючи поглядом птахiв або блискавки. Та небо було чистим та спокiйним – не було сумнiвiв, що вдача все нiяк не посмiхаеться жерцю. Коли Цицерон побачив мене, вiн одразу схопив глинянi таблички своiми руками в рукавицях i почав швидко iх продивлятися. Дерев’янi рамки стукали одна по однiй, коли вiн продивлявся кожну сторiнку.

– Це що, закон популярiв? – спитав, повертаючись до нього, Целер, якого вiдволiк стукiт табличок.

– Саме вiн, – вiдповiв Цицерон, з неймовiрною швидкiстю прочитуючи написане. – Важко собi уявити закон, який роздiлив би краiну ще сильнiше, нiж оцей.

– Тобi доведеться згадати про нього в своiй iнавгурацiйнiй промовi? – спитав я.

– Звiсно. Інакше навiщо б вони оприлюднювали його саме зараз?

– Так, вони обрали дуже вдалий час, – сказав авгур. – Новий консул. Перший день на посадi. Вiйськового досвiду нема зовсiм. Нема великоi родини, яка б його пiдтримала. Вони перевiряють твiй характер, Цицероне.

З вулицi доносилися крики. Я перегнувся через парапет. Збирався натовп, аби провести Цицерона до мiсця iнавгурацii. На iншому кiнцi долини в ранковому повiтрi чiтко виднiлися обриси храмiв Капiтолiю.

– Це що таке, блискавка? – спитав Целер у найближчого до себе хранителя священних птахiв. – Сподiваюся, що так, бо в мене вже яйця вiдвалюються.

– Якщо ти бачив блискавку, – вiдповiв хранитель, – значить, це дiйсно була вона.

– Ну й добре. Це була блискавка, та ще й на лiвiй половинi небосхилу. Запиши це, синку. Вiтаю тебе, Цицероне. Це – знак прихильностi богiв. Можемо вирушати.

Та Цицерон нiби як не чув його. Вiн непорушно сидiв у крiслi та дивився удалечiнь, не вiдводячи погляду. Проходячи повз нього, Целер поклав йому руку на плече.

– Мiй двоюрiдний брат Квiнт Метелл просив передати тобi привiт та ненав’язливо нагадати, що вiн все ще очiкуе за мiськими мурами на свiй трiумф, який ти обiцяв йому в обмiн на голоси. Так само, як i Лiцинiй Лукулл. Не забувай, що за ними – сотнi ветеранiв, яких вони легко можуть зiбрати. Якщо дiйсно спалахне громадянська вiйна – а до цього все i йде – то вони саме тi, хто зможе увiйти в мiсто та навести тут лад.

– Дякую тобi, Целер. Введення солдат в Рим – от вже точно саме те, що необхiдно зробити, аби уникнути громадянськоi вiйни.

Це мало пролунати як саркастичне зауваження, та сарказм вiдскакуе вiд сьогоденних Целерiв, наче дитяча стрiла вiд металевого щита. Авгур пiшов з даху без почуття ображеноi гiдностi. Я спитав Цицерона, чим можу допомогти.

– Напиши менi нову промову, – похмуро вiдповiв новий консул. – І залиш мене одного.

Я зробив так, як вiн наказав, i спустився до низу, намагаючись не думати про ту задачу, що стояла тепер перед ним: без пiдготовки виступити перед шiстьма сотнями сенаторiв з приводу закону, який вiн щойно побачив, при цьому знаючи наперед, що хай би що вiн не сказав – це спричинить невдоволення того чи iншого угрупування в Сенатi. Цього було достатньо, аби в мене почався розлад травлення.

Будинок швидко заповнювався не лише клiентурою Цицерона, але й тими, хто просто заходив з вулицi, аби звернутися до нього зi словами привiтання. Цицерон наказав, аби на iнавгурацii не економили, а коли Теренцiя починала висловлювати занепокоення тим, скiльки все це коштуе, вiн iй вiдповiдав: «Заплатить Македонiя». Тому кожен, хто заходив до будинку, отримував у подарунок декiлька iнжирiв та мед. Аттiк, який був провiдником вершникiв, привiв з собою великий загiн людей свого стану, якi пiдтримували Цицерона – iм усiм, а також i найближчим прибiчникам Цицерона в Сенатi, на чолi яких стояв Квiнт, запропонували в таблiнiумi гаряче вино. Сервiя серед них не було. Менi вдалося повiдомити i Квiнта, i Аттiка, що закон популярiв уже оприлюднений – i що вiн дуже поганий.

Тим часом найнятi флейтисти теж користувалися гостиннiстю Цицерона – так само, як барабанщики, танцюристи, представники мiських дiльниць та голови триб. Тут були присутнi й офiцiйнi особи, чия поява пояснювалася вступом саме на цю, консульську посаду, – це були писарi, особи, вiдповiдальнi за тлумачення знамень, переписувачi, судовi чиновники та дванадцять лiкторiв, яких видiлив Сенат для охорони консула. Не вистачало лише того, хто в цьому спектаклi мав вiдiгравати головну роль, – i менi дедалi важче було пояснювати його вiдсутнiсть, адже до цього часу вже всi встигли дiзнатися про закон, та всiм кортiло довiдатись, що Цицерон збираеться робити. Я лише вiдповiдав, що хазяiн все ще з авгуром i скоро спуститься. Теренцiя, закута в своi новi коштовностi, прошипiла менi, що я маю брати ситуацiю в своi руки, поки будинок остаточно не розтащили. Я взяв на себе смiливiсть надiслати двох рабiв на дах – забрати курульне крiсло, i наказав iм пояснити Цицерону, що символ його влади нестимуть на чолi процесii, – це пояснення цiлком вiдповiдало дiйсностi.

Це вiдiграло свою роль – i незабаром Цицерон спустився, i я з полегшенням помiтив, що свою заячу шапку вiн зняв. Його поява супроводжувалася пронизливими криками натовпу – багато хто в ньому вже був веселий вiд нагрiтого вина. Консул передав менi таблички з переписаним законом та прошепотiв, аби iх я прихопив iз собою. Потiм вiн сiв у крiсло, зробив жест привiтання та попросив усiх представникiв казначейства пiдняти догори руку. Таких виявилося близько двадцяти осiб. Неймовiрно – але на той час це були майже всi, хто з центру керував Римською iмперiею.

– Громадяни, – сказав Цицерон, поклавши менi на плече руку. – Це Тiрон, вiн служить моiм секретарем з тих часiв, коли я навiть не був сенатором. Його розпорядження сприймайте як моi власнi. Будь-яке питання, яке ви хотiли б обговорити зi мною, можете обговорювати з ним. Я вiддаю перевагу письмовим звiтам перед усними. Прокидаюся я рано, а лягаю пiзно. Я не стерплю хабарiв чи корупцii в будь-якому виглядi, а також i плiток. Якщо ви припустилися помилки, не бiйтеся менi про це сказати, та робiть це швидко. Затямте це – i ми не матимемо проблем. А тепер – до роботи!

Пiсля цiеi короткоi промови, яка змусила мене зашарiтися, лiкторам вручили новi рiзки, а також мiшечки з грошима. Пiсля цього з даху спустили його курульне крiсло та показали його натовпу. Це спричинило захват та аплодисменти – i це не дивно, крiсло було вирiзане з нумiдiйськоi слоновоi кiстки та коштувало бiльше ста тисяч сестерцiiв (заплатить Македонiя!). Потiм всi ще потроху випили – навiть маленький Марк зробив ковток з кiстяного кубку, заграли флейти, i ми вийшли з будинку, розпочинаючи нашу довгу процесiю через мiсто.

Досi було дуже холодно. Та сонце вже зiйшло, i його променi вкривали золотом дахи будинкiв. Рим поблискував таким непорочним сяйвом, якого я досi нiколи не бачив. Цицерон iшов поруч з Теренцiею, за ними йшла Туллiя зi своiм нареченим Фругiем, Квiнт на плечах нiс Марка, а по обидва боки вiд сiмейства йшли сенатори та вершники, одягненi в бiлоснiжнi одежi. Флейти спiвали, били барабани, звивалися танцюристи. Мешканцi мiста вишикувалися вздовж вулиць та вивiшувалися з вiкон, аби не пропустити ходу. Багато хто плескав у долонi та вигукував вiтання, однак – i треба в цьому чесно зiзнатися – подекуди було чути й незадоволенi викрики. Вони лунали в найбiднiших районах Субури, коли ми проходили по Аргiлетуму, прямуючи до Форуму. Цицерон кивав в усi боки, а iнодi пiднiмав праву руку на знак привiтання, однак обличчя його було похмурим, i я знав, що вiн невпинно обмiрковуе своi подальшi кроки. Я бачив, як Аттiк i Квiнт декiлька разiв намагалися заговорити до нього, та вiн вiдмахнувся, бажаючи лишитися сам на сам зi своiми думками.

Форум був уже заповнений натовпом. Ми пройшли повз ростри та порожню будiвлю Сенату i нарештi почали пiдiйматися на Капiтолiйський пагорб. Дим вiд жертовних багать завивався над храмами. Я вiдчував аромат вiд спалення шафрану та чув низьке мукання бикiв, якi чекали своеi черги бути принесеними в жертву. Коли ми пiдiйшли до Арки Сципiона, я озирнувся. Внизу перед нами простягався Рим – його пагорби та долини, башти й храми, портики й будинки, всi вкритi блискучим снiгом, наче наречена, що чекае на свого судженого.

На Капiталiйськiй площi ми побачили сенаторiв, якi вишукувалися перед храмом Юпiтера в очiкуваннi на новообраного консула. Мене разом з усiею родиною та прислугою провели на дерев’яний помiст, зведений спецiально для глядачiв. Звук труби луною вiдбився вiд храмових стiн – i всi сенатори, як один, повернулися, аби побачити, як Цицерон проходить крiзь iхнi ряди. Почервонiлi на морозi сенатори проводили Цицерона жадiбними поглядами. Були серед них такi, хто нiколи не обирався на цю посаду i знав, що його нiколи не оберуть, були й тi, хто жадав бути обраним, та боявся програти, а були й тi, хто вже був консулом i продовжував свято вiрити, що ця посада мае належати йому – йому одному. Гiбрида, другий консул, теж стояв бiля сходiв, що вели до храму. Дах, здавалося, плавився в яскравому свiтлi зимового сонця. Обое новообраних консулiв, не привiтавшись один з одним, пiднялися сходами до вiвтаря, де на носилках лежав головний жрець Метелл Пiй. Вiк i стан здоров’я не дозволяли йому стояти. Його оточували шiсть цнотливих весталок та ще чотирнадцять представникiв державноi релiгii. Я легко знайшов поглядом Катулла, який, дiючи вiд iменi Сенату, перебудував храм – i тепер над входом з’явилося його iм’я («Величнiший за Юпiтера», – говорили про нього через це деякi дотепники). З ним поруч стояв Ізаурик. Окрiм цього, я впiзнав i Сципiона Назiку, названого сина Пiя, та Юнiя Силана, чоловiка Сервiлii, чи не найрозумнiшоi в Римi жiнки. Трохи вiддалiк я помiтив широкоплечу статуру Цезаря, який кидався в очi через своi жрецькi вбрання. На жаль, я стояв занадто далеко, аби роздивитися вираз його обличчя.

Повисла довга тиша. Потiм знов пролунали звуки труби. До вiвтаря вивели величезного бiлого бика, роги якого були прикрашенi червоними стрiчками. Цицерон накрив голову полою плаща та гучно по пам’ятi виголосив державну молитву. Тiеi самоi митi, коли вiн завершив, служник, який стояв поруч з биком, нанiс йому удар молотом такоi сили, що хруст кiсток декiлька разiв луною вiдбився вiд стiн храму. Бик впав на бiк, i коли служник розпоров йому живiт та дiстав шлунок, у мене перед очима знов постало тiло вбитого хлопчика. Нещасна тварина ще не спустила духу, а ii нутрощi вже лежали на вiвтарi. З натовпу пролунали стогони – люди розтлумачили конвульсii бика як поганий знак – та, продемонструвавши Цицерону печiнку принесеного в жертву бика, вiщуни проголосили, що стан нутрощiв свiдчить про надзвичайну прихильнiсть богiв. Пiй, який все одно нiчого не бачив, ледь кивнув на знак згоди, нутрощi були кинутi у вогонь – i на цьому церемонiя завершилася. В морозному повiтрi востанне пролунав звук труби, а потiм вибухнули оплески – Цицерон став консулом.

За традицiею, перше в новому роцi засiдання Сенату проводилося в храмi Юпiтера. Курульне крiсло Цицерона поставили на помостi просто пiд скульптурою Батька Богiв. Нiкому, окрiм сенаторiв, не було дозволено бути присутнiм на засiданнi – незалежно вiд знатностi. Та оскiльки Цицерон наказав менi вести стенограму засiдання – тодi це робилося вперше за всю iсторiю Сенату, – менi дозволили пiд час дебатiв сидiти поруч з ним. Ви, мабуть, зрозумiете що я вiдчував тодi, коли слiдом за ним крокував широким проходом мiж дерев’яними лавами. За нами йшли сенатори в бiлих одежах, а приглушений галас iхнiх розмов нагадував морський прибiй. «Хтось читав закон популярiв? Хтось говорив з Цезарем? Що скаже Цицерон?».

Коли новий консул дiстався свого помосту, я повернувся, аби подивитися, як цi люди – а багатьох з них я знав – займають своi мiсця на лавах. По праву руку вiд консульського крiсла розташувалася фракцiя патрицiiв – Катулл, Ізаурик, Гортензiй та iншi. По лiву руку зiбрались тi, хто симпатизував популярам – на чолi з Цезарем та Крассом. Я спробував очима знайти Рулла – того, вiд чийого iменi подали проект закону, – i побачив його поруч з рештою трибунiв. Ще зовсiм нещодавно вiн був одним з молодих франтiв-мажорiв, та тепер був одягнений як бiдняк – i вiн навiть вiдпустив бороду, аби пiдкреслити цим своi симпатii до популярiв. Далi я побачив Катiлiну, який сидiв на вiдведенiй для преторiв першiй лавi. Вiн витягнув ноги та широко розкинув мускулистi руки. Обличчя його було похмурим i задуманим – нема жодного сумнiву, думав вiн про те, що, якби не Цицерон, то саме вiн сидiв би в цьому крiслi. Його фракцiя зайняла мiсця за ним – це були такi люди, як, наприклад, банкрут Сирiй або неймовiрно гладкий Касiй Лонгiн, який сам займав стiльки мiсця, скiльки вiдводилося для двох нормальних сенаторiв.

Менi було настiльки цiкаво, хто тут був присутнiй i як кожен з них поводився, що я вiдвiв погляд вiд Цицерона – а коли знов повернувся до нього, то вiн зник. Я подумав, що, мабуть, хазяiн пiшов надвiр – iнколи його нудило вiд хвилювання перед важливим виступом. Та коли я подивився за помiст, то побачив там його, невидимого для присутнiх – вiн щось схвильовано обговорював з Гiбридою. Вiн не вiдводив погляду вiд налитих кров’ю блакитних очей спiврозмовника, правою рукою тримав його за плече, а лiвою активно жестикулював. Гiбрида не кваплячись кивав головою на знак згоди, нiби виражаючи цим, що розумiе, що йому говорить Цицерон. Нарештi на обличчi другого консула з’явилася посмiшка. Цицерон його вiдпустив, вони потиснули одне одному руки, а потiм залишили свое укриття. Гiбрида повернувся на свое мiсце, а хазяiн швидко спитав мене, чи я взяв таблички з переписаним законом. Коли я вiдповiв ствердно, вiн промовив:

– Ну добре, тодi, мабуть, будемо починати.

Я зайняв свое мiсце одразу пiд помостом, вiдкрив табличку, дiстав стилус та пiдготувався робити першу стенограму засiдання Сенату. Ще двое службовцiв, яких я сам готував, розсiлися в протилежних кутах зали, аби записати свою версiю всього, що буде вiдбуватися: пiсля засiдання ми порiвняемо нашi записи та вiдтворимо повну стенограму засiдання. Я й досi не мав жодноi уяви про те, що збираеться робити Цицерон. Я знав, що вiн багато днiв присвятив тому, аби пiдготувати промову, яка була б спрямована на досягнення всезагального консенсусу – однак ця задача була настiльки складною, що вiн викидав одну чернетку за iншою. Нiхто не взявся б передбачити його реакцiю на поданий закон. Очiкування було нестерпно напруженим. Коли Цицерон нарештi пiднявся на свiй помiст, всi розмови вмить затихли. Було помiтно, що всi сенатори подалися вперед – аби не пропустити жодного промовленого слова.

– Громадяни, – вiн, як завжди, розпочав свою промову тихим голосом. – Існуе звичай, за яким тi, кого обрали на цю високу посаду, мають проголосити смиренну промову, згадати своiх предкiв, якi ранiше обiймали цю посаду, та висловити надiю на те, що не зганьблять iхню пам’ять. Радий повiдомити вас про те, що в моему випадку така смиренна промова неможлива нiяк, – в залi пролунав смiх. – Я – нова людина. І своiм обранням я завдячую не сiм’i i не iменi, не грошам i не вiйськовим звитягам – але мешканцям Риму. І допоки я перебуваю на цiй посадi – я завжди буду народним консулом.

Голос Цицерона був прекрасним iнструментом, з його багатим звучанням та невеличким натяком на заiкання – ця перешкода змушувала сприймати кожне його слово як вимучене – а тому бiльш цiнне; його слова резонували в тишi, наче це сам Юпiтер звертався до присутнiх. За традицiею, вiн мав спочатку говорити про армiю. Зi стелi на нього дивилися величезнi вирiзанi з дерева орли. Вiн найбiльш химерними фразами, якими тiльки мiг, оспiвував досягнення Помпея та Схiдних легiонiв – бо знав, що Помпею в найкоротшi термiни передадуть його промову – i великий генерал дуже уважно з нею ознайомиться. Сенатори довго тупали ногами та викрикували слова пiдтримки на його адресу, бо всi присутнi чудово знали: Помпей – наймогутнiша на свiтi людинi, i нiхто, навiть його заздрiсливi вороги з числа патрицiiв, не хотiв бути помiченим у недостатнiх проявах поваги до полководця.

– Помпей захищае зовнiшнi рубежi нашоi Республiки, а ми маемо виконувати свiй обов’язок тут, у Римi, – продовжував Цицерон. – Ми маемо стояти на сторожi ii гiдностi, мудро скеровувати ii рух до досягнення найвищоi гармонii, – на мить вiн зупинився. – Вам усiм вiдомо, що сьогоднi, ще до свiтанку, на Форумi оприлюднили запропонований трибуном Сервiлiем Руллом закон, на який ми так довго чекали. Щойно я почув про це, я надiслав декiлькох переписувачiв, аби вони принесли менi його копiю, – Цицерон протягнув руку, i я передав йому три восковi таблички. Моя рука тремтiла, а от у нього, здавалося, замiсть нервiв були канати. – Ось вiн, цей закон, i, будьте впевненi, я дослiдив його настiльки ретельно, наскiльки мiг з урахуванням обставин цього дня. І я дiйшов твердого переконання…

Вiн замовкнув i уважно оглянув присутнiх – i Цезаря, який сидiв на другiй лавi та споглядав консула, не виражаючи будь-яких почуттiв, i Катулла та iнших колишнiх консулiв з числа патрицiiв, якi сидiли на лавi навпроти.

– …що закон цей – нi що iнше, як меч, який нам пропонують вструмити в саме серце нашоi Республiки!

Вмить його слова спричинили вибух емоцiй: гнiвнi викрики та жести заперечення вiд популярiв та низький схвальний галас з боку патрицiiв.

– Меч, – повторив Цицерон. – З довгим лезом, – вiн вiдкрив першу табличку. – Глава перша, сторiнка перша, рядок перший. Обрання комiсii з десяти осiб…

Промовивши цi слова, вiн переступив через всю демагогiю та сентименти – i приступив одразу до змiсту дискусii – а вiн, цей змiст, стосувався, як завжди, того, кому належатиме влада.

– Хто подае кандидатiв на посади членiв комiсii? – спитав вiн. – Рулл. Хто визначае тих, хто iх вiдбиратиме? Рулл. Хто збирае асамблею для виборiв? Рулл.

Сенатори з фракцii патрицiiв пiдхопили дух його промови та почали викрикувати iм’я бiдолашного трибуна пiсля кожного питання, яке ставив Цицерон.

– Хто оголошуе про результати?

– Рулл! – вибухнув натовп пiд дахом храму.

– Хто – той единий, кому мiсце в комiсii гарантоване?

– Рулл!

– Хто написав цей закон?

– Рулл!

І Сенат у захватi вiд власноi дотепностi зайшовся смiхом, в той час як бiдолашний Рулл зашарiвся та крутив головою в усi боки, нiби когось шукав. Десь пiвгодини Цицерон продовжував у тому ж дусi, постатейно розбирав закон, цитував та висмiював його з такою завзятою люттю, що сенатори на лавi бiля Цезаря, а також на лавi трибунiв ставали дедалi бiльш похмурими.

Неможливо було уявити собi, що Цицерон мав лише годину, аби до цього пiдготуватися. Вiн виставив цей закон атакою на Помпея – бо той не мiг брати участь у виборах in absentia, а також як спробу вiдновлення монархii – де новi царi маскуються за ширмою членiв комiсii. Вiн вiльно цитував закон:

– Десять членiв комiсii отримають право розмiщати колонiстiв в будь-яких мiстах та районах на власний розсуд – та передавати iм землi за власним вибором, – промовлений Цицероном, цей грубий текст лунав, наче заклик до тиранii. – А що далi? Якi там з’являться поселення? Як все це буде працювати? Рулл каже: «В цих мiсцях будуть створенi колонii». Але де саме? І хто там житиме? Невже ти, Рулл, справдi думаеш, що ми вiддамо в твоi руки – i в руки тих, хто все це придумав, – Цицерон показав на Цезаря та Красса, – всю Італiю, беззахисну, аби ви розташували повсюди своi вiйськовi гарнiзони, окупували ii своiми колонiями та керували нею, закутою в кайданки?

З боку патрицiiв пролунали викрики «нi!», «нiколи!». Цицерон витягнув вперед руку та вiдвiв вiд неi очi, зобразивши класичний жест заперечення.

– Я буду завжди безжалiсно боротися проти такого. І доки я консул, я не дозволю нiкому втiлювати в життя спрямованi проти Республiки плани, якi вони так давно плекають. Я твердо вирiшив провести рiк свого консульства в тiй манерi, яка едина дозволить менi зберегти гiднiсть та свободу. Я нiколи не використаю цю свою посаду для отримання провiнцiй, почестей чи якихось iнших переваг, якi не схвалить римський народ.

Вiн замовкнув, пiдсилюючи враження вiд цих слiв. Схиливши голову, я записував кожне слово – та коли почув таке, то вмить глянув на нього. «Я нiколи не використаю цю посаду для отримання провiнцiй» – вiн справдi так сказав? Я не мiг повiрити, що почув таке. Коли сенатори усвiдомили сенс сказаного, то почали перешiптуватися.

– Так, – сказав Цицерон. – Сьогоднi, першого сiчня ваш консул в залi Сенату оголошуе, що, якщо республiка лишатиметься такою, як вона е, i якщо не виникне якоiсь нездоланноi причини – вiн нiколи не стане губернатором провiнцii.

Я кинув оком через прохiд – туди, де сидiв Квiнт. Вiн мав такий вигляд, нiби проковтнув осу. Македонiя – це уособлення багатства та розкошi, звiльнення вiд необхiдностi до скону виступати в судах – все це зникло вмить, наче сон.

– На тiлi нашоi Республiки – безлiч невидимих ран, – заявив Цицерон тим урочистим голосом, яким завжди послуговувався пiд час своiх виступiв. – Негiдники вдаються до рiзного роду небезпечних заколотiв. Але натомiсть нам не загрожуе жодна зовнiшня небезпека. Нам не треба боятися нiякого царя, племенi чи нацii. Зло – воно в наших стiнах. Це внутрiшне зло, зло домашне. І кожен з нас зобов’язаний боротися з ним з усiеi сили. Якщо ви пообiцяете менi свою пiдтримку в боротьбi за гiднiсть нашоi держави – я втiлю в життя найбiльшу мрiю нашоi Республiки – аби завойована предками гiднiсть пiсля довгих рокiв вiдсутностi знов повернулася в наше життя та в нашу полiтику.

Сказавши це, вiн сiв.

Так, це був видатний виступ – вiн був побудований вiдповiдно до першого закону риторики, який сформулював Цицерон – кожен виступ мае мiстити бодай один сюрприз. Але шок ще не минув. За традицiею, пiсля завершення свого виступу перший консул надавав слово своему колезi, аби той висловився.

Ще не затихли аплодисменти бiльшостi та свист прибiчникiв Цезаря та Катiлiни, а Цицерон знов вигукнув:

– Слово перед Сенатом мае Антонiй Гiбрида!

Гiбрида, який сидiв на переднiй лавi бiля Цицерона, з острахом подивився на Цезаря та встав.

– Цей закон, який запропонував Рулл, з огляду на те, що я встиг прочитати, це, з точки зору Республiки, рiч не дуже добра, – декiлька разiв вiн мовчки вiдкрив та закрив рота. – Тому я проти нього, – вiн завершив та рiзко сiв.

На мить в Сенатi запанувала тиша, а потiм вибухнув заглушливий галас. В ньому лунали знущання, гнiв, радiсть, шок. Було очевидним те, що Цицерон щойно здобув видатну полiтичну перемогу – адже всi були впевненi, що Гiбрида стане на бiк його супротивникiв-популярiв. А вiн натомiсть зайняв повнiстю протилежну позицiю – i мотивацiя його була очевидною: якщо Цицерон вiдмовився вiд Македонii, значить, вона належатиме йому, Гiбридi. Сенатори з фракцii патрицiiв, якi сидiли за його спиною, нахилялися до другого консула, плескали його по спинi, висловлюючи сповненi сарказму слова захоплення. Вiн намагався вислизнути вiд цих уiдливих привiтань i кидав нервовi погляди туди, де сидiли його колишнi друзi. Здавалося, Катiлiна приголомшений – нiби побачив, як Гiбрида на його очах перетворюеться на кам’яну статую. А Цезар, поки тривало все це божевiлля, сидiв, вiдкинувшись на спинку, склавши на грудях руки, i дивився у стелю, зрiдка посмiхаючись.

Завершення засiдання стало повною протилежнiстю його початку. Цицерон пройшовся по списку преторiв, а потiм почав по черзi питати в колишнiх консулiв iхню думку щодо запропонованого закону. Їхнi думки цiлком визначалися тим, до якоi фракцii вони належали. Цицерон навiть не запитував думки Цезаря: вiн був ще занадто молодим, не здобув ще жодного iмперiю. Єдиним, чий виступ пролунав загрозливо, був Катiлiна.

– Ти назвався народним консулом, – звернувся вiн до Цицерона, коли дiйшла його черга. – Подивимось, що про це скаже народ.

Але в той день переможцем був новий консул – i коли день добiг кiнця та Цицерон оголосив про перерву в засiданнях до завершення Латинських святкувань, патрицii вивели його з храму та провели додому так, нiби вiн був не «новою людиною», яку вони зневажають – а одним з них, з патрицiiв.

Цицерон повернувся додому в чудовому гуморi. Нема для полiтика бiльшоi радостi, нiж можливiсть застати супротивника зненацька. Всюди тiльки й було розмов, що про те, як Гiбрида перебiг до iншого табору. Натомiсть, розлюченим був Квiнт – i коли останнi вiдвiдувачi нарештi залишили будинок Цицерона, вiн накинувся на свого брата з такою люттю, на яку я й не думав, що вiн здатний. Ситуацiя була ще менш приемною через те, що присутнiми були Аттiк та Теренцiя.

– Чому ти не порадився з жодним iз нас, перш нiж вiдмовитися вiд провiнцii?

– А навiщо? Важливий результат. Ти ж сидiв навпроти них. Як думаеш, хто почувався гiрше – Цезар чи Красс?

Але Квiнт не дозволив брату увести розмову в iнший бiк.

– Коли ти це вирiшив?

– Чесно кажучи, я про це думав вiдтодi, як менi дiсталася Македонiя.

Почувши цю вiдповiдь, Квiнт у вiдчаi розвiв руками.

– Ти хочеш сказати, що, коли вчора ввечерi ми про це говорили, ти вже все для себе вирiшив?

– Практично так.

– Але чому ти нам нiчого не сказав?

– По-перше, я знав, що ти будеш не згоден. Окрiм того, все ж лишалася мiнiмальна вiрогiднiсть того, що Цезар запропонуе закон, який я зможу пiдтримати. І, зрештою, я маю право зi своею провiнцiею робити все, що вважатиму за потрiбне.

– Нi, Марку, це стосуеться не тебе одного, а нас усiх. Як ми розрахуемося з боргами без доходiв з Македонii?

– Ти маеш на увазi, звiдки вiзьмуться грошi на твою передвиборчу кампанiю на посаду претора цього лiта?

– Це нечесно!

Цицерон узяв Квiнта за руку.

– Послухай, брате. Ти станеш претором – i не завдяки хабарям, а завдяки тому, що належиш до сiм’i Цицеронiв, i вiд цього триумф твiй буде ще приемнiшiм. Ти маеш зрозумiти, що менi вкрай необхiдно розiрвати зв’язок мiж Гiбридою та Цезарем i трибунами. Єднiсть Сенату – моя едина надiя на те, аби провести Республiку через всi цi шторми. Я не можу дозволити своему колезi-консулу чинити заколот за моею спиною. Тому необхiдно було розпрощатися з Македонiею, – потiм вiн звернувся до Аттiка та Теренцii: – Та й кому треба керувати провiнцiею? Ви ж знаете, що я не зможу лишити вас в Римi самих.

– А що заважатиме Гiбридi забрати в тебе Македонiю, а потiм пiдтримати звинувачення проти Рабiрiя? – наполягав Квiнт.

– А навiщо йому воно треба? Вiн з ними злигався суто через грошi. Тепер же вiн i без них зможе розплатитися зi своiми боргами. Та й до того ж, нiчого не пiдписано – я в будь-який момент можу змiнити свою думку. Але зараз я цим шляхетним жестом продемонструю людям, що в мене е принципи, та що добробут Республiки для мене важливiший, нiж мiй власний.

Квiнт подивився на Аттiка. Той знизав плечами та сказав:

– Все логiчно.

– А ти як гадаеш, Теренцiе? – спитав Квiнт.

Протягом цiеi розмови дружина хазяiна мовчала, що зовсiм не було на неi схоже. Навiть зараз вона не промовила нi слова та мовчки дивилася на свого чоловiка, який, в свою чергу, дивився на неi безпристрасно. Вона поволi пiдняла руку до волосся та витягла з нього дiадему. Потiм, не зводячи з Цицерона погляду, зняла намисто, вiдколола брошку з грудей та золотi браслети з рук. Потiм, скривившись вiд зусилля, стягнула з пальцiв перснi. Тодi вона склала всi своi новi коштовностi в жменю та, розтиснувши руки, кинула iх додолу. Блискуче дорогоцiнне камiння та коштовний метал розлетiлися мозаiчною пiдлогою. Вона повернулася та мовчки вийшла з кiмнати.




IV


Наступного ранку ми з першими сонячними променями виiжджали з Риму. Як i решта посадовцiв, членiв iхнiх родин та наближених осiб, ми прямували на гору Альбан, аби взяти участь в Латинських святкуваннях. Хоча Теренцiя й супроводжувала чоловiка, та атмосфера в iхнiх ношах була чи не холоднiшою за це сiчневе гiрське повiтря ззовнi. Консул змусив мене працювати – спочатку надиктував довгу доповiдь Помпею, в якiй детально описав полiтичну ситуацiю в Римi, а потiм – декiлька коротких листiв правителям провiнцiй. Весь цей час Теренцiя сидiла, заплющивши очi, та вдавала, що спить. Дiти iхали зi своею нянею в iнших носилках. За ними iхав караван возiв, в яких прямували представники новообраноi римськоi влади: спершу Гiбрида, за ним претори – Целер, Концонiй, Руф Помпей, Помптiн, Росцiй, Сульплiсiй та Валерiй Флакк. Лише Лентул Сура – мiський претор, залишився в Римi, аби слiдкувати за порядком в мiстi.

– Мiсто згорить вщент, – припустив Цицерон, – поки за всiм слiдкуе цей iдiот.

Пiсля опiвдня ми дiсталися будинку Цицерона в Тускулумi, але часу на вiдпочинок не було, бо вiн мав одразу iхати – судити змагання мiсцевих атлетiв. Головною подiею святкувань були змагання з майстерностi виконання махових рухiв, де скiлькись балiв виставлялися за висоту амплiтуди, скiлькись за стиль, а ще скiлькись – за силу. Цицерон i гадки не мав, хто з атлетiв найкращий, тому проголосив переможцями всiх одразу i пообiцяв усiх винагородити власним коштом. Цей широкий жест викликав оплески присутнiх мiсцевих мешканцiв. Коли Цицерон приеднався до Теренцii в повозцi, я почув, як вона спитала:

– Невже Македонiя заплатить?

Вiн засмiявся, i мiж ними настала вiдлига.

Основна церемонiя вiдбувалася на заходi сонця на вершинi гори – i дiставатися туди доводилося крутою та звивистою дорогою. Коли сонце опустилося за обрiй, стало набагато холоднiше. Снiгу на кам’янистiй дорозi лежало по колiно. Процесiю очолював консул в оточеннi своiх лiкторiв. Раби несли лiхтарi. На всiх гiлках та на кожному кущi мiсцевi мешканцi помiстили дерев’янi та хутрянi фiгурки, якi зображували людей чи людськi обличчя – як нагадування про часи, коли ще вчинялися людськi жертвоприношення. Наприклад, для того, аби весна прийшла швидше, в жертву приносили хлопчика. Вся ця картина була сповнена якоiсь невимовноi меланхолii – пронизливий холод, дедалi густiша темiнь та цi зловiснi фiгурки, що гойдаються на вiтру. На вершинi гори, на галявинi палало жертовне багаття та випльовувало в небо в’язанки багряних iскор. В жертву Юпiтеру принесли бика, а мiсцевi мешканцi пропонували кожному скуштувати свое домашне молоко.

– Нехай люди утримуються вiд суперечок та ворожнечi один з одним, – сказав Цицерон, i здавалося, що цi традицiйнi слова набули сьогоднi нового значення.

На момент завершення церемонii на небi з’явився величезний мiсяць, схожий на блакитне сонце. Все навколо було залите його мертвим сяйвом. Воно освiтлювало й дорогу, коли ми почали спускатися. Пiд час цього спуску сталися двi подii, про якi всi говоритимуть ще довгi мiсяцi. По-перше, несподiвано й незрозумiло чому, мiсяць зникнув з небосхилу, нiби його занурили в чорний ставок, – i наша процесiя, яка до цього рухалася в його свiтлi, мусила зупинитися та чекати, допоки будуть запаленi смолоскипи. Насправдi ця зупинка тривала недовго, але дивно – наскiльки зупинка на зимовiй гiрськiй дорозi здатна вплинути на людську уяву, особливо в оточеннi пiдвiшених фiгурок людей. Пролунали панiчнi голоси, особливо коли всi звернули увагу, ще решта зiрок i сузiр’iв продовжують яскраво свiтити на небi. Як i всi, я пiдняв очi до неба – i цiеi ж митi ми помiтили, як падае зiрка, схожа на палаючий спис, що пролетiв прямо на захiд – в напрямку Риму, де вона згасла й зникла. Здивованi викрики поступилися мiсцем галасу обговорення – всi почали мiркувати з приводу того, що б це могло означати.

Цицерон мовчав, очiкуючи, коли поновиться рух. Пiзнiше, коли ми повернулися до Тускулума, я спитав його, що вiн про все це думае.

– Нiчого, – вiдповiв консул, вiдiгрiваючись бiля вогнища. – Чого менi про це думати? Мiсяць зник за хмарою, а зiрка перетнула небосхил. Що тут ще можна сказати?

Наступного ранку надiйшла звiстка вiд Квiнта, який лишився в Римi, аби слiдкував за всiм, що вiдбуваеться в мiстi. Хазяiн прочитав листа, а потiм передав його менi. В ньому значилося, що на Марсовому полi встановили величезний дерев’яний хрест, i плебс залишав мiсто, аби подивитися на нього. Лабiнiй прямо говорить, що цей хрест призначений Рабiрiю, i що наприкiнцi мiсяця старого на ньому розiпнуть. Треба повертатися якомога швидше.

– Одне можна сказати про Цезаря, – сказав Цицерон. – Вiн не гае час дарма. Суд пiд його головуванням ще навiть не заслухав свiдкiв, а вiн не припиняе на мене тиснути. Гонець досi тут?

– Так.

– Напиши Квiнту, що ми повернемося вночi. І ще одного листа – Гортензiю. Напиши, що я був радий приймати його в себе декiлька днiв тому, що я все обдумав i з задоволенням захищатиму разом з ним Гая Рабiрiя… – Вiн кивнув у вiдповiдь якимось своiм думкам. – Якщо Цезар прагне вiйни, вiн ii отримае.

Коли я пiдiйшов до дверей, хазяiн гукнув мене:

– Надiшли раба знайти Гiбриду, нехай запросить його повернутися до Риму в моiй повозцi, аби ми могли обговорити нашi домовленостi. Менi необхiдно дiстати iхне письмове пiдтвердження до того, як до Гiбриди дiстанеться Цезар та переконае змiнити думку.

Так, за деякий час я опинився в екiпажi, сидячи поруч з одним консулом та навпроти iншого. Поки ми трусилися в повозцi по via Latina[5 - via Latina – Латинська дорога, одна з найдавнiших римських дорiг.], я намагався записати пункти iхньоi угоди. Попереду скакав ескорт лiкторiв. Гiбрида дiстав невелику флягу з вином i регулярно до неi прикладався, щоразу тремтячою рукою протягуючи ii Цицерону, який завжди вiдмовлявся. Нiколи менi не вдавалося спостерiгати за Гiбридою з такоi близькоi вiдстанi. Його колись шляхетний нiс був червоним та розплющеним – консул казав всiм, що це сталося в бою, та всi знали, що бiй цей стався в тавернi. Щоки його були багряними, i вiд нього так несло алкоголем, що я побоювався, як би не сп’янiти, просто вдихаючи одне з ним повiтря. Бiдолашна Македонiе, подумав я, то ось хто тобою керуватиме за рiк! Цицерон запропонував просто помiнятися провiнцiями – це дозволяло уникнути голосування в Сенатi («Як забажаеш, – сказав Гiбрида, – це ж ти в нас юрист»). В обмiн на Македонiю Гiбрида погодився виступити проти закону популярiв та стати на захист Рабiрiя. Вiн також погодився виплачувати Цицерону чверть вiд своiх доходiв. Зi свого боку Цицерон пообiцяв, що зробить все можливе, аби строк Гiбриди на посадi губернатора був продовжений на два чи три роки, а також виступити захисником, якщо Гiбриду намагатимуться притягнути до вiдповiдальностi за корупцiю. Щодо останнього пункту Цицерон вагався, оскiльки, знаючи Гiбриду, усвiдомлював, що вiрогiднiсть такого звинувачення вкрай висока, та, зрештою, помiркувавши, погодився – i я записав i цей пункт.

Пiсля того, як iхнi торги добiгли кiнця, Гiбрида знов дiстав свою флягу – i цього разу й Цицерон погодився зробити ковток. За виразом його обличчя я зрозумiв, що вино не було розбавленим, i йому не сподобалося, та вiн зробив вигляд, що воно йому до душi – а потiм обое консулiв вiдкинулися на спинках, задоволенi, вочевидь, тим, що зробили.

– Я весь час думав, – промовив Гiбрида, здавлюючи гикавку, – що ти пiдтасував результати жеребкування, коли ми розподiляли провiнцii.

– І як би менi це вдалося?

– Ну, iснуе безлiч способiв, особливо якщо цим вирiшуе зайнятися консул. Ти мiг би сховати виграшний жетон в руцi – та пiдмiнити на нього той, який витягнеш. Або ж це мiг для тебе зробити консул, коли оголошував переможця. То що, ти дiйсно чесно виграв?

– Так, – дещо обурено вiдповiв Цицерон. – Македонiя належала менi по праву…

– Правда? – Гiбрида зригнув та пiдняв фляжку. – Ну що ж, тепер ми все виправили. Випиймо за долю.

Ми виiхали на рiвнину, i тепер вздовж дороги тягнулися голi поля. Гiбрида почав щось наспiвувати собi пiд нiс.

– Скажи, Гiбрида, – пiсля короткого мовчання спитав Цицерон. – Ти п’ять днiв тому не губив хлопчика?

– Кого?

– Хлопчика. Рокiв дванадцяти.

– А, то от ти про що, – недбало кинув Гiбрида, нiби як губити хлопчикiв для нього – рiч буденна. – І ти теж про це чув?

– Я не тiльки чув, але й бачив, що з ним зробили, – раптом Цицерон вперився в Гiбриду дуже пильним поглядом. – Розкажи менi, на честь нашоi новоi дружби, що там сталося.

– Не знаю, чи варто, – Гiбрида кинув на Цицерона лукавий погляд. Вiн-то, може, й був алкоголiком, але здатностi мислити не втрачав, навiть коли був пiд градусом. – Ранiше ти говорив про мене дуже неприемнi речi. Треби звикнути до того, що я можу тобi довiряти.

– Якщо ти побоюешся, що сказане тобою вийде за межi цього екiпажу, то дозволь менi тебе заспокоiти. Що б мiж нами не вiдбувалося ранiше, тепер ми з тобою пов’язанi. Я не робитиму нiчого, що може зруйнувати наш союз, бо для мене вiн так само цiнний, як i для тебе, навiть якщо ти скажеш, що сам убив хлопчика. Просто менi потрiбно це знати.

– Гарно сказано, – Гiбрида знов зригнув та кивнув на мне. – А твiй раб?

– Йому можна цiлковито довiряти.

– Ну що ж, тодi випий ще, – сказав Гiбрида i знов протягнув Цицерону флягу. Хазяiн завагався, але Гiбрида потрусив нею перед обличчям Цицерона. – Ну ж бо, випий. Ненавиджу, коли хтось лишаеться тверезим, коли iншi п’ють, – i Цицерону довелося, ховаючи свое незадоволення, зробити ще ковток. Гiбрида тим часом так весело розповiдав, що сталося з хлопчиком, нiби це була одна з його мисливських iсторiй.

– Вiн був родом зi Смiрни. Мав чудовий слух. Я забув його iм’я. Вiн зазвичай спiвав для моiх гостей пiд час обiду. Одразу пiсля сатурналiй я його позичив Катiлiнi для обiду, – вiн зробив ще ковток. – Катiлiна ненавидить тебе, правда?

– Думаю, так.

– У мене ж простiший характер. А в Катiлiни – зовсiм навпаки. Вiн – Сергiй[6 - Повне iм’я Катiлiни – Луцiй Сергiй Катiлiна. Сергiй – родове iм’я.] до самих кiсток. Вiн не може примиритися з тим, що його на консульських виборах обiйшов кандидат незнатного походження, та ще й родом з провiнцii, – Гiбрида скривився та похитав головою. – Пiсля того, як ти виграв вибори, повiр менi, вiн збожеволiв. Одним словом, на тому обiдi вiн трохи втратив над собою контроль та запропонував нам скласти священну присягу, для закрiплення якоi необхiдна людська жертва. Вiн звелiв покликати мого хлопчика та наказав йому починати спiвати. Потiм зайшов йому за спину, – Гiбрида обвiв рукою пiвколо, – i бах! І все скiнчено. Щонайменше, це було швидко. А що далi було, не знаю, бо поiхав.

– Ти хочеш сказати, що хлопчика вбив Катiлiна?

– Вiн розкроiв йому череп.

– О боги! Римський сенатор! А хто там ще був?

– А, ну як же… Лонгiн, Цегет, Курiй – звична компанiя.

– Четверо сенаторiв. П’ятеро, якщо рахувати й тебе.

– Можеш мене не рахувати. Менi й насправдi було погано – бо я ж сплатив тисячi за цього хлопця.

– І в чому вiн вас змусив присягнути, якщо для цього була потрiбна така гидота?

– Ми мали заприсягнутися, що вб’емо тебе, – весело сказав консул та пiдняв фляжку. – Твое здоров’я!

І вiн розсмiявся. Вiн так довго реготав, що аж розлив вино. Воно стiкало по його носу та крапало на пiдборiддя, залишаючи плями на його тозi. Гiбрида марно намагався витертися, та потiм рухи його уповiльнилися, рука впала на колiна – i вiн заснув.

Тодi Цицерон вперше почув про змову проти себе та не знав, як на це реагувати. Чи це були просто п’янi балачки, чи все ж iснувала серйозна небезпека? Коли Гiбрида захропiв, Цицерон кинув на нього сповнений зневаги погляд та решту подорожi провiв мовчки, склавши руки на грудях i дивлячись у вiкно. Гiбрида ж проспав решту дороги до Риму, i сон його був настiльки мiцним, що коли ми дiсталися його будинку, лiкторам довелося винести його з екiпажу та покласти у вестибюлi… Здавалося, раби його звикли до того, що хазяiна доставляють додому в такому виглядi – коли ми вiд’iжджали, я побачив, як один з них поливае голову Гiбриди водою.

Коли ми повернулися додому, Квiнт i Аттiк уже чекали на нас. Цицерон швидко розповiв iм все, про що дiзнався вiд Гiбриди. Квiнт зажадав, аби всю цю iсторiю негайно оприлюднили, та Цицерон не погодився.

– Ну а далi що?

– А далi нехай працюе закон. Усiм винним мають висунути звинувачення, iх мають засудити, пiддати опалi та вислати з мiста.

– Нi, – не погодився хазяiн. – Обвинувачення не матиме жодного шансу. По-перше, де ти знайдеш того божевiльного, який погодиться виступити зi звинуваченням? Та навiть якщо ти знайдеш такого дурня, який зголоситься висунити обвинувачення проти Катiлiни, то де знайти докази його злочину? Гiбрида вмить зречеться своiх свiдчень, навiть якщо йому пообiцяти недоторканнiсть – можеш бути впевнений. Вiн просто скаже, що нiчого такого не було, i розiрве наш союз. Трупа теж вже нема. І бiльше того – е свiдки, якi чули, як я сам заперечував той факт, що мало мiсце ритуальне вбивство.

– То невже ми нiчого не робитимемо?

– Нi. Ми вичiкуемо та спостерiгаемо. Нам потрiбен шпигун в таборi Катiлiни. Гiбридi вiн бiльше не довiрятиме.

– І треба вжити додаткових заходiв безпеки, – сказав Аттiк. – Як довго тебе охоронятимуть лiктори?

– До кiнця сiчня, коли головувати в Сенатi почне Гiбрида. А повернуться вони вже в березнi.

– Пропоную пошукати серед вершникiв добровольцiв, якi зголосяться охороняти тебе, поки з тобою не буде лiкторiв.

– Приватнi охоронцi? Люди скажуть, що я загордився. Треба все зробити дуже акуратно.

– Довiрся менi та не нервуй. Я все зроблю.

Так ми й домовилися, а Цицерон зайнявся пошуками того, хто змiг би втертися в довiру Катiлiнi та доповiдати про все, що вiдбуваеться в його таборi. Спершу, за декiлька днiв пiсля цiеi розмови, хазяiн спробував домовитися з Руфом. Спочатку вiн вибачився за свою грубiсть пiд час вечерi у нього вдома.

– Любий Руфе, ти маеш мене зрозумiти, – пояснював консул, прогулюючись з ним в атрiумi i поклавши йому на плече руку, – старi люди, коли дивляться на молодих, то бачать iх такими, якими вони були, а не такими, якими стали. Я спiлкувався з тобою як з тим юнаком, який три роки тому з’явився на моему порозi. Та тепер я усвiдомив, що ти – двадцятирiчний чоловiк, який самостiйно прокладае свiй шлях в цьому свiтi та заслуговуе на цiлковиту повагу. Я щиро шкодую, що мимоволi образив тебе, i сподiваюся, ти не сердишся.

– Я сам винен у тому, що сталося, – вiдповiв Руф. – Не буду вдавати, що я згоден з твоею полiтикою. Але моя любов та повага до тебе непохитнi, i я нiколи не дозволю собi думати про тебе погано.

– Гарно сказано, хлопчику, – Цицерон ущипнув його за щоку. – Чув, Тiроне? Вiн мене любить. І не хочеш, аби мене вбили?

– Аби тебе вбили? Звiсно ж нi. А чому ти питаеш?

– Тi, хто подiляе твоi полiтичнi погляди, подумують про те, щоб мене вбити, передусiм, Катiлiна, – i Цицерон повiдав Руфу про вбивство раба Гiбриди та про ту моторошну присягу, яку Катiлiна склав разом зi своiми посiпаками.

– Ти впевнений? – спитав Руф. – Вiн нiколи не казав про таке при менi.

– Ну що ж, не викликае сумнiву те, що вiн висловлював свое бажання мене вбити – це пiдтвердив Гiбрида. Та якщо вiн знов порушуватиме це питання, то я буду вдячний, якщо ти даси менi знати.

– Зрозумiло, – сказав Руф та кинув оком на руку Цицерона, що лежала в нього на плечi. – От для чого ти мене запросив… Аби зробити мене своiм шпигуном.

– Не шпигуном, а законослухняним громадянином. Чи наша Республiка так низько пала, що дружба тепер вища за життя консула?

– Я нiколи не вб’ю консула та не зраджу друговi, – вiдповiв Руф, вивiльняючись вiд обiймiв Цицерона. – І саме тому я радий, що ми розвiяли тiнi, що затьмарювали нашу дружбу.

– Прекрасна вiдповiдь юриста. Ти засвоiв моi уроки краще, нiж я думав.


* * *

– Цей юнак вже готуеться передати Катiлiнi кожне промовлене тут слово, – вдумливо сказав Цицерон, коли Руф вийшов.

Мабуть, хазяiн мав рацiю, адже пiсля того дня Руф вiддалився вiд Цицерона, натомiсть його часто тепер можна було побачити в компанii Катiлiни. Вiн потрапив до досить дивноi компанii: запальнi юнаки, як Корнелiй Цетег, завжди готовi ввiрватися в бiйку; розпутнi старiючi патрицii, пороки яких знищили iм кар’еру – такi, як Марк Лека та Автронiй Петус; колишнi солдати, на чолi яких стояв Гай Манлiй, який служив у Сулли центурiоном. Що iх пов’язувало – так це вiдданiсть Катiлiнi, який вмiв причаровувати людей – звiсно, лише тодi, коли не намагався iх убити, – i прагнення вщент зруйнувати встановлений у Римi порядок. Двiчi вони влаштували в Сенатi концерт з крикiв та свисту, коли Цицерон звертався до сенаторiв з приводу закону Рулла – i був дуже радий, що Аттiк знайшов йому охоронцiв, особливо в той перiод, коли стрiмко почала розвиватися справа Рабiрiя.

Закон Рулла, справа Рабiрiя, загроза з боку Катiлiни – не забувайте, що Цицерону доводилося займатися цим усiм одночасно, та ще й пiд час виконання буденних обов’язкiв консула. На мiй погляд, iсторики часто забувають про цей аспект полiтики. Проблеми не стоять в черзi бiля кабiнету державного дiяча, очiкуючи на свое вирiшення одна за одною, як, глава за главою, переконують нас письменники в своiх книгах. Натомiсть, вони, проблеми, з’являються всi гуртом, та всi вимагають негайного вирiшення. Наприклад, Гортензiй з’явився у нас вдома для обговорення тактики захисту Рабiрiя всього-на-всього за три години пiсля того, як в Сенатi захлопали виступ Цицерона щодо закону Рулла. І це нагромадження проблем теж мало своi наслiдки: саме через зайнятiсть Цицерона справу Рабiрiя пiд свiй контроль повнiстю взяв Гортензiй, який майже не мав iнших справ. Вiн розсiвся в кабiнетi Цицерона i, на вигляд, дуже задоволений собою, заявив, що справу Рабiрiя вирiшено.

– Вирiшено? – перепитав Цицерон. – Це як?

Гортензiй посмiхнувся та розказав, що заплатив групi писарiв i доручив iм зiбрати iнформацiю про те вбивство, в якому звинувачують Рабiрiя – i вони знайшли цiкаву iнформацiю про те, що такий собi бандит Сцева, раб сенатора Кротона, одразу пiсля вбивства Сатурнiя отримав свободу. Писарi продовжили своi пошуки та з’ясували, що в документах про звiльнення раба Сцеви значилося, що саме вiн завдав Сатурнiю «смертельного удару» – i за цей «патрiотичний вчинок» Сенат дарував йому свободу. І Сцева, i Кротон давно вже померли, та Катулл – коли його пам’ять злегка «освiжили» – повiдомив, що чудово пам’ятае цей епiзод. Вiн дав письмове свiдчення пiд присягою про те, що, коли Сатурнiй впав непритомний, Сцева спустився з даху на пiдлогу та добив того ножем.

– А це, – завершив Гортензiй, передаючи документ Цицерону, – я думаю, ти погодишся зi мною, вщент руйнуе всi звинувачення Лабiнiя. Якщо нам трохи пощастить, то незабаром ми завершимо цю не найприемнiшу справу, – Гортензiй вiдкинувся в крiслi та подивився навкруги з виглядом цiлковитого задоволення собою. – Тiльки не кажи, що ти не згоден зi мною, – додав вiн, коли побачив лукаву посмiшку Цицерона.

– Теоретично, ти, безперечно, маеш рацiю. Та я не впевнений, що це допоможе нам у цьому судi.

– Та звiсно ж допоможе! Лабiнiй не мае, в чому звинувачувати Рабiрiя. І навiть Цезарю доведеться з цим погодитися. Серйозно, Цицерон, – посмiхаючись, промовив адвокат, злегка поворушивши наманiкюреним пальцем, – менi здаеться, що ти менi заздриш.

Та Цицерона не полишали сумнiви.

– Подивимось, – сказав вiн менi пiсля того, як зустрiч добiгла кiнця. – Та менi здаеться, що Гортензiй i близько не мае уяви про те, що за сили проти нас виступають. Вiн досi вважае Цезаря молодим амбiтним сенатором, який прагне здобути популярнiсть. Старий досi не замислювався про те, яка безодня там криеться.

І, звiсно ж, того ж дня, коли Гортензiй представив своi докази суду, Цезар разом з другим суддею – своiм старшим кузеном – навiть не заслухавши свiдкiв визнали Рабiрiя винним та засудили його до розп’яття на хрестi. Зi швидкiстю пожежi ця новина пронеслася вузенькими вуличками Риму – та вже наступного ранку до кабiнету Цицерона ввiйшов уже зовсiм iнший Гортензiй.

– Це не людина, це – чудовисько! Цiлковита, закiнчена скотина!

– А як зреагував наш бiдолашний пiдзахисний?

– Вiн ще нiчого не знае. З милосердя я вирiшив йому нiчого не казати.

– І що ж ми тепер робитимемо?

– А в нас нема вибору. Подаемо апеляцiю.

Гортензiй подав мiському претору Лентулу Сурi всi необхiднi для апеляцii документи, а той, в свою чергу, передав справу на розгляд зiбрання мешканцiв Риму. Зiбрання мало вiдбутися наступного тижня на Марсовому полi. Для сторони обвинувачення ситуацiя була iдеальною: апеляцiю розглядатиме не суд у складi досвiдчених юристiв, а величезний i некерований натовп мiстян, якi нiчого не тямлять в юриспруденцii. Для того, аби вони всi мали змогу проголосувати, доведеться всi слухання провести за один единий день. І – можна подумати, цього було недостатньо – Лабiнiй, керуючись правами, якi вiн мав як трибун, оголосив, що промова захисника не може тривати довше, нiж пiв години. Коли Цицерон почув про це обмеження, вiн зауважив:

– Гортензiй довше горло прочищатиме перед виступом.

З наближенням дня голосування вiн дедалi частiше сварився зi своiм колегою. Гортензiй сприймав цей процес, як звичайну кримiнальну справу. Вiн заявив, що головна мета його промови – довести, що саме Сцева був дiйсним убивцею Сатурнiя. Цицерон не погоджувався з цим, розглядаючи суд як полiтичне дiйство.

– Це ж не суд, – нагадував вiн Гортензiю. – Це – натовп. Невже ти справдi сподiваешся на те, що когось в багатотисячному натовпi серед того галасу, цiкавитиме, що смертельний удар нанiс якийсь жалюгiдний раб, якого вже давним-давно в живих нема?

– Ну i яку лiнiю захисту обрав би ти?

– На мiй погляд, нам треба вiд самого початку погодитися з тим, що Рабiрiй – вбивця, та наполягати на тому, що саме вбивство було погоджене Сенатом.

– Цицероне! Я безлiч разiв чув, що ти ще той хитрюга, та зараз менi здаеться, в тобi говорить упертiсть! – промовив Гортензiй, у вiдчаi розводячи руками.

– А я боюся, що ти забагато часу проводиш у себе на Неаполiтанськiй затоцi, спiлкуючись з рибками. Ти й гадки не маеш про те, якi подii розгортаються в мiстi.

Оскiльки вони так i не змогли дiйти згоди, було домовлено, що першим виступае Гортензiй, а слiдом говоритиме Цицерон. І кожен зможе обрати свою лiнiю захисту. Добре, думав я, що Рабiрiй вже нiчого не тямить – i не розумiе, що вiдбуваеться, iнакше ним опанував би цiлковитий вiдчай – насамперед тому, що Рим очiкував на суд над ним, наче на виставу циркачiв. Встановлений на Марсовому полi хрест був завiшаний плакатами з закликами до правосуддя, вимогами хлiба та видовищ. Лабiнiй десь дiстав бюст Сатурнiя, прикрасив гiрляндою з лаврового листя та поставив на рострах. Свою роль вiдiграло й те, що Рабiрiя вважали злим скнарою, i навiть його названий син був лихварем. Цицерон не мав сумнiву в тому, що вирок буде обвинувальним – i хотiв бодай зберегти Рабiрiю життя. Для цього вiн винiс на розгляд Сенату проект термiнового рiшення, за яким замiсть розп’яття за perduellio встановлювалося покарання у виглядi заслання. Завдяки тому, що проект пiдтримав Гiбрида, вiн зi скрипом пройшов, хоча Цезар i трибуни й чинили лютий спротив. Ввечерi того ж дня Метелл Целер з групою рабiв вийшов за мiськi мури, розiбрав хрест i спалив його.

Ось такою була ситуацiя станом на ранок судного дня. Коли Цицерон востанне проговорював свою промову та одягався до виходу, до нього в кабiнет завiтав Квiнт i почав благати брата вiдмовитися вiд захисту. Вiн доводив, що Цицерон i так вже зробив усе, що мiг, а визнання Рабiрiя винним завдасть шкоди репутацii Цицерона. Окрiм того, зустрiч за межами мiста з популярами могла бути фiзично небезпечною. Я бачив, що аргументи Квiнта змусили Цицерона замислитися. Та я любив його ще й за те, що, попри всi своi вади, вiн був надiлений найцiннiшою формою хоробростi – хоробрiстю людини, яка мислить. Адже героем, в принципi, може стати будь-який дурень, який свое життя мае за нiщо. А оцiнити всi ризики, хай навiть завагатися на початку, та потiм зiбратися з духом та вiдкинути сумнiви – от це, як на мене, i е найбiльш гiдна поваги вiдвага, яку Цицерон i проявив того дня.

Коли ми вийшли на Марсове поле, Лабiнiй вже був там i, разом зi своею декорацiею – бюстом Сатурнiя, – вивищувався на помостi над полем. Це був амбiтний солдат, земляк Помпея – обое були родом з Пiценiума, – i вiн намагався наслiдувати свого кумира в усьому. Його одяг, франтiвська хода i навiть зачiска – укладене назад волосся, – все було, як у Помпея. Коли трибун побачив, що з’явився зi своiми лiкторами Цицерон, вiн засунув пальцi до рота та видав гучний, пронизливий посвист, пiдхоплений натовпом, що нараховував близько десяти тисяч осiб. Цей загрозливий галас пiдсилився ще бiльше, коли на Марсовому полi побачили Гортензiя, який за руку вiв Рабiрiя. Старий не стiльки злякався, скiльки був щиро здивований тим, скiльки людей зiбралися, штовхалися один одним, аби продертися поближче, подивитися на нього. Я крокував слiдом за Цицероном, намагаючись не вiдстати, поки мене штурхали й пихали. В якийсь момент я помiтив шеренгу легiонерiв у касках, що поблискували на сонцi, та зi щитами. За ними на почесних мiсцях розташувалися Квiнт Метелл, завойовник Криту, та Лiцинiй Лукулл, попередник Помпея на посту головнокомандувача Схiдних легiонiв. Цицерон скривився, коли побачив iх разом – адже обом вiн пообiцяв триумф пiд час передвиборчоi кампанii, та для жодного досi нiчого не зробив.

– Мабуть, криза таки настала, – прошепотiв менi Цицерон, – якщо вже Лукулл залишив свiй палац на узбережжi Неаполiтанськоi затоки та приеднався до простого натовпу.

Вiн полiз по сходах на помiст у супроводi Гортензiя i, зрештою Рабiрiя, якому до того важко було залiзати по сходах, що довелося затягнути його за руки. Коли всi трое залiзли та випрямилися, було видно, що одяг усiх блищить вiд плювкiв. Особливо приголомшений був Гортензiй, оскiльки, вочевидь, не мав жодного уявлення, наскiльки непопулярний був цiеi зими Сенат серед простого народу. Пролунав звук труби, i на протилежному березi Тибру, над Янiкулом, здiйнявся червоний стяг – це означало, що мiсту нiчого не загрожуе, i можна розпочинати суд.

Лабiнiй як головуючий чиновник одночасно керував процедурою розгляду та виступав обвинувачем – i це давало йому величезну перевагу. Маючи задиристий характер, вiн узяв слово першим та почав гучно ображати Рабiрiя, який дедалi сильнiше втискався в спинку свого крiсла. Лабiнiй не спромiгся навiть запросити свiдкiв. Вони були йому не потрiбнi – натовп i так був на його боцi. На завершення вiн виголосив сувору тираду про гордовитiсть Сенату, про жадiбнiсть тiеi зграi, що стоiть у нього на чолi, а також про необхiднiсть перетворити справу Рабiрiя на приклад для них усiх – аби в майбутньому жоден консул не смiв i думку мати про те, щоб дозволити вбивство громадянина та уникнути покарання за це. Натовп заревiв на знак згоди.

– І тодi-то я й зрозумiв цiлком чiтко, – сказав менi Цицерон пiзнiше, – що головною цiллю для цього цезаревого натовпу е не Рабiрiй, а я як консул. І я зрозумiв, що маю негайно перехопити iнiцiативу, iнакше всi моi можливостi боротися проти Катiлiни i подiбних йому зiйдуть нанiвець.

Наступним виступав Гортензiй – вiн зробив усе, що було йому пiд силу, та його довжелезнi й замислуватi пасажi, якими вiн славився, були доречними за iншоi обстановки – i, будьмо чеснi, за iншоi епохи. Йому було вже за п’ятдесят, вiн майже вiдiйшов вiд справ, давно не мав практики – i це було помiтно. Тi, хто стояв пiд самим помостом, почали його передражнювати, i з мiсця, де я стояв, можна було розгледiти панiку на його обличчi, коли до нього прийшло усвiдомлення того, що вiн – Великий Гортензiй, Майстер дебатiв, Король судових спорiв – вiн втрачае увагу аудиторii. І що бiльше вiн розмахував руками, бiгав по помосту, крутив своею шляхетною головою – тим смiшнiше враження справляв. Його доводи нiкого не цiкавили. Я не мiг почути всього, що вiн казав, – його слова заглушав шум тисяч людей, якi топталися по Марсовому полю та балакали один з одним в очiкуваннi голосування. Вкритий потом попри холод, вiн зупинився, обтер хустинкою обличчя та викликав свiдкiв – спочатку Катулла, а потiм Ізаурика. Кожен з них пiднявся на помiст – i натовп з повагою iх вислухав. Та варто було Гортензiю поновити свiй виступ, як люди знов починали спiлкуватися один з одним. І хай би вiн тодi був надiлений красномовнiстю Демосфена та кмiтливiстю Платона – нiчого не змiнилося б. Цицерон дивився в натовп перед собою. Вiн, нерухомий i блiдий, здавалося, був вирiзаний з мармуру.

Зрештою, Гортензiй сiв на свое мiсце, i тепер настала черга виступити консулу. Лабiнiй надав йому слово, та шум був настiльки сильним, що Цицерон лишився сидiти. Вiн уважно оглянув свою тогу та змахнув з неi кiлька невидимих пилинок. Гамiр не стихав. Хазяiн пильно перевiрив своi нiгтi, озирнувся навколо – i чекав далi. Його очiкування тривало довго. Та зрештою над Марсовим полем встановилася поважна тиша. І лише тодi Цицерон нiби як схвально кивнув та пiдвiвся.

– Моi громадяни, – розпочав вiн. – Попри те, що я не маю звички починати своi виступи з пояснення того, чому я взявся захищати того чи iншого громадянина – а в цiй справi йдеться про життя, честь i гiднiсть Гая Рабiрiя, – думаю, цього разу менi варто дати пояснення. Тому що це не суд над Рабiрiем – над старою, немiчною та самотньою людиною. Цей суд, громадяни – нiщо iнше, як спроба зробити так, аби в нашiй Республiцi нiколи бiльше не було центральноi влади, i щоб законослухнянi громадяни нiколи бiльше не могли виступити проти божевiльних вчинкiв порочних людей. Це – спроба позбавити нашу Республiку здатностi захищатися за кризових умов, спроба позбавити ii гарантiй добробуту. А вiдколи це саме так, – його голос став гучнiшим, вiн пiднiс до неба очi та пiдняв руки, – то я благаю всемогутнього Юпiтера та решту безсмертних богiв та богинь дарувати менi свiй захист. Я благаю iх, аби вони дозволили цьому дню завершитися виправданням мого пiдзахисного та порятунком конституцii!

Цицерон завжди стверджував, що чим бiльшим е натовп, тим вiн дурнiший – i в такому випадку найвдалiшим кроком буде апелювання до надприроднього. З краiв натовпу ще лунали якiсь розмови, та вони не здатнi були тепер заглушити його слова.

– Лабiнiй, це зiбрання скликав ти, вiдомий популяр. Та хто з нас двох е справжнiм другом цих людей? Ти, який погрожуе обвинуваченому стратою, не дочекавшись завершення зiбрання, та який вiддае наказ спорудити на Марсовому полi хрест для розп’яття одного з нас? Чи я, який не дозволяе залякувати цю асамблею погрозами страти? І ви справдi вважаете, що цей трибун захищае вас? Стоiть на сторожi ваших прав i свобод?

Лабiнiй махнув рукою в бiк Цицерона, нiби зганяючи гедзя зi спини коня – та жест його був сповнений невпевненостi – як всi задираки, вiн краще вмiв завдавати удару, нiж його тримати.

– Ти стверджуеш, – продовжив Цицерон, – що Гай Рабiрiй убив Сатурнiя. Квiнт Гортензiй своею блискучою промовою довiв, що це твердження хибне. Та якби все залежало тiльки вiд мене – я би пiдтримав твое звинувачення. Я би погодився з ним. Я б визнав його винним – натовп загудiв, та Цицерон закричав, перекриваючи цей галас: – Так, так! Я би з ним погодився. Я би дуже хотiв мати можливiсть оголосити, що мiй пiдзахисний власноруч убив ворога Республiки Сатурнiя!

Вiн драматичним жестом указав на бюст, i на декiлька секунд йому довелося замовкнути – такою гучною була спрямованана на нього хвиля ненавистi.

– Ти, Лабiнiй, стверджуеш, що там був твiй дядько. Припустiмо, що так воно i е. І припустiмо також, що вiн там опинився не через те, що збiднiв настiльки, що не мав вибору – а через те, що його стосунки з Сатурнiем змусили його поставити дружбу вище самоi Республiки. І що ж тепер, ти вважаеш, що Гай Рабiрiй теж мав зрадити Республiцi та вiдмовитися виконувати накази консула? Як матиму вчинити я, якщо Лабiнiй, як колись Сатурнiй, влаштуе рiзанину серед мирних мешканцiв, звiльнить злочинцiв з тюрми та силою захопить Капiтолiй? Я дам вам вiдповiдь. Я матиму вчинити так, як i вчинив у той час консул. Я матиму провести в Сенатi голосування, закликати вас усiх стати на захист Республiки, i сам виступити зi зброею в руках разом з вами проти армii злочинцiв. І що в цьому випадку зробить Лабiнiй? Вiн мене розiпне!

Так, це був смiливий виступ. Сподiваюся, що менi вдалося донести вам особливостi цiеi сцени: оратори, якi сидять на помостi зi своiм немiчним клiентом; лiктори бiля пiднiжжя помосту, що готовi захищати консула; римське населення – плебс, сенатори та вершники – всi перемiшалися мiж собою; легiонери в блискучих касках та генерали в пурпурних одежах; приготованi для голосування овечi загони; галас цього зiбрання; храми, якi поблискували на далекому Капiтолii, та пекучий сiчневий мороз. Я намагався знайти в натовпi Цезаря i, здаеться, декiлька разiв перед моiм поглядом у натовпi промайнуло його тонке обличчя. Там, звiсно ж, був i Катiлiна зi своею клiкою, включно з Руфом, який вигукував образи на адресу свого колишнього патрона.

Завершив Цицерон, як завжди, поклавши руку на плече свого клiента та звертаючись до милостi суду.

– Вiн не просить у вас щасливого життя – лише можливостi гiдно померти.

Пiсля цього все завершилося, i Лабiнiй наказав розпочати голосування.

Цицерон пiдiйшов до пригнiченого Гортензiя, вони разом зiстрибнули з платформи й пiдiйшли до того мiсця, де стояв я. Як це завжди бувало пiсля важливого виступу, його досi переповнювали емоцii, нiздрi його роздувалися, очi блищали, вiн глибоко дихав та нагадував коня, який щойно завершив скачку. Це був блискучий виступ. Особливо менi запам’яталася одна фраза: «Природа надiлила людину прагненням вiднайти iстину». На жаль, навiть найпрекраснiшi слова не здатнi замiнити собою голоси пiд час голосування – тому, коли до нас пiдiйшов Квiнт, вiн понуро оголосив, що справу програно. Вiн щойно спостерiгав за голосуванням – люди сотнями одноголосно пiдтримували обвинувачення, а це означало, що Рабiрiй матиме негайно залишити Італiю, будинок його буде зруйновано, а майно – конфiсковане.

– Так, це трагедiя, – розлючено випалив Цицерон.

– Але, брате, ти зробив усе, що мiг. Зрештою, вiн старий, i життя його i так добiгае кiнця.

– Та я не про Рабiрiя, iдiоте. А про свое консульство.

Коли вiн це сказав, почали лунати крики й галас. Ми повернулися та побачили, що неподалiк вiд нас розпочалася бiйка, в центрi якоi було видно Катiлiну, який розмахував кулаками. Декiлька легiонерiв кинулися вперед, аби розтягнути учасникiв. Метелл i Лукулл пiдвелися, щоб поспостерiгати за тим, що вiдбуваеться. Целер, авгур, стоячи бiля свого двоюрiдного брата Метелла, склав руки рупором та спрямовував легiонерiв.

– Ви тiльки подивiться на Целера, – сказав Цицерон з нотками захоплення. – Йому так i кортить долучитися. Вiн просто обожнюе бiйки, – потiм хазяiн раптом замислився й сказав: – Я маю з ним поговорити.

Вiн пiшов так швидко, що лiкторам довелося бiгти, щоб обiгнати консула та розчистити йому дорогу. Коли военачальники побачили, що до них наближаеться консул, обое винагородили його неласкавим поглядом. Обое вже довгий час лишалися заблокованими за мiськими мурами, очiкуючи на те, щоб Сенат проголосував за винагородження iх трiумфом. Лукулл чекав уже декiлька рокiв – за цей час вiн звiв собi палац на узбережжi Неаполiтанськоi затоки в Мiценiумi, а також будинок на пiвнiч вiд Риму. Та сенатори не могли пристати на iхнi вимоги – головним чином через те, що обое примудрилися посваритися з Помпеем. Тому обое опинилися в пастцi. Трiумф надавався лиш тим, хто одержав iмперiй – а поява в Римi до голосування Сенату з цього питання автоматично позбавляла iх права на нього. Тому обом можна було хiба поспiвчувати.

– Імператоре, – Цицерон вiдсалютував кожному по черзi. – Імператоре.

– Є питання, якi нам хотiлося б обговорити, – сказав Метелл загрозливим тоном.

– Я прекрасно знаю, що ви хочете сказати, та хочу вас запевнити, що дотримаюся всiх даних обiцянок та виступлю в Сенатi на вашу пiдтримку. Та обговорiмо це пiзнiше. Ви ж бачите, наскiльки я зайнятий зараз? Менi потрiбна допомога – не для себе, але для держави. Целер, допоможеш менi врятувати Республiку?

– Не знаю. Залежить вiд того, що я маю зробити, – вiдповiв Целер, обмiнюючись поглядом зi своiм дядьком.

– Це небезпечне завдання, – сказав Цицерон, знаючи, що вiд такого Целер нiколи не вiдмовиться.

– Боягузом мене ще не називали. Розказуй.

– Я хочу, аби ти з загоном неперевершених легiонерiв свого дядька перейшов Тибр та опустив прапор на Янiкулi.

Почувши це, Целер аж зробив декiлька крокiв назад. Спуск прапору означав, що на мiсто насуваеться ворог – i це вимагало негайного завершення зiбрання. Але Янiкул був пiд чудовою охороною. Обое повернулися до Лукулла – найстаршого з трьох, – i я побачив на обличчi цього елегантного патрицiя, як вiн прораховуе ходи.

– Вiдчайдушний крок, консуле, – сказав вiн.

– Я знаю. Та якщо ми зараз програемо, для Риму це обернеться трагедiею. Жоден консул в майбутньому не зможе бути впевнений у своему правi придушувати збройне повстання. Я не знаю, навiщо Цезарю цей прецедент, та я точно знаю, що для нас це неприпустимо.

– Вiн мае рацiю, Лiцинiю. Треба дати йому людей. Ти готовий, Целере? – сказав, зрештою, Метелл.

– Звiсно!

– Чудово, – промовив Цицерон. – Тобi як претору охоронцi мають пiдкоритися, та про всяк випадок я надiшлю свого секретаря, – на мiй жаль i страх, вiн зняв з пальця перстень та поклав його в мою руку. – Ти маеш сказати командиру, що Риму загрожуе ворог, тому стяг мае бути спущений. Перстень доведе, що ти мiй посланець. Як думаеш, впораешся?

Я кивнув, що менi ще лишалося? Тим часом Целер покликав центурiона, який розбирався з Катiлiною – i вже за декiлька хвилин я бiг позаду тридцяти легiонерiв з мечами наголо, вишуканих по двое, на чолi з центурiоном та Целером. Мета наша була – назвiмо речi своiми iменами – зiрвати законне зiбрання мешканцiв Риму, i я собi повторював: «Який там Рабiрiй, он де справжня зрада».

Ми залишили Марсове поле, пробiгли Сублiканським мостом над темними та спiненими водами Тибру, потiм перетнули пласку рiвнину Ватикану, де розташувалися намети та халабуди безхатькiв. Бiля пiднiжжя Янiкулу простягався священний гай Юнони – i там з дерев за нами спостерiгали священнi круки. Коли ми пробiгали пiд деревами, вони з карканням злетiли – здавалося, здiйнявся в небо весь чорний лiс. Вузенькою дорогою ми попрямували до вершини, i ще нiколи цей пiдйом менi не видавався таким крутим. І навiть зараз, поки я пишу цi рядки, то вiдчуваю удари свого серця та напругу в легенях, якi борються за кожен ковток повiтря. У мене в боку кололо так, нiби мiж ребер менi вструмили списа.

На вершинi пагорбу, в його найвищий частинi, розташувався храм, присвячений Янусу. Одне його обличчя дивилося в бiк Риму, а iнше – в чисте поле. Над храмом, на високому флагштоку, майорiло величезне червоне знамено, плескало на рiзкому вiтрi. Близько двух десяткiв легiонерiв гуртувалися навколо двох великих вогнищ – i ми оточили iх, перш нiж вони щось зрозумiли.

– Деякi з вас мене знають! – прокричав Целер. – Я Квiнт Цецилiй Метелл Целер – претор, авгур, який нещодавно повернувся з вiйська свого шурина Помпея Великого. А ця людина, – вiн показав на мене, – прибула сюди з перснем консула Цицерона. Консул наказуе спустити прапор. Хто тут командир?

– Я, – вiдповiв центурiон, роблячи крок уперед. Йому було близько сорока рокiв, i було видно, що вiн досвiдчений вояка, – i менi байдуже, чий ти шурин та хто тебе надiслав, але цей прапор лишатиметься на своему мiсцi, допоки Рим не опиниться в безпецi.

– Але йому вже загрожуе ворог, – вiдповiв Целер. – Поглянь-но.

І вiн показав пальцем на захiд вiд мiста – на мiсцевiсть, що розкинулася пiд нами. Центурiон повернув голову, i тiеi ж митi авгур схопив його ззаду за волосся та пiднiс лезо свого меча до його горлянки.

– Якщо я кажу, що наближаеться ворог, – прошипiв вiн, – це означае, що наближаеться ворог. Це зрозумiло? А знаеш, чому я знаю, що наступае ворог, хоча ти нiчого й не бачиш? – вiн смикнув центурiона за волосся з такою силою, що той застогнав. – Тому що я авгур, чорт забирай, ось чому. Тому наказую спустити прапор та пiдняти тривогу.

Пiсля цього нiхто з ним не сперечався. Один з рядових спустив стяг, а iнший взяв трубу та видмухав з неi декiлька пронизливих звукiв. Я подивився через рiку на Марсове поле i на багатотисячний натовп на ньому, та вiдстань була завеликою для того, щоб я мiг розiбрати, що там вiдбуваеться. Лише поступово стало зрозумiло, що натовп розбiгаеться, i що цi пиловi хмари над полем здiйнятi людьми, якi в панiцi розбiгаються по домiвках. Пiзнiше Цицерон розказав менi, що сталося, коли пролунав звук труби та люди побачили, що прапор спущено. Лабiнiй намагався заспокоiти натовп та переконати людей у тому, що це, певно, якась хитрiсть, та зiбраних в натовп людей так само легко налякати, як косяк риб чи пташину зграю. Звiстка про те, що на мiсто насуваеться ворог, вмить, наче блискавка, рознеслася по натовпу. Попри вмовляння Лабiнiя та iнших трибунiв, голосування було припинене. Багато загонiв були знесенi натовпом. Помiст, на якому ранiше стояли Лукулл i Метелл, був перекинутий та розламаний на шматки. Спалахували бiйки. Кишенькового злодiя затоптали на смерть. Верховний авгур Метелл Пiй пережив напад – i його непритомного термiново доставили до мiста. За словами Цицерона, спокiй там зберiгала лише одна людина – Гай Рабiрiй, який мирно похитувався на своiй лавцi, що стояла серед цього хаосу поруч зi спорожнiлою платформою. Очi його були заплющенi, i вiн наспiвував собi пiд нiс якусь пiсеньку без мелодii.

Протягом наступних декiлькох тижнiв пiсля заворушень на Марсовому полi здавалося, що Цицерон здобув цiлковиту перемогу. Цезар сидiв тихо й смирно та не вдавався до спроб повернутися до справи Рабiрiя. Ба бiльше – старий заховався в своему будинку, де й надалi жив у власному свiтi, де його нiхто не турбував доти, доки вiн сам не помер десь за рiк пiсля цих подiй. Так само не повертався вiн i до популярського закону. Трюк Цицерона з перетягуванням на свiй бiк Гiбриди пiдштовхнув ще декiлькох перебiжчикiв, включно з одним iз трибунiв, якому патрицii заплатили за перехiд в табiр аристократiв. Закон Рулла, який був заблокований в Сенатi коалiцiею Цицерона та знаходився пiд загрозою трибунського вето на народних зборах – закон, на який було витрачено стiльки зусиль, зник i бiльше не згадувався.

Квiнт перебував у чудовому гуморi. Одного разу вiн сказав Цицерону:

– Якби це був бiйцiвський турнiр мiж тобою та Цезарем, тебе б вже проголосили переможцем. Переможець визначаеться за двома туше – а ти вже двiчi його на горб вклав.

– На жаль, – вiдповiв Цицерон, – полiтика не схожа на бiйцiвський турнiр. Вона не така чесна, та й правила постiйно змiнюються.

Хазяiн був упевнений, що Цезар щось замислив, iнакше його бездiяльнiсть не мала би будь-якого сенсу. Але що ж в такому випадку вiн задумав? Вiдповiдi консул не знав.

Наприкiнцi сiчня добiг кiнця перший мiсяць Цицерона на посадi голови Сенату. Курульне крiсло зайняв Гiбрида, а хазяiн повернувся до своеi юридичноi практики. Вiн приходив тепер на Форум без лiкторiв, у супроводi декiлькох хлопцiв мiцноi статури з числа вершникiв. Аттiк дотримався своеi обiцянки: цi охоронцi завжди були десь неподалiк, та не мулили очi так, щоб всi здогадалися, що вони не просто друзi консула. Причаiвся й Катiлiна. Стикаючись з Цицероном – а цього уникнути в тiснiй будiвлi Сенату було неможливо, – вiн просто повертався до хазяiна спиною. Одного разу менi здалося, що вiн провiв ребром долонi по горлянцi, коли повз проходив Цицерон, – та бiльше цього нiхто не помiтив. Цезар, натомiсть, був напрочуд люб’язним. Вiн навiть вiтав Цицерона з успiшними виступами та хвалив мудрiсть його тактики. Це стало гарним уроком для мене. Успiшний полiтик повнiстю роздiляе свое особисте вiд усього, що вiдбуваеться в його життi публiчному, – Цезар був надiлений цiею рисою бiльше, нiж будь-хто з усiх, кого я знав.

Потiм рознеслася звiстка про смерть Метелла Пiя, верховного жерця. Це нiкого не здивувало. Цьому старому солдату було вже пiд сiмдесят, i протягом останнiх декiлькох рокiв вiн хворiв. Вiн так i не отямився пiсля нападу, який з ним стався тодi на Марсовому полi. Тiло виставили в його офiцiйнiй резиденцii – старому палацi верховних авгурiв, i Цицерон як вищий чиновник мав стояти в почеснiй вартi бiля тiла. Похорон був найбiльш помпезним з усiх, якi менi довелося бачити протягом життя. Тiло вклали на бiк, наче пiд час обiду, та одягнули в одежi верховного жерця. В такому виглядi на уквiтчаних ношах його несли вiсiм членiв Колегii жерцiв, включно з Цезарем, Катуллом та Ізауриком. Волосся покiйного було розчесаним та напомадженим, жорстка шкiра розтерта олiями, а очi широко розплющенi – вiн мав вигляд скорiше живого, нiж мерця. За ношами йшли його названий син Сципiон та вдова Лiцинiя Мiнора у супроводi цнотливих весталок та головних жерцiв офiцiйних божеств. Далi iхали колiсницi з представниками роду Метеллiв, на першiй з них стояв Целер. Всi члени цiеi сiм’i в зборi, а поруч з ними – актори, одягненi в маски предкiв Пiя – все своiм виглядом доводило, що це – наймогутнiший полiтичний клан Риму.

Кортеж неймовiрноi довжини рухався по via Sacra[7 - Священна дорога – головна дорога Римського Форума, яка з’еднуе Палатинський пагорб з Капiтолiем], пiд аркою Фабiана (ii з нагоди похорону обтягнули чорною тканиною), а далi – через Форум до рострiв, де ношi були поставленi вертикально, аби всi, хто зiбрався, мали змогу побачити тiло. Центр Риму був повнiстю забитий натовпом. Всi члену Сенату одягнулися в чорнi тоги. На сходах храмiв, на балконах та дахах будiвель гуртувалися витрiщаки, вони звисали зi статуй – i прослухали всi траурнi промови, яких було не злiчити i якi тривали довгими годинами. Здавалося, що це прощання зi старим Пiем – впертим, суворим, хоробрим i, мабуть, трохи дурнуватим – було прощанням зi старою Республiкою, i на нас усiх чекае щось зовсiм нове.

Коли до рота Пiю поклали бронзову монету та помiстили його до пращурiв – повисло сакраментальне питання: хто замiнить його на посадi Верховного жерця? За логiкою, це мiсце мало перейти до одного з двох найстарших членiв Сенату – до Катулла, який перебудував храм Юпiтера, чи до Ізаурика, який мав два трiумфи та був навiть старшим за Пiя. Обое марили цим мiсцем – i жоден з них не був готовий добровiльно вiд нього вiдмовитися. Їхня боротьба, хоч i була дружньою, та все ж лишалася запеклою. Цицерон, якому це було байдуже, спершу не звертав уваги на те, як вона розгорталася. Хай там як, а рiшення мали ухвалити чотирнадцять членiв Колегii жерцiв. Та за тиждень пiсля того, як помер Пiй, коли Цицерон разом з iншими сенаторами чекав на початок сесii на вулицi, вiн наштовхнувся на Катулла та помiж iншим спитав його, чи ще не ухвалене рiшення про призначення.

– Поки нi, – вiдповiв Катулл. – Знадобиться ще деякий час.

– Дiйсно? А чому так довго?

– Вчора у нас була нарада. Оскiльки iснуе двое кандидатiв, якi рiвною мiрою гiднi цiеi посади, ми постановили, що слiд повернутися до старого звичаю та надати народу право вирiшувати, хто обiйме цю посаду.

– І як, на твiй погляд, це правильно?

– Звiсно ж, я вважаю, що це правильно, – вiдповiв Катулл, посмiхаючись однiею зi своiх звичних посмiшок та торкаючись свого схожого на дзьоб носа, – бо я впевнений, що триби проголосують за мене.

– А Ізаурик?

– Вiн теж упевнений у своiй перемозi.

– Ну що ж, щасти вам обом. Не грае ролi, хто з вас переможе – бо в будь-якому випадку переможцем буде Рим, – Цицерон вже зiбрався вiдiйти вiд Катулла, та раптом зупинився та знов звернувся до нього: – А хто запропонував змiнити порядок обрання?

– Цезар.

Хай яка не була б латина багата та метафори й епiтети, я не можу знайти в нiй – та навiть в грецькiй мовi – достатнiх епiтетiв, якi могли б описати вираз обличчя Цицерона в ту мить, коли вiн почув iм’я Цезаря.

– О, боги! – приголомшено промовив вiн. – То що, вiн збираеться подавати свою кандидатуру?

– Та звiсно ж, нi. Це ж буде просто смiшно. Вiн занадто молодий. Йому всього-на-всього тридцять шiсть, i вiн навiть претором ще не був.

– Ти маеш рацiю, та радив би вам якомога швидше зiбратися знов та повернутися до старого порядку проведення виборiв.

– Це неможливо.

– Чому?

– Бо проект закону про змiну порядку виборiв вже був запропонований народу.

– І хто його оприлюднив?

– Лабiнiй.

– Он воно що, – Цицерон хлопнув себе по чолу.

– Дарма ти непокоiшся, консуле. Я переконаний, Цезар не наважиться висувати свою кандидатуру – а якщо зробить це, то провалиться з трiском. Не здурiв же римський народ. Це ж вибори очiльника державноi релiгii. Вiд нього вимагаеться бездоганна моральнiсть. А як тобi Цезар в ролi охоронця цнотливих весталок? Йому ж доведеться жити з ними в одному будинку. Це все одно що козла запустити до городу.

Катулл вiдiйшов, та я помiтив, що в очах його з’явився сумнiв.

Незабаром поширилися чутки, що Цезар i дiйсно мае намiр висувати свою кандидатуру. Нiхто з нормальних людей цю iдею не пiдтримував – i мiстом почали кружляти грубi жарти з цього приводу, над якими всi гучно смiялися. Та щось таке було в цьому – думаю, в самому нахабствi, – щось таке, що не могло не викликати захоплення. «Вiн – найбiльш феноменальний гравець з усiх, кого я колись зустрiчав», – колись сказав про нього Цицерон.

– Щоразу, коли програе, вiн просто подвоюе ставки та знов кидае костi. Тепер я розумiю, чому вiн вiдмовився вiд просування закону Рулла та дав спокiй Рабiрiю. Вiн зрозумiв, що верховний жрець навряд одужае, прорахував всi варiанти та зрозумiв, – що бути понтифiком – набагато цiкавiша ставка, нiж обидвi попереднi.

Цицерон здивовано похитав головою та почав працювати над тим, щоб i третя ставка теж не зiграла. І вiн би мав успiх, якби не двi речi. Перша з них – це неймовiрна впертiсть Катулла та Ізаурика. Цицерон витратив декiлька тижнiв на переговори з ними, намагаючись iх переконати не виставляти своi обидвi кандидатури, бо це лише розколюватиме антицезарiвську коалiцiю. Та цi старцi були гордими та мали вразливе самолюбство. Вони не поступалися, вiдмовлялися тягнути жереб i не хотiли висувати нiкого в якостi компромiсного спiльного кандидата. Тому зрештою обидва iменi значилися у виборчих бюлетенях.

А другою рiччю стали грошi – вони-то й вiдiграли вирiшальне значення. Свого часу подейкували, що Цезар витратив таку купу грошей на пiдкуп триб, що монети возили тачками. Де вiн iх стiльки взяв? Всi показували на Красса. Та навiть для Красса сума в двадцять мiльйонiв була немалою. Адже саме двадцять мiльйонiв сестерцiiв, якщо вiрити чуткам, заплатив Цезар за свое обрання! Що б там не казали, але напередоднi голосування, яке мало мiсце в березневi iди[8 - 15 березня], Цезар усвiдомлював, що його провал означатиме для нього кiнець. Вiн нiколи не змiг би повернути таку суму, якби його кар’ера пiшла тепер нанiвець. В такому випадк у все, що йому лишилося б, це приниження, безчестя, вигнання та, можливо, самогубство. Саме тому я схильний вiрити вiдомiй iсторii про те, що, виходячи зi свого будинку на Марсове поле, Цезар поцiлував мати та сказав, що або повернеться верховним жерцем, або ж не повернеться нiколи.

Майже цiлий день тривало голосування, та за iронiею – а нею наскрiзь пронизана вся полiтика – саме Цицерону довелося оголошувати результати. Весняне сонце схилилося за горою Янiкул – i небо було розмальоване пурпурними, червоними та рожевими смугами, нiби як з рани через пов’язку просочувалася кров. Цицерон безпристрасно зачитав результати голосування. З сiмнадцяти триб Ізаурику свiй голос вiддали чотири, Катуллу – шiсть, а Цезарю – сiм. Вiн був на волосинку вiд провалу. Коли консул спускався з платформи, було видно, що в нього заболiв живiт. Цезар пiдняв руки та звернув до неба очi. Здавалося, йому помутилося вiд щастя – i це було цiлком можливо, адже вiн знав, що, як би подii не розгорталися далi, до кiнця свого життя вiн тепер буде верховним авгуром. Вiн житиме у величезному казенному будинку на via Sacra та матиме право голосу на всiх державних нарадах – навiть на нарадах з найвужчим колом допущених осiб. На мiй погляд, вся подальша доля Цезаря стала наслiдком цiеi неймовiрноi перемоги. Ця божевiльна двадцятимiльйонна ставка стала найуспiшнiшою за всю iсторiю людства – вона поклала пiд ноги гравця весь свiт.




V


Вiдтодi люди стали по-iншому ставитися до Цезаря. Якщо Ізаурик стоiчно, як i належить старому солдату, сприйняв свою поразку, то Катулл, який бачив у своему майбутньому понтифiкатi вершину своеi кар’ери, так i не змiг оговтатися вiд цього удару. Наступного ж дня вiн у своiй промовi в Сенатi почав викривати свого опонента:

– Тепер тобi не сховатися вiд нас, Цезар! – кричав вiн настiльки злiсно, що на губах його з’явилася пiна. – Тепер ти вiдкрив карти, i всiм зрозумiло, яка твоя мета. Ти нацiлився на захоплення держави!

У вiдповiдь Цезар лише посмiхнувся. Що ж до Цицерона, то його становище було двозначним. З одного боку, вiн був згоден з Катуллом у тому, що Цезар виношуе зухвалi та неймовiрно амбiтнi плани, якi одного дня можуть стати загрозою для Республiки.

– Та в той же час, – розмiрковував вiн, – коли я бачу, наскiльки ретельно вiн зачiсаний, i як обережно вiн одним пальцем поправляе свiй пробор – менi важко уявити, що вiн здатний зазiхнути на римську конституцiю.

Впевнений, що Цезар вже отримав майже все, чого прагнув, а решта – посади претора, консула, командувача вiйськами – прийде до нього в свою чергу, хазяiн вирiшив залучити Цезаря до керiвництва Сенатом. Зокрема, консул вирiшив, що очiльнику державноi релiгii не годиться сидiти пiд час дебатiв на лавi серед другорядних сенаторiв, та звiдти намагатися привернути увагу консула. Тому вiн почав надавати Цезарю слово одразу пiсля преторiв. Але цi спроби замирення супротивника призвели Цицерона до новоi полiтичноi поразки, яка вкотре проявила всю глибину пiдступностi, на яку був здатний Цезар. І от як це сталося.

Незабаром пiсля того, як Цезар виграв вибори – не бiльше нiж за чотири днi пiсля цього, – йшло чергове засiдання Сенату. Цицерон займав свое мiсце на подiумi, аж раптом на входi пролунав крик. Якийсь нiкому не вiдомий пан продирався крiзь натовп бездiяльних спостерiгачiв, що скупчилися бiля входу. Його вкрите шаром пилу волосся стирчало в рiзнi боки. Недбало накинута тога з пурпурним обрамленням не закривала повнiстю його вiйськову форму. Замiсть червоного взуття вiн був одягнений у солдатськi чоботи. В такому виглядi вiн крокував центральним проходом. Всi погляди були зверненi на нього, i в залi Сената затихнули всi розмови. Лiктори, якi знаходилися зi мною поруч, виступили вперед, аби захистити консула, та тут з лави преторiв закричав Метелл Целер:

– Та зупинiться ви! Невже ви не бачите, що це мiй брат?

З цими словами вiн з обiймами накинувся на прибульця. Залом пронiсся здивований галас, який швидко перетворився на шум нервування. Всiм було вiдомо, що молодший брат Целера, Квiнт Цецилiй Метелл Непот служив у Помпея легатом пiд час вiйни з Мiтрiдатом, i його несподiвана поява в такому виглядi – вочевидь, вiн з’явився одразу з поля битви – могла означати, що римськi легiони зазнали руйнiвноi поразки.

– Непоте! – закричав Цицерон. – Що це все мае означати? Ну ж бо, говори!

Непот вiдiрвався вiд обiймiв брата. Це був гордовитий чоловiк, який дуже пишався своею природньою красою та фiзичними даними (багато хто подейкував, що перевагу вiн вiддавав чоловiкам, а не жiнкам). Та й насправдi, вiн нiколи не був одруженим та не лишив нащадкiв. Однак, все це – плiтки, якi менi не хотiлося б повторювати. Вiн розправив своi потужнi плечi та звернувся до сенаторiв:

– Я прибув прямо з табору Помпея Великого в Аравii! Я плив найшвидшими кораблями та скакав найшвидшими конями, аби принести вам цю радiсну звiстку! Тиран та запеклий ворог Риму Мiтрiдат Євпатор помер на шiстдесят восьмому роцi життя! Вiйну на Сходi виграно!

Далi, як це зазвичай бувае пiсля оголошення таких драматичних звiсток, на якусь мить встановилася цiлковита й непорушна тиша, а потiм уся зала вибухнула оплесками. Чверть столiття тривала вiйна Риму з Мiтрiдатом. Хтось казав, що в Азii вiн винищив вiсiмдесят тисяч римлян. Іншi казали про сто п’ятдесят тисяч. Та яке б з чисел не вiдповiдало дiйсностi, Мiтрiдат був уособленням самого жаху. З незапам’ятних часiв його iм’ям римськi матерi лякали своiх дiтей, аби змусити iх добре поводитися. А тепер його бiльше не було! І в цьому – заслуга Помпея! І байдуже, що Мiтрiдат вчинив самогубство, аби не загинути вiд руки римлянина, – старий тиран спробував прийняти отруту, та вона не подiяла через те, що старий тиран довгими роками, побоюючись отруення, вживав протиотруту для перестороги – i довелося кликати солдата, який його i добив. І байдуже, що багато хто вважав, що це саме Лукулл – який досi чекав на свiй трiумф за мiськими мурами – заклав пiдвалини тiеi стратегii, яка зрештою поставила Мiтрiдата на колiна. Важливим було те, що сьогоднi героем був Помпей – i Цицерон знав, що робити в цьому випадку. Щойно оплески затихнули, вiн пiдвiвся та запропонував оголосити п’ять днiв всенародноi подяки в Римi на честь вiйськового генiя Помпея. Сенат зустрiв цю пропозицiю оплесками. Потiм вiн дав слово Гiбридi, який теж пробуркотiв декiлька слiв захоплення. Далi консул надав Целеру можливiсть прославити свого брата, який проплив та проскакав тисячi миль, аби донести до нас цю добру звiстку. І в цю мить зi свого мiсця пiдвiвся Цезар – Цицерон надав йому слово, вважаючи, що той запропонуе принести богам жертви на знак подяки.

– При всiй повазi до нашого консула дозвольте запитати, чи ми не занадто бережливi у проявах нашоi подяки? – сказав Цезар оксамитовим голоском. – Пропоную поправку до пропозицii Цицерона. Кiлькiсть днiв всенародноi подяки мае бути збiльшена вдвiчi i становити десять днiв. Окрiм того, Сенат мае надати Гнею Помпею довiчний дозвiл з’являтися пiд час Ігор в одязi трiумфатора – аби навiть пiд час вiдпочинку нашi громадяни не забували, чим йому завдячують.

Менi майже було чути скрегiт зубiв Цицерона за його штучною посмiшкою, коли вiн ставив цю пропозицiю на голосування. Вiн знав, що Помпей зверне увагу на те, що Цезар виявився вдвiчi бiльш щедрим, нiж сам консул. Пропозицiю було пiдтримано одноголосно, за винятком одного голосу молодого сенатора на iм’я Марк Катон. Вiн заявив, що Сенат обходиться з Помпеем, наче вiн цар, займаеться запопадництвом та пiдлабузництвом – i засновники Республiки вже, певне, попереверталися в своiх трунах. Вiн у своему виступi вiдверто глузував з рiшення Сенату – i двое сенаторiв, що сидiли по обидва боки, спробували силою всадити його на мiсце. По обличчях Катулла та решти патрицiiв я зрозумiв, що Катону вдалося добряче зачепити iхне самолюбство.

Узагалi, з усiх видатних постатей минувщини, яких я зберiгаю в своiй пам’ятi та якi являються менi у снах, Катон – найбiльш непересiчна постать. Це була ну дуже чудернацька iстота! Тодi йому було не бiльше нiж тридцять рокiв, та вiн мав обличчя старця. Статура його була вкрай недолугою, за волоссям вiн не слiдкував. Нiколи не посмiхався та нечасто мився. Вiд нього тхнуло. Релiгiею для Катона було накопичення. Хоча вiн i був багатiем, та нiколи не iздив у ношах, перемiщувався виключно пiшки i, до того ж, дуже часто вiдмовлявся й вiд чобiт, а подекуди й вiд тунiки. Катон стверджував, що хоче навчитися не озиратися на думку оточуючих, хай би про яку справу не йшлося – важливу чи дрiбну. Службовцi казначейства жахалися його, наче чорт ладану. Майбутнiй сенатор колись, коли ще був зовсiм молодим, прослужив там близько року – i вони розказували менi, що Катон змушував iх звiтувати за будь-яку, навiть дрiбнiсiньку суму, яку вони витратили. І навiть пiсля завершення своеi служби там вiн продовжував приходити в Сенат з табличками видаткiв казначейства i, розсiвшись на своему незмiнному мiсцi на останньому ряду, дуже пильно вивчав цi таблички, не звертаючи уваги на смiх та розмови оточення.

Наступного дня пiсля надходження звiстки про смерть Мiтрiдата Катон завiтав до Цицерона. Консул випустив стогiн, коли я повiдомив йому, що на нього очiкуе Катон. Вiн знав його з давнiх часiв та навiть виступав на його боцi в судi, коли той пiддався одному зi своiх несподiваних iмпульсiв та вирiшив через суд змусити свою двоюрiдну сестру Лепiдiю з ним одружитися. Та все ж Цицерон розпорядився запросити гостя.

– Ми маемо негайно позбавити Помпея посади головнокомандувача, – проголосив Катон, ще навiть не встигнувши зайти. – Та наказати йому негайно повернутися до Риму.

– Доброго ранку, Катон. Чи не зажорстке рiшення, тим паче пiсля його останньоi перемоги?

– Саме в цiй перемозi й криеться вся проблема. Помпей мае служити Республiцi, а ми ставимося до нього, наче це вiн – наш хазяiн. Якщо ми не вживатимемо будь-яких заходiв, то цей полководець повернеться та захопить всю державу. Ти маеш вже завтра внести пропозицiю про його звiльнення.

– В жодному випадку. Помпей – найуспiшнiший римський военачальник з часiв Сципiона. Вiн заслуговуе на всi почестi, якi ми йому надаемо. Ти припускаешся тiеi ж помилки, що й твiй прапрапрадiд, коли той позбавив посади Сципiона.

– Ну що ж, якщо його не зупиниш ти, то це зроблю я.

– Ти?

– Я маю намiр подати свою кандидатуру на посаду трибуна i хочу, аби ти мене пiдтримав.

– Правда?

– Як трибун я накладатиму вето на будь-який закон, що буде вноситися прислужниками Помпея. Я хочу стати полiтиком, який буде зовсiм не схожим на теперiшнiх.

– Впевнений, що саме таким ти й будеш, – сказав Цицерон, через плече дивлячись на мене та злегка пiдморгнув менi.

– Я хочу принести в полiтику невблаганну логiку фiлософii, розбираючи кожну проблему крiзь призму максим та концепцii стоiцизму. Тобi вiдомо, що в моему будинку живе Атенодор Кордилiй, який, ти погодишся, е провiдним знавцем стоiцизму. Вiн стане моiм постiйним радником. Республiка повiльно дрейфуе до катастрофи, як я це бачу. Їi пiдганяють вiтри компромiсiв, на якi ми так легко йдемо. Нам у жодному випадку не слiд було надавати Помпею цих виняткових переваг.

– А я iх пiдтримав.

– Я знаю, i тобi мае бути за це соромно. Я зустрiчався з Помпеем в Ефесi, коли три роки тому повертався до Риму. Вiн нагадував схiдного тирана. Хто дозволив йому зводити всi тi прибережнi мiста? А захоплювати новi провiнцii? Сенат колись це обговорював? А народ за це голосував?

– Вiн командуе вiйськами на мiсцi. Тому вiн неминуче повинен мати певний рiвень самостiйностi. Пiсля перемоги над пiратами вiн був вимушений зводити бази, аби убезпечити нашу торгiвлю. Інакше цi бандити повернулися б, щойно вiн залишив би тi територii.

– Та ми загрузли в краях, про якi нiчого не знаемо! От зараз ми окупували Сирiю! Сирiя… Що нам там треба? А потiм настане черга Єгипту – i нам доведеться постiйно тримати там легiони. Хто очолюе легiони, якi контролюють iмперiю – це може бути Помпей чи будь-хто iнший – вiн завжди неминуче контролюватиме й Рим. А того, хто намагатиметься йому заперечити, звинувачуватимуть у браку патрiотизму. Консулам лишатиметься лише вирiшувати цивiльнi спори вiд iменi якогось заморського генералiсимуса.

– Катон, нiхто не сперечаеться з тим, що певна загроза iснуе. Але ж у цьому весь змiст полiтики – долати перешкоди в мiру того, як вони з’являються, i завжди бути готовим долати новi. Я порiвняв би мистецтво полiтика з мистецтвом командувача флотом: зараз пливемо на веслах, а потiм станемо пiд вiтрила. Зараз ти йдеш пiд вiтром, а згодом – боротимешся проти нього. Зараз ти прагнеш зловити хвилю прибою, а потiм намагаешся вiд неi ж утекти. Це потребуе довгих рокiв навчання й практики, а не просто вивчення однiеi iнструкцii, навiть якщо ii написав Зенон[9 - Зенон Китiйський – засновник школи стоiцизму.].

– І на що ти очiкуеш вiд такого плавання?

– Сподiваюся, воно дасть менi вижити в цi буремнi часи. Погодься, це не мало.

– Ха-ха! – хоча Катон смiявся нечасто, смiх його вiд цього приемним не ставав, вiн був схожий на хрипле, грубе гавкання. – А дехто з нас сподiваеться на значно бiльшi досягнення. Але це вимагае iнших навичок керування судном. Ось тобi моi заповiдi, – з цими словами Катон почав загинати своi довгi худорлявi пальцi: – Нiколи не вiдступай перед проханнями, не потурай хибi та не пробачай людям iхнiх помилок. Нiколи не розрiзняй мiж собою хибних учинкiв – всi вони однаково хибнi, якою б не була серйознiсть грiха. І, зрештою, не йди на компромiси вiдносно жодного з цих принципiв. Бо «лише мудрецi, навiть потворнi, прекраснi…»

– «…вони багатi в жебрацтвi, i в рабствi вони – царi». Я вже чув цю цитату, дякую. Якщо ти прагнеш прожити спокiйне життя науковця, обговорювати фiлософiю зi своiми дiтлахами та учнями – то цiлком може бути, що твiй шлях правильний. Та якщо ти прагнеш керувати Республiкою, в твоiй бiблiотецi повинно бути багато iнших книг, окрiм однiеi лише працi Зенона.

– Ми гаемо час. Ти, вочевидь, не пiдтримаеш мене.

– Зовсiм навпаки, я iз задоволенням за тебе проголосую. Спостерiгати за твоею дiяльнiстю на посадi трибуна стане одним з найбiльш незабутнiх видовищ за всю iсторiю Риму.

Коли Катон пiшов, консул сказав менi:

– Щонайменше наполовину вiн божевiльний. Але щось у ньому е.

– Вiн мае шанси на перемогу?

– Звiсно, мае. Кого звуть Марк Порцiй Катон, той завжди матиме в Римi непоганi шанси. І вiн мае рацiю щодо Помпея. Як нам обмежити його амбiцii? – Цицерон замислився. – Надiшли раба до Непота, нехай дiзнаеться, чи той вже вiдпочив з дороги? Якщо так, то запроси його завтра на военну нараду пiсля засiдання Сенату.

Зробивши, як сказав Цицерон, я отримав вiдповiдь, що Непот повнiстю вiддаеться до послуг Цицерона. Тому пiсля завершення на наступний день засiдання Сенату, Цицерон попросив декiлькох колишнiх консулiв, якi мали военний досвiд, залишитися, аби заслухати бiльш детальну доповiдь Непота про плани Помпея. Крассом, який вже пiзнав владу, яку дають посада консула та незлiченнi багатства, цiлковито оволодiла тепер мрiя про едину рiч, якоi вiн ще не мав – про военну славу. Тому вiн щиро жадав взяти участь у военнiй нарадi. Вiн навiть почав ходити вперед-назад навколо курульного крiсла Цицерона, сподiваючись отримати запрошення. Та Цицерон ненавидiв Красса бiльше, нiж будь-кого, окрiм Катiлiни, – тому не мiг втратити нагоду його принизити. Вiн настiльки неприкрито iгнорував його, що зрештою, розлючений, Красс пiшов, залишаючи позаду з десяток сивочолих сенаторiв, якi згуртувалися навколо Непота. Я невибагливо стояв збоку та робив нотатки.

Цицерон вчинив мудро, запросивши на нараду таких людей, як Гай Курiй, який здобув свiй трiумф ще десять рокiв тому, та Марк Лукулл – молодший брат Лiцинiя Лукулла. Найбiльшою вадою мого хазяiна як державного дiяча було те, що в питаннях вiйни та армii вiн завжди був повним невiгласом. В молодостi вiн, маючи слабке здоров’я, щиро ненавидiв все, що було пов’язане з армiею: брак комфорту, тупоголову дисциплiну, нудне табiрне життя. Тому вiн i залишив армiю негайно, коли пiдвернулася нагода – i повернувся до юридичноi практики. Тепер йому гостро давався взнаки брак знань в цiй галузi – i вiн був вимушений передати розпитування Непота Курiю, Лукуллу, Катуллу та Ізаурику. Незабаром вони з’ясували, що пiд проводом Помпея знаходилося вiйсько у складi восьми повнiстю укомплектованих та озброених легiонiв, а штаб його розташовувався – щонайменше тодi, коли Непот востанне був там – на пiвдень вiд Іудеi, на вiдстанi декiлькох миль вiд мiста Петра. Цицерон надав кожному слово.

– На мiй погляд, на цей рiк у нас е двi можливостi, – почав Курiй, який воював на Сходi пiд проводом Сулли. – Перша – рушити на пiвнiч до Кiммерiйського Босфору, аби взяти порт Пантикапей та приеднати до iмперii Кавказ. Другий варiант, який менi особисто подобаеться бiльше – почати наступ на схiд та раз i назавжди розiбратися з Парфянським царством.

– Не забувай ще й третiй варiант, – додав Ізаурик. – Єгипет. Вiн належить нам вiдтодi, як Птолемей в своему заповiтi розпорядився передати його нам. На мiй погляд, треба рушити на захiд.

– Або на пiвдень, – запропонував Лукулл. – Чому б не захопити Петру? Там е й вихiд до моря та дуже родючi грунти.

– Таким чином, обираемо мiж пiвнiччю, пiвднем, сходом та заходом, – пiдсумував Цицерон. – Здаеться, Помпей мае широкий вибiр. Непоте, не знаеш часом, що вiн обере? Я переконаний, що Сенат затвердить будь-яке його рiшення.

– Наскiльки менi вiдомо, вiн подумуе про вiдступ.

Пiсля цих слiв у повiтрi повисла тиша, яку перервав Ізаурик.

– Вiдступ? – приголомшено повторив вiн. – Що ти цим хочеш сказати? Пiд його командуванням сорок тисяч запеклих в боях ветеранiв, i його нiщо не може зупинити.

– «Запеклi» – це ваша точка зору. На мiй погляд, краще пiдходить слово «виснаженi». Деякi з них вже понад десять рокiв у походах.

Тиша запанувала, поки сенатори мiркували про почуте.

– Тобто ти хочеш сказати, що Помпей мае намiр привести свое вiйсько в Італiю? – зрештою, спитав Цицерон.

– А чому б i нi? Це ж iхня батькiвщина. Помпею вдалося пiдписати декiлька дуже вигiдних угод з мiсцевими правителями. Його власний авторитет вартуе десятка легiонiв. Знаете, як його називають на Сходi?

– Розкажи.

– Повелитель Землi та Води.

Цицерон оглянув вирази облич колишнiх консулiв. Бiльшiсть з них виражали недовiру.

– Непоте, я думаю, що висловлю загальну думку, якщо скажу, що Сенат не буде задоволений таким вiдступом.

– Абсолютно, – сказав Катулл та сивочолi голови кивнули на знак згоди.

– Тому я пропоную вчинити так, – запропонував Цицерон. – Ми передамо з тобою для Помпея послання, в якому, звiсно ж, висловимо подяку та пошану за те, як вiн керуе нашими вiйськами – i висловимо побажання, аби його вiйсько лишалося на мiсцi та готувалося до новоi кампанii. Звiсно ж, якщо вiн забажае скласти з себе тягар обов’язкiв та залишити пiсля стiлькох рокiв служби посаду головнокомандувача – то Рим прийме таке рiшення та тепло привiтае свого видатного сина.

– Ви можете висловлювати будь-якi побажання, – грубо перервав його Непот, – але таке послання я не повезу. Я лишаюся в Римi. Помпей звiльнив мене з вiйськовоi служби, та я маю намiр брати участь у трибунських виборах. А тепер дозвольте попрощатися, я маю iншi справи.

Проводжаючи молодого офiцера поглядом, Ізаурик вилаявся.

– Вiн би не наважився так iз нами розмовляти, якби був живий його батько. Кого ж ми виховали?

– Якщо це щеня Непот так iз нами розмовляе, – сказав Курiй, – то тiльки уявiть собi, як говоритиме його хазяiн, за спиною якого стоять сорок тисяч ветеранiв.

– Повелитель Землi й Води, – пробуркотiв Цицерон. – Гадаю, нам слiд подякувати йому за те, що лишив нам повiтря, – пролунав смiх. – Оце б дiзнатися, якi в Непота можуть бути справи, важливiшi, нiж наша нарада… – Вiн нахилився до мене та прошепотiв: – Рушай за ним, Тiроне, з’ясуй, куди вiн пiде.

Я поспiхом пiшов через прохiд та пiдiйшов до виходу саме вчасно, аби помiтити, як Непот у супроводi свого звичного екскорту перетнув Форум та попрямував у бiк ростр. Тодi, близько восьмоi години, на вулицях було повно народу, i менi не було складно в цiй метушнi мiста прослiдкувати за ним – до того ж, вiн не належав до тих, хто постiйно озираеться через плече. Вiн з невеличкою групою своiх супутникiв пройшов повз храм Кастора – i добре, що тiеi митi я скоротив вiдстань мiж нами, тому що, пройшовши по via Sacra, вони раптом зникли з поля зору. Я зрозумiв, що вони увiйшли до резиденцii верховного жреця.

Спершу я подумав негайно повернутися та розповiсти про все Цицерону. Втiм, щось мене зупинило. Навпроти резиденцii розташовувалася низка магазинiв – i я зайшов до одного з них i почав спостерiгати за входом до цезаревоi резиденцii, вдаючи, що обираю в магазинi коштовностi. Я побачив, як на ношах до резиденцii прибула його мати. Потiм поiхали дружина – i теж на ношах. Це була молода й красива жiнка. Багато людей входили та виходили – але бiльше я нiкого не впiзнавав. Десь за годину продавець нетерпляче заявив, що мае закривати магазин. Вiн провiв мене до виходу – i цiеi митi з непримiтноi повозки, яка саме пiд’iхала, з’явилася лиса голова Красса, який вийшов з повозки та зайшов до будинку Цезаря. Я ще трохи почекав та, не побачивши бiльше нiчого цiкавого, повернувся до Цицерона з новинами.

Вiн до того часу вже залишив будiвлю Сенату, i я застав його вдома за розбиранням пошти.

– Ну що ж, одну загадку ми розгадали, – сказав вiн, коли вислухав мене. – Тепер зрозумiло, що своi двадцять мiльйонiв на пiдкуп виборцiв Цезар взяв не тiльки вiд Красса, але й вiд Повелителя Землi й Води.

Вiн вiдкинувся на спинку та глибоко замислився. Як вiн сказав менi пiзнiше, «якщо наймогутнiший военачальник, головний позикодавець та верховний жрець починають зустрiчатися, то слiд бути напоготовi».

Десь в той саме час iстотно зросла роль Теренцii в публiчному життi Цицерона. Багатьом було незрозумiло, як вiн прожив з нею бiльше нiж п’ятнадцять рокiв. Це була дуже набожна жiнка, начисто позбавлена вроди й шарму. Але вона мала одну дуже рiдкiсну перевагу – сильний характер. Вона викликала повагу – i з роками Цицерон все бiльше дослухався до ii порад. Теренцii не цiкавi були фiлософiя чи лiтература, iсторiю вона знала погано i, взагалi, освiти гарноi не мала. Та хоч вона i була вiльною вiд тягаря книжкових знань та не була природою надiлена делiкатнiстю, вона мала рiдкiсну здатнiсть дивитись в саму суть питання, про що б не iшлося – про якусь проблему чи про людину. І вона нiколи не соромилася говорити те, що думае.

Розпочну з того, що Цицерон, аби дарма не турбувати свою дружину, не розказав iй про те, що Катiлiна заприсягся його вбити. Та, що було характерним, Теренцiя, будучи жiнкою розумною та проникливою, дуже скоро сама про все дiзналася. Як дружина консула, вона була покровителькою культу Доброi Богинi. Не скажу, що це означало – бо все, що мало якийсь стосунок до цiеi богинi та ii храму, сповненого змiями, ретельно приховувалося вiд чоловiкiв. Все, що менi вiдомо, це те, що одного разу до Теренцii прийшла одна з жриць цiеi богинi – жiнка з шляхетноi родини та вiрна громадянка – прийшла вся заплакана та попередила, що життю Цицерона загрожуе небезпека, та що йому варто бути напоготовi. Сказати щось окрiм цього вона вiдмовилася. Та Теренцiя не могла цього так залишити, i завдяки комбiнацii з лестощiв, благань та погроз – комбiнацii, яка i самому Цицерону зробила б честь – крок за кроком витягла з цiеi жiнки всю правду. Потiм вона змусила нещасну прийти до будинку Цицерона та про все розказати консулу.

Одного разу я працював разом з Цицероном в його кабiнетi, аж дверi рiзко вiдчинилися та в кiмнату залетiла Теренцiя – вона не постукала, втiм, вона нiколи цього не робила. Теренцiя, яка була багатшою за свого чоловiка та мала бiльш шляхетне походження, вiддавала перевагу тому, аби не вести розмов на тему: «Хто в домi хазяiн?» Натомiсть вона оголосила:

– Прийшов дехто, з ким ти маеш поговорити.

– Не зараз, – вiдповiдав Цицерон, не вiдводячи погляду вiд своеi роботи. – Нехай пiзнiше зайдуть.

Та Теренцiя наполягала.

– Це… – i вона назвала iм’я, яке я не назву, – не заради тiеi жiнки (вона давно вже померла), але заради ii нащадкiв.

– І навiщо менi з нею зустрiчатися? – пробуркотiв Цицерон, вперше кидаючи на дружину незадоволений погляд. Тут вiн усвiдомив, що Теренцiя не вiдступить, i сказав вже iншим тоном: – Що таке, жiнко? Що сталося?

– Ти маеш все почути сам, – Теренцiя вiдiйшла в бiк, i ми побачили панянку рiдкiсноi вроди, хоча краса ii вже й почала в’янути. Очi ii були заплаканими. Я хотiв пiти, але Теренцiя впевненим голосом наказала менi лишитися.

– Це найкращий у свiтi стенографiст, – пояснила вона гостi. – І йому можна цiлком довiряти. Якщо вiн дозволить собi пробовтатися, я накажу з нього живого зняти шкiру, – Теренцiя кинула на мене такий погляд, що я одразу усвiдомив: так воно неодмiнно й станеться.

Ця зустрiч була однаково незручною як для Цицерона, який був пуританином у душi, так i для цiеi жiнки, якiй пiд тиском Теренцii довелося зiзнатися, що вона ось вже декiлька рокiв – коханка Квiнта Курiя. Це був розпусний сенатор, друг Катiлiни. Вже колись вигнаний з Сенату через банкрутство та розпусту, вiн був упевнений, що й за наступного перепису сенаторiв його теж обов’язково звiдти викинуть. І через це вiн перебував у дуже складнiй ситуацii.

– Курiй не вилазить з боргiв, вiдколи я його знаю, – пояснювала жiнка. – Та зараз справи його зовсiм кепськi. Його маетки заставленi й перезаставленi. Вiн то присягаеться вбити нас обох, аби уникнути ганебного банкрутства, то розказуе, якi прекраснi подарунки менi купить. Вчора вночi я посмiялася з нього: «Як ти менi щось купиш? Це ж я тобi завжди грошi даю». Я спровокувала його. Ми серйозно посварилися. Зрештою, вiн сказав менi, що до кiнця лiта ми матимемо стiльки грошей, скiльки нам буде потрiбно. Тодi ж вiн менi розказав про плани Катiлiни.

– Так, i цi плани полягають у тому, щоб…

Вона на якийсь час замислилася, потiм розпрямилася та подивилася просто в очi Цицерону.

– Убити тебе, консуле, та захопити Рим. Скасувати всi борговi зобов’язання, забрати майно багатих, роздiлити державнi та релiгiйнi посади мiж своiми спiльниками.

– Ти в це вiриш?

– Так.

– Та вона ще не розповiла про найжахливiше! – втрутилася Теренцiя. – Аби якнайсильнiше прив’язати до себе своiх спiльникiв, Катiлiна змусив iх присягнути на кровi – i для цього вбив хлопчика. Зарiзав його, наче барана.

– Так, – зiзнався Цицерон. – Менi про це вiдомо, – вiн витягнув руку, зупиняючи обурення Теренцii. – Вибач, я не знав, наскiльки це серйозно. Менi здавалося, не слiд турбувати тебе через дурницi, – вiн повернувся до гостi. – Ти маеш перелiчити менi iмена всiх учасникiв заколоту.

– Нi, я не можу.

– Сказала А, треба казати Б. Менi потрiбнi iхнi iмена.

Вона спочатку розплакалася, усвiдомлюючи, що потрапила в пастку, а потiм спитала:

– Ти обiцяеш менi захистити Курiя?

– Не можу обiцяти, та я подивлюся, що можна зробити. Ну ж бо, називай iмена.

– Корнелiй Цегет, Кассiй Лонгiн, Квiнт Аннiй Кiлон, Лентул Сура та його вiльновiдпущеник Умбренiй… – якийсь час вона помовчала, а коли заговорила, то голос ii було ледь чути. Несподiвано iмена нахлинули таким потоком, нiби промовляючи iх з такою швидкiстю вона сподiвалася скоротити своi муки. – Автронiй Пает, Марк Лека, Луцiй Бестiй, Луцiй Варгунт.

– Зажди-но! – Цицерон дивився на неi приголомшено. – Ти назвала Лентула Суру, мiського претора, та його вiльновiдпущеника Умбренiя?

– Публiй Сулла та його брат Сервiй, – несподiвано вона зупинилася.

– Це все?

– Це всi сенатори, яких називав Курiй. Але е ще заколотники не з Сенату.

– Скiльки разом?

– Десятеро, – порахував я. – Одинадцятеро з Курiем, та дванадцятеро, якщо додати Катiлiну.

– Дванадцять сенаторiв? – я дуже нечасто бачив Цицерона настiльки шокованим. Вiн надув щоки та опустився в крiсло, нiби як його вдарили по головi – а потiм з шумом видихнув. – Сура та брати Сулла не зможуть виправдатися тим, що опинилися пiд загрозою банкрутства. Це – державна зрада, нiчим не прихована, – раптом вiн вскочив, не маючи сили бiльше сидiти на мiсцi. – О боги! Що ж таке коiться?

– Ти маеш заарештувати iх, – зажадала Теренцiя.

– Звiсно, маю. Та якщо я пiду цим шляхом – одразу, як зможу, поки я не можу – i чим це завершиться? Є цi дванадцятеро, але скiльки iх усього? Почнiмо з Цезаря – яка його роль в усьому? Минулого року вiн пiдтримав Катiлiну на виборах. Ми знаемо, що вiн близький до Сури – не забуваймо, це Сура дозволив засудити Рабiрiя. А Красс? Що з ним? Вiн, певно, замiшаний. А Лабiнiй – трибун Помпея. То що, i Помпей замiшаний?

Вiн ходив кiмнатою, наче маятник.

– Не може бути, щоб всi вони прагнули тебе вбити, – сказала Теренцiя. – В такому випадку ти давно був би мертвий.

– Може, ти й маеш рацiю, та всi вони усвiдомлюють, якi можливостi надасть iм хаос… Хтось хоче вбити для того, щоб цей хаос розпочався. Іншi сподiваються дочекатися, коли вiн набере сили. Вони як дiти, що грають з вогнем, i з них найнебезпечнiший – Цезар. Це якесь божевiлля – наша держава з’iхала з глузду, – ще якийсь час Цицерон продовжував ходити туди-сюди, його уява малювала йому пророчi картини Риму в руiнах, криваво-червонi води Тибру, Форум, вкритий вiдрубаними головами. Вiн все це детально описав нам. – Я маю стати цьому на завадi. Мае бути якийсь спосiб…

Увесь цей час жiнка, яка принесла цю звiстку, здивовано дивилася за ним. Зрештою, Цицерон зупинився, нахилився до неi та стиснув ii руки:

– Шановна панi, тобi непросто було прийти до моеi дружини з цим, та я дякую Провидiнню за те, що ви прийшли. Не тiльки я, але й вся республiка навiчно в боргу перед тобою.

– Але що менi тепер робити? – сплакнула вона. Теренцiя передала iй хустинку, жiнка протерла очi. – Тепер я не можу повертатися до Курiя.

– Ти маеш, – сказав Цицерон. – Ти – мое едине джерело iнформацii.

– Якщо Катiлiна дiзнаеться, що я видала його плани – вiн уб’е мене!

– Вiн про це нiколи не дiзнаеться

– А мiй чоловiк? Моi дiти? Що я iм скажу? Подружня зрада як така – це дуже погано. А зрада з заколотником?..

– Вони зрозумiють тебе, якщо знатимуть твоi мотиви. Нехай це стане твоею покутою. Важливо, аби нiхто нiчого не помiтив. З’ясуй у Курiя все, що зможеш. Ти маеш змусити його розкритися. Винагороджуй його по-своему, якщо буде потрiбно. Сюди бiльше не приходь – це надто небезпечно. Все, про що довiдаешся, розказуй Теренцii. Ви можете легко зустрiчатися у вашому храмi, де вас нiхто не бачить.

Звiсно ж, вона не хотiла вплутуватися в це мереживо зi зрад. Та коли Цицерону було щось потрiбно, вiн був здатний умовити будь-кого на будь-що. І коли вiн, не обiцяючи Курiю прямо недоторканостi, пообiцяв зробити для нього все, що буде можливо, жiнка здалася. Так вона стала шпигункою Цицерона, а сам хазяiн приступив до розробки свого власного плану.




VI


На початку квiтня Сенат пiшов на канiкули. Лiктори тепер знов охороняли Гiбриду, i Цицерон вирiшив, що буде безпечнiше вiдправити сiм’ю на морське узбережжя. На вiдмiну вiд багатьох чиновникiв, якi затрималися в Римi, аби подивитися театральну виставу, ми виiхали з першими променями сонця та в супроводi вершникiв-охоронцiв попрямували Аппiевою дорогою на пiвдень. Здаеться, разом нас було близько тридцяти осiб. Цицерон розлiгся на подушках у своему вiдкритому возi, то слухаючи, що йому читав Сизифiй, то надиктовуючи менi листи. Маленький Марк iхав на мулi, поруч з ним крокував раб. Теренцiя та Туллiя iхали кожна в своiх ношах, якi несли озброенi таемними ножами раби. Щоразу, як нам на дорозi траплялася група чоловiкiв, я думав, що це найманi вбивцi – i тому доки досягнули Понтинських болiт, ця подорож тривалiстю в цiлий день уже пристойно пошарпала менi нерви. Ми зупинилися переночувати в Трес Табарнi, та я так i не змiг заснути через квакання жаб, запах гнилоi води та писк комарiв.

Зранку ми пересiли на баржу та продовжили нашу подорож. Цицерон, який сидiв на носу в крiслi, заплющив очi та пiдставляв свое обличчя променям весняного сонця. Пiсля галасу сповненоi мандрiвниками дороги тиша, яка панувала над каналом, тиснула нам на вуха. Цицерон не працював – це на нього зовсiм не було схожим. На найближчiй зупинцi на нас чекала сумка з офiцiйними паперами – та, коли я протягнув iх консулу, вiн вiд мене вiдмахнувся. Те саме повторилося й на його вiллi в Фармiнi. Декiлька рокiв тому Цицерон придбав цей затишний будиночок на узбережжi Середземного моря з широкою терасою, де вiн зазвичай писав або репетирував своi промови. Та протягом усього першого тижня вiдпочинку хазяiн лише грав з дiтьми, водив iх на риболовлю та стрибав у невисоких хвилях, якi розбивалися просто за невисоким муром його вiлли. Оскiльки я знав про всю серйознiсть проблем, що нависли над ним, мене дивувала його безтурботнiсть. Тепер, звiсно, я розумiю, що й тодi консул не припиняв роботи – вiн працював так, як працюють поети, очищував голову вiд полови порожнiх думок i чекав на натхнення.

На початку другого тижня на обiд до консула прийшов Сервiй Сульпiцiй у супроводi Постумii. Його вiлла розташовувалася через затоку – в Гаетi. Вiн майже не спiлкувався з Цицероном пiсля того, як консул розповiв йому про зустрiч з його дружиною в будинку Цезаря. Але зараз вiн перебував у гарному гуморi, на вiдмiну вiд своеi дружини. Причини таких разючих змiн стали зрозумiлими перед самим обiдом, коли Сервiй вiдвiв Цицерона в бiк для розмови. Вiн щойно прибув з Риму, тому його переповнювали столичнi плiтки. Сервiю важко було стримати свою радiсть.

– Цезар завiв собi нову коханку. Це Сервiлiя, дружина Юнiя Силана!

– У Цезаря нова коханка? Що ж тут нового? Це так само природньо, як i нове листя на деревах навеснi.

– Та як ти не розумiеш. Це не тiльки покладе край тим безпiдставним чуткам про нього та Постумiю, але ускладнюватиме перемогу Силана у виборах консула влiтку.

– Чому ти так думаеш?

– Цезар контролюе великий блок голосiв популярiв. Навряд чи вiн вiддаватиме iх чоловiковi своеi коханки, чи не так? Тому я можу розраховувати на деякi з них. Отже, за схвалення патрицiiв та за твоеi пiдтримки я напевно виграю.

– Ну що ж, тодi я радий привiтати тебе. Для мене буде великою честю за три мiсяцi оголосити тебе переможцем. А вже вiдомо, скiльки буде кандидатiв?

– Напевно, четверо.

– Ти, Силан, а ще хто?

– Катiлiна.

– Вiн точно висуватиме свою кандидатуру?

– Звiсно! І не сумнiвайся. І Цезар уже заявив, що знов пiдтримуватиме його.

– А четвертий хто?

– Луцiй Мурена, – Сервiй назвав iм’я колишнього легата Лукулла, який тепер був губернатором Далекоi Галлii, – але вiн занадто солдат, аби здобути пiдтримку в мiстi.

Того вечора вони обiдали на вiдкритому повiтрi. Зi своеi кiмнати я чув шерех хвиль по камiнню та зрiдка – тi голоси, якi до мене доносив теплий солонуватий вiтер. Вiн приносив i запахи приготованоi на вугiллях риби. Наступного дня спозаранку Цицерон сам з’явився, аби мене розбудити. З подивом я побачив, що Цицерон, досi одягнений в одежi, якi були на ньому вчора ввечерi, сидить бiля дальнього кiнця мого вузького лiжка. Свiтанок щойно настав. Здавалося, консул взагалi не спав.

– Одягайся, Тiроне. Час вирушати.

Поки я взувався, хазяiн повiдав менi про те, що тут вiдбувалося. Наприкiнцi вечора Постумiя знайшла нагоду поговорити з ним наодинцi.

– Вона взяла мене за руку та запропонувала пройтися терасою. На мить я подумав, що вона хоче запропонувати менi замiнити Цезаря в ii лiжку – вона була достатньо п’яною для цього, а сукня була вiдкритою аж до колiн. Але ж нi: виявилося, що почуття ii до Цезаря змiнилися з пристрастi на люту ненависть – i все, чого iй хотiлося – це зрадити його. Постумiя сказала, що Цезар та Сервiлiя створенi один для одного: «Годi й шукати в цiлому свiтi ще одну пару настiльки ж холоднокровних людей». А потiм вона сказала – i процитую ii слово-в-слово, – що Сервiлiя хоче бути дружиною консула, а Цезарю подобаеться трахати консульських дружин – тому Цезар докладе всiх зусиль для перемоги Силана.

– Так i що в цьому поганого? – поставив я дурне питання, бо ще не прокинувся. – Ти ж завжди казав, що Силан, хоч i нудний, але заслуговуе на повагу, i що вiн нiби як створений для високого посту.

– Я б хотiв, аби вiн перемiг. Цього ж прагнуть i патрицii i, як стало тепер вiдомо, Цезар. Тому Силан – абсолютний фаворит. Запекла боротьба розгорнеться за посаду другого консула – i якщо ми нiчого не вдiемо, то ii займе Катiлiна.

– Але, менi здаеться, Сервiй впевнений в собi.

– Вiн не впевнений, а самовпевнений. І Цезарю потрiбно, аби саме таким вiн i був.

Я умився холодною водою. Лише тепер сон вiдступив. Цицерон уже майже вийшов з кiмнати.

– А можна поцiкавитися, куди ми iдемо?

– На пiвдень, – кинув вiн через плече. – На узбережжя Неаполiтанськоi затоки, аби побачитися з Лукуллом.

Вiн лишив Теренцii записку – i ми поiхали до того, як вона прокинулася. Ми подорожували в закритiй повозцi, аби нас не впiзнали – ця пересторога не була зайвою, адже чи не половина Сенату, стомлена вiд надзвичайно довгоi зими, прямувала на вiдпочинок на теплi курорти Кампанii. Аби ще пришвидшити наш рух, ми майже повнiстю вiдмовилися вiд супроводу. Лишилися лише двое охоронцiв – Тит Секст, який нагадував бика, та його потужний брат Квiнт. Вони скакали з двох бокiв – попереду та ззаду вiд нашого возу.

Коли сонце ще вище пiднялося над обрiем, повiтря почало прогрiватися, та наш возик заполонили аромати мiмоз, сiна та розiгрiтих сосен. Час вiд часу я вiдсував фiранку та милувався краевидами. Я заприсягся, що, якщо я колись матиму свою маленьку ферму, то ферма ця буде на пiвднi. Цицерон мовчав. Всю дорогу вiн проспав i прокинувся лише пiд вечiр, коли ми спускалися вузенькою дорогою до Мiценiума, де розташувався… хотiв написати «будинок» Лукулла, але це слово не дуже добре описуе той палац насолод пiд назвою Вiлла Корнелiя, який вiн придбав на узбережжi та майже повнiстю перебудував. Ця будiвля розташувалася на мисi, де, за легендою, був похований троянський герольд. Звiдти вiдкривався чи не найбiльш вишуканий в усiй Італii пейзаж – мальовничiсть острову Прогида, неймовiрна блакить вод Неаполiтанськоi затоки, вигляд гiр Капрi. М’який бриз ворушив верхiвки кипарисiв, коли ми висадилися з екiпажу. Здавалося, ми прибули до раю.

Довiдавшись, хто прибув, Лукулл сам вийшов на ганок, аби особисто привiтати консула. Йому було понад п’ятдесят рокiв, вiн мав виснажений i неприродний вигляд, було помiтно, що вiн почав набирати вагу. Якби ви побачили його, одягненого в шовковi капцi та грецьку тунiку, ви б нiколи не подумали, що перед вами, можливо, найвидатнiший военачальник за останне столiття, – вiн був радше схожим на вчителя танцiв. Але загiн легiонерiв, якi охороняли його палац, а також лiктори, якi розташувалися в затiнку дерев, нагадували, що це – полководець, якого його непереможнi солдати нагородили титулом iмператора на полi битви, i що вiн досi стоiть на чолi величезноi армii. Цей патрицiй наполiг на тому, аби Цицерон пообiдав з ним та переночував в його будинку, а спочатку запропонував прийняти ванну та вiдпочити. Не знаю, чи це було через його байдужiсть, а може, так проявилася вишуканiсть його манер – та Лукулл навiть не поцiкавився причиною несподiваного вiзиту консула.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/robert-harris/lustrum/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Допитливi (лат.) – Прим. перекл.




2


Елiзабет Роусон. Intellectual Life in the Late Roman Republic (Лондон, 1985), стор. 229–230.




3


Устрiна – мiсце, де спалювали трупи.




4


Клiент – у Давньому Римi вiльний громадянин, який добровiльно вiддався пiд заступництво патрона.




5


via Latina – Латинська дорога, одна з найдавнiших римських дорiг.




6


Повне iм’я Катiлiни – Луцiй Сергiй Катiлiна. Сергiй – родове iм’я.




7


Священна дорога – головна дорога Римського Форума, яка з’еднуе Палатинський пагорб з Капiтолiем




8


15 березня




9


Зенон Китiйський – засновник школи стоiцизму.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения