Читать онлайн книгу "Син"

Син
Ю Несбьо


Соннi Лофтус упродовж останнiх десяти рокiв вiдбувае термiн за злочини, яких не скоював. В обмiн за це вiн безперебiйно отримуе героiн. Іншi в’язнi часто звертаються до нього по розраду чи благословення, оскiльки Соннi мае серед них реноме напiвченця-самiтника. Наркоманом вiн став, коли його батько, офiцер полiцii, вчинив самогубство i вже пiсля смертi був визнаний винним у корупцii. Соннi перебувае у центрi уваги корумпованого середовища Осло: тюремний персонал, полiцiя, адвокати, збоченець-капелан – усi зацiкавленi в тому, щоб вiн залишався у в’язницi. Та дiзнавшись про деякi, тривалий час приховуванi факти щодо свого батька, Соннi вчиняе блискучу втечу i розпочинае полювання на людей, винних у злочинах, за якi досi змушений був спокутувати вiн.





Ю Несбьо

Син



І вiн прийде знову,

щоб судити живих i мертвих.







Частина перша





Роздiл 1


Ровер утупився у пофарбовану бiлим бетонну пiдлогу тюремноi камери в одинадцять квадратних метрiв. Вiн стиснув зуби, прикусивши непропорцiйно видовжений золотий рiзець у нижнiй щелепi. Сповiдь дiйшла до найважчого моменту. Тишу в камерi порушувало тiльки шкрябання його нiгтiв по витатуйованому на передплiччi зображеннi Мадонни. А хлопець так i сидiв мовчки, схрестивши ноги, на лiжку навпроти Ровера, вiдколи той увiйшов. Тiльки кивав й усмiхався своею блаженною посмiшкою Будди, зафiксувавши погляд в однiй точцi, десь у Ровера на лобi. Хлопця називали Соннi й подейкували, що вiн iще пiдлiтком убив двох людей, що його батько був корумпованим полiсменом i що Соннi мае цiлющий дотик. Чи хлопець насправдi слухае, зрозумiти було складно, оскiльки його зеленi очi й бiльша частина обличчя ховалися за довгим нечесаним волоссям, та це й не мало значення. Ровер просто хотiв отримати вiд Соннi вiдпущення своiх грiхiв i благословення, щоб завтра вийти з в’язницi суворого режиму Статен з почуттям повнiстю очищеноi людини. Не те щоб Ровер був надто побожним, але це узгоджувалося в цiлому з його твердим намiром змiнитися, реально спробувати виправитися. Вiн набрав повiтря в легенi.

– Я думаю, вона була з Бiлорусi. Мiнськ у Бiлорусi, правильно? – сказав i квапливо зиркнув на хлопця, але той нiчого не вiдповiв. – Нестор дав iй прiзвисько Мiнськ, – вiв далi Ровер. – Вiн наказав менi пристрелити ii.

Явною перевагою сповiдi перед людиною з перегорiлим мозком було те, що в ньому, либонь, не тримались нi iмена, нi подii: все одно, що розмовляеш iз самим собою. Тож зрозумiло, чому в’язнi в Статенi охочiше йшли до цього хлопця, анiж до капелана чи психолога.

– Нестор тримав ii та вiсiм iнших дiвчат у клiтцi в районi Енерхауген. Схiдноевропейки й азiатки. Молодi. Пiдлiтки. Я сподiваюсь, вони були принаймнi пiдлiтками старшого вiку. Але Мiнськ була старшою за решту. Сильнiшою. Вона втекла. Аж парку Тойен дiсталася, доки собака Нестора ii перехопив. Один з отих аргентинських догiв, якщо ти в курсi, про що мова.

Погляд хлопця залишився непорушним, але вiн пiднiс руку. Торкнув свою бороду. Почав повiльно ii розчiсувати пальцями. Брудний рукав його бахматоi сорочки закасався, вiдкривши струпи i слiди вiд уколiв. Ровер розповiдав далi.

– Здоровеннi кровожернi пси-альбiноси. Вбивають усе, на що господар нацькуе. І на що не нацькуе – теж. У Норвегii, звiсно, вони забороненi. Один тип завiз кiлькох до себе у Реленен з Чеськоi республiки, тепер розводить iх i рееструе, як бiлих боксерiв. Ми з Нестором iздили до нього по цуценя. Одне щеня коштуе понад пiвста тисяч зелених. Цуценя було таке славне, що нiхто б зроду не подумав, що…

Ровер зупинився. Вiн знав, що завiв мову про собаку тiльки заради того, щоб вiдтягти неминуче.

– Так чи iнакше…

Так чи iнакше. Ровер подивився на татуювання на своему передплiччi. Готичний собор з двома шпилями – на знак двох термiнiв, що вiн вiдбув, i жоден з яких не мае нiчого спiльного з оцим зiзнанням. Вiн постачав зброю байкерським бандам, а в разi потреби переробляв стволи у своiй майстернi. Вiн знався на цьому. Знався надто добре, щоб вiчно залишатися в тiнi, тому й попався. Вiн знався на своiй справi настiльки добре, що вже у тюрязi Нестор взяв його пiд свое крило. Нестор подбав, щоб вiдтак найлiпшi стволи потрапляли тiльки в його, Нестора, лапи, а не розходились по бандах байкерiв чи будь-яких iнших суперникiв. Вiн платив йому за лiченi мiсяцi роботи бiльше, нiж Ровер мiг би заробити за все життя у своiй майстернi з ремонту мотоциклiв. Але Нестор також ставив високi вимоги. Вiн жадав забагато.

– Вона лежала в кущах; навколо все в кровi. Вона просто лежала нерухомо i дивилась на нас. Собака вирвав iй шматок обличчя – так що кутнi зуби було видно.

Ровер скривився. Перейшов до сутi справи.

– Нестор сказав, що треба провчити iх – показати рештi дiвчат, що на них чекае в разi непокори. І сказав, що з Мiнська однаково пожитку не буде, зважаючи на стан ii обличчя…

Ровер ковтнув слину i вiв далi:

– Тож вiн наказав зробити це менi. Себто прикiнчити ii. У такий спосiб я мав би довести свою вiдданiсть. У мене був старенький пiстолет «Ругер-Mk II», який я сам довiв до ладу. І я намiрявся це зробити. Справдi. Не така це проблема.

Ровер вiдчув, що йому стисло горло. Вiн так часто думав про це, так часто повертався думкою до тих секунд, до тiеi ночi в парку Тойен, до дiвчини, що ввижалась йому знову i знову. Вiн i Нестор розiгрують ту виставу, а решта залишаються в ролi нiмих свiдкiв. Навiть собака мовчав. Скiльки разiв уже Ровер усе обдумував? Сто? Тисячу? Але тiльки тепер, коли вiн уперше вимовив цi слова вголос, вiн усвiдомив, що то не був сон, що все вiдбулося насправдi. Точнiше, це було так, начеб його тiло до цих пiр не погоджувалось прийняти факт. Саме тому його шлунок зараз бунтував. Ровер глибоко вдихнув через нiс, щоб стримати нудоту.

– Але я не мiг цього зробити. Хоча знав, що вона помре. Вони тримали собаку напоготовi, i я думав, що на ii мiсцi я б вважав за лiпше дiстати кулю. Але спусковий гачок неначе заклинило. Я просто не в змозi був натиснути його.

Молодий чоловiк, здавалося, злегка кивнув. Чи то у вiдповiдь на те, що говорив йому Ровер, чи то – на музику, яку тiльки вiн здатен був чути.

– Нестор сказав, що ми не можемо змарнувати на це цiлий день; зрештою, ми були в громадському парку. Отож вiн витяг iз-за халявки невеличкий кривий нiж, ступив уперед, схопив ii за волосся, потягнув угору i, здавалося, просто змахнув ножем перед ii горлом. Як ото рибу патрають. Кров бризнула три-чотири рази, а тодi вона спорожнiла. Знаеш, що менi найбiльше запам’яталося? Собака. Як вiн почав вити, побачивши всю ту кров.

Ровер нахилився в крiслi, спершись лiктями на колiна. Вiн затулив вуха долонями i розкачувався назад i вперед.

– А я нiчого не робив. Стояв i дивився. Я все послав пiд три чорти. Тим часом вони загортали ii в ковдру i пакували в багажник, а я просто дивився. Ми вiдвезли ii в лiсок до Ослмарксетра. Витягли ii i скотили тiло схилом у напрямi Улсудсванет. Чимало людей прогулюють там своiх собак, тож ii тiло знайшли вже наступного дня. Нестор саме цього й прагнув, розумiеш? Вiн хотiв, щоб у газетах надрукували знiмки того, що з нею сталося. Так, щоб вiн мiг показати iх iншим дiвчатам.

Ровер прибрав долонi вiд своiх вух.

– У мене пропав сон; щойно склеплював повiки, починалися неймовiрнi жахи. Дiвчина з вирваною щокою щирилась на мене i вишкiряла всi своi зуби. Тож я пiшов до Нестора i сказав йому, що хочу вийти зi справи. Сказав, що з мене досить постачання «Узi» та «Глокiв», що я хочу повернутись до лагодження мотоциклiв. Жити спокiйним життям, не боятися щомитi полiцiйноi облави. Нестор вiдповiв, що вiн би не проти, вiн, мовляв, уже й сам вiдчув, що у мене кишка тонкувата. Але вiн досить чiтко дав менi зрозумiти, що станеться, якщо я плескатиму язиком. Я вирiшив, що на цьому ми розiйшлись. Я вiдхиляв будь-якi пропозицii, хоча насправдi у мене ще був запас пристойних «Узi». Але мене нiяк не полишало вiдчуття, що щось назрiвае. Що мене, зрештою, приберуть. Тому я зiтхнув з полегшенням, коли мене пов’язала полiцiя. Я подумав, що у тюрязi менi буде безпечнiше. Мене взяли за давню справу, як спiвучасника: вони арештували двох пацанiв, а тi обидва сказали, що я продав iм зброю. Я зiзнався одразу.

Ровер розреготався. Тодi закашлявся. Вiдкинувся на спинку стiльця.

– За вiсiмнадцять годин я звiдси вимiтаюсь. Не знаю, що на мене чекае на вулицi. Але я знаю, що Нестору вже вiдомо про мое звiльнення, хоча виходжу я на чотири тижнi ранiше термiну. Вiн знае все, що вiдбуваеться i тут, i в полiцii, я впевнений у цьому. У нього скрiзь е очi й вуха. Так що я думаю, якби вiн хотiв мене вбити, вiн, можливо, упорав би мене тут, а не чекав на мое звiльнення. А ти як думаеш?

Ровер зачекав. Мовчання. У хлопчини вигляд був такий, наче вiн взагалi не думав.

– Хоч би що сталося, – сказав Ровер, – невеличке благословення зашкодити аж нiяк не може, га?

При словi «благословення» в очах Соннi неначе спалахнуло свiтло, i вiн пiднiс праву руку, показуючи Роверовi, що той мае пiдiйти ближче i стати навколiшки.

Ровер опустився на молитовний килимок перед лiжком. Жодному з iнших в’язнiв Франк не дозволяв килимки на пiдлозi у камерах – це була складова швейцарськоi моделi, застосовуваноi у Статенi: жодних зайвих елементiв у камерах. Кiлькiсть особистих речей обмежувалась до двадцяти. Хто бажав пару взуття, мав вiдмовитись вiд двох пар трусiв або двох книжок. Ровер подивився Соннi в обличчя. Хлопець облизав кiнчиком язика своi сухi, потрiсканi губи. Голос його пролунав напрочуд ясно, i хоча слова вiн вимовляв повiльно, його дикцiя була абсолютно чiткою.

– Нехай усi земнi i небеснi боги помилують тебе i пробачать тобi провини твоi. Ти помреш, але душа розкаяного грiшника вознесеться в рай. Амiнь.

Ровер схилив голову. Вiн вiдчув долоню хлопця на своiй голенiй головi. Соннi був шульгою, але в даному випадку не треба бути генiем, щоб зрозумiти, що йому прогнозуеться коротша тривалiсть життя, нiж бiльшостi праворуких. Передозування може статися завтра, а може, й через десять рокiв – хто знае. Однак Роверовi навiть на одну мить не спало на думку, буцiм дотик хлопцевоi руки цiлющий, як казали в Статенi. Ровер також не дуже вiрив у дiевiсть благословення. То що вiн тут робить? Що ж, релiгiя – це все одно, що страхування вiд пожежi: хто серйозно вiрить, що воно йому знадобиться? Тому коли люди кажуть, що хлопець готовий прийняти чужi грiхи на себе i нiчого не хоче взамiн, то чому б не зробити таку дрiбничку заради душевного спокою? Що Ровера справдi дивувало – це те, як такi, як Соннi, можуть холоднокровно вбивати? Це видавалось безглуздям. Можливо, саме про це йдеться у старовиннiй приказцi: «Диявол знаеться на машкарi».

– Салам алейкум, – вимовив голос, i Соннi прибрав руку.

Ровер залишився на своему мiсцi з опущеною головою. Обстежував язиком гладенький внутрiшнiй бiк свого золотого зуба. Чи був вiн зараз готовий? Чи готовий зустрiтися з Творцем, якщо настав його час? Вiн пiдвiв голову.

– Я знаю, що ти нiколи нiчого не просиш у вiддяку, але…

Вiн подивився на хлопцевi босi ступнi, якi той пiдiбгав пiд себе. Помiтив слiди вiд уколiв у вени на внутрiшньому боцi пiдйому стопи.

– Я тягнув свiй останнiй термiн у Ботсенi, i там роздобути дозу було простiше простого. Ботсен не вважаеться зоною суворого режиму. Натомiсть, кажуть, Франк зробив так, що у Статен неможливо пронести геть нiчого, але…

Ровер устромив руку в кишеню.

– …але це не зовсiм так.

Вiн щось витягнув. Позолочений пiстолет, розмiром з мобiльний телефон. Ровер натиснув на спусковий гачок. Невелике полум’я вирвалося з дула.

– Бачив такий ранiше? Я впевнений, що бачив. Наглядачi, що мене обшукували, коли я сюди прибув, точно бачили. Вони запропонували менi задешево купити контрабанднi сигарети. І, таким чином, запальничку вони менi дозволили залишити. Не думаю, що вони читали мою особову справу. Нiхто в нашi днi не виконуе свою роботу належним чином. Як подумаеш, то тiльки дивуешся, як у цiй краiнi щось iще тримаеться купи.

Ровер зважив свою запальничку в руцi.

– Вiсiм рокiв тому я змайстрував двi таких. Я без удаваноi скромностi скажу тобi, що нiхто в Норвегii не спромiгся б виконати досконалiшу роботу. Один посередник сказав менi, що його клiент хоче мати пiстолет, який вiн нiколи не мусив би ховати, тобто зовсiм не схожий на справжнiй. Отак я й вигадав оце. Кумедно, як працюе людський розум. Спершу, ясна рiч, люди думають, що це пiстолет. Але варто iм показати, що його можна застосовувати як запальничку, вони цiлковито забувають про те, що це пiстолет. Вони припускають, що вiн також може бути зубною щiткою чи викруткою. Але не пiстолетом, у жодному разi. Отож…

Ровер крутнув гвинт на нижньому боцi рукiв’я.

– Вiн приймае двi кулi по 9 мм. Я називаю його «Убивця Щасливоi Пари»…

Вiн нацiлив зброю на молодого чоловiка.

– Один набiй для тебе, кохана… – Вiн перевiв ствол на власну скроню. – …i один набiй для мене.

Смiх Ровера пролунав у тiснiй камерi особливо самотньо.

– У будь-якому разi, я мав змайструвати тiльки один: клiент не хотiв, щоб хто-небудь iще знав таемницю мого невеличкого винаходу. Але я зробив ще один екземпляр. І взяв його з собою для захисту, на випадок, якби Нестор вирiшив прикiнчити мене тут, доки я тягнув термiн. Але, оскiльки я завтра виходжу i вiн менi бiльше не знадобиться, тепер вiн твiй. І ось iще…

Ровер витягнув з iншоi кишенi пачку цигарок.

– Це могло б викликати пiдозри, якби ти мав запальничку i не мав цигарок, правильно?

Тодi вiн дiстав пожовклу вiзитну картку «Мотоциклетна майстерня Ровера» i встромив ii в сигаретну пачку.

– А тут моя адреса – на випадок, якщо ти коли-небудь матимеш мотоцикл, який потребуватиме ремонту. Або тобi знадобиться кльовий «Узi». Як я вже казав, у мене е в запасi…

Дверi вiдчинились назовнi, i голос гримнув:

– Ровере, забирайся!

Ровер обернувся. Штани в наглядача, що стояв у дверях, обвисали через велику зв’язку ключiв, що телiпалась на поясi, наполовину прикрита черевом, яке вивалювалося зi штанiв, наче здобне тiсто з кадiбця.

– До його святiйшества вiдвiдувач. Близький родич, можна сказати, – реготнув вiн, обертаючись до людини, що йшла за ним. – Ти ж не образився, панотче, га?

Ровер запхнув пiстолет i пачку цигарок пiд ковдру на хлопцевому лiжку i востанне квапливо глянув на нього.

Тодi швидко вийшов геть.

Тюремний священик спробував усмiхнутись, автоматично поправляючи мулький пасторський комiрець. «Близький родич… Ти ж не образився, панотче…» Йому хотiлось плюнути в жирну самовдоволену пику тюремного офiцера, але натомiсть вiн кивнув в’язневi, що виходив iз камери, i вдав, нiбито упiзнав його. Глянув на татуювання на його передплiччi. Мадонна i собор. Але ж нi, упродовж усiх цих рокiв облич i татуювань перед його очима пройшло стiльки, що вiн перестав iх розрiзняти.

Капелан увiйшов. Вiн вiдчув у камерi запах ладану. Або того, що нагадало йому ладан. Можливо, запах запареноi ширки.

– Привiт, Соннi.

Молодий чоловiк на лiжку, не пiдводячи погляду, повiльно кивнув. Пер Волан зрозумiв це так, що його прихiд помiчено, взято до уваги. Схвалено.

Вiн сiв на стiлець, i йому зробилось трохи неприемно, коли вiн вiдчув тепло, залишене тiлом попереднього вiдвiдувача. Вiн поклав принесену з собою Бiблiю на лiжко поруч з хлопчиною.

– Я сьогоднi вiднiс квiти на могилу твоiх батькiв, – сказав вiн. – Я знаю, ти не просив мене про це, але…

Панотець Пер Волан намагався упiймати погляд хлопця. У нього в самого було два сини. Обидва вже виросли i покинули Воланiв родинний будинок. Як, зрештою, сам Волан. З тiею рiзницею, що його сини могли бути впевненi в ласкавому прийомi, коли б вони надумали повернутись.

У судi свiдок захисту, вчитель, дав свiдчення, що Соннi був обдарованим учнем, здiбним борцем, якого любили однолiтки, послужливим, i навiть висловлював бажання стати полiсменом, як його батько. Але вiдколи батька знайшли мертвим поруч з передсмертним листом, у якому вiн зiзнався в корупцii, Соннi в школi не показувався. Капелан спробував уявити собi ганьбу, що впала на п’ятнадцятирiчного хлопця. Намагався уявити собi, яка ганьба чекае на його синiв, якщо вони коли-небудь дiзнаються, що накоiв iхнiй батько. Вiн знову поправив свiй пасторський комiрець.

– Дякую, – сказав Соннi.

Пер думав, яким незвичайно молодим здаеться Соннi. Адже йому мае бути на сьогоднiшнiй день пiд тридцять. Так. Соннi вiдбув дванадцять рокiв, а йому було вiсiмнадцять, коли його сюди запроторили. Можливо, це наркотики отак законсервували його, не даючи старiти, отож тiльки волосся i борода вiдростали, тим часом як невиннi дитячi очi й далi дивилися на свiт iз подивом. Зiпсований свiт. Бог знае, який злий цей свiт. Пер Волан служить тюремним капеланом понад сорок рокiв, i вiн бачив, як цей свiт робиться дедалi грiховнiшим. Зло поширюеться, як ракова пухлина, роблячи здоровi клiтини хворими, заражаючи своiм вампiрячим укусом, i завербовуе iх собi на службу, залучае до своеi корупцiйноi роботи. А хто раз укушений, уже не втече. Нiхто.

– Соннi, як ти, синку? Сподобалась тобi прогулянка в мiсто? Вдалось тобi побачити море?

Вiдповiдi не було.

Пер Волан вiдкашлявся.

– Тюремний наглядач сказав, що ти хотiв побачити море. Ти, можливо, читав у газетах, що наступного дня неподалiк вiд мiсця, де ви були, знайшли одну жiнку вбитою. Їi знайшли в лiжку, в ii власному домi. Їi голову було… Гаразд: отут усi подробицi… – постукав вiн пальцем по Бiблii. – Наглядач уже подав рапорт, в якому сказано, що ти втiк, доки ви були на морi, i що за годину вiн знайшов тебе на шляху. Що ти вiдмовився пояснити свое мiсцезнаходження. Важливо, щоб ти не сказав нiчого, що суперечило б його заявi. Ти розумiеш? Як зазвичай, ти казатимеш якомога менше. Гаразд? Соннi?

Пер Волан, нарештi, спромiгся зустрiтись поглядом з хлопцевими очима. З виразу його обличчя панотець не дуже мiг зрозумiти, що вiдбуваеться у того в головi, але вiн вiдчував, вiн був практично впевнений, що Соннi Лофтус виконае всi iнструкцii i не скаже нiчого зайвого нi полiцii, нi прокуроровi. Усе, що вiн мав зробити, – це вимовити тихе, м’яке «визнаю», коли його запитають, чи визнае вiн себе винним. І, хоч яким парадоксальним це може видатись, Волан часом вiдчував цiлеспрямованiсть, силу волi, iнстинкт виживання, якi вирiзняли цього наркомана серед решти, серед тих, хто завжди був у вiльному падiннi, хто нiколи не мав жодних iнших планiв, хто вiд самого початку котився у помийну яму. Ця сила волi могла виявитись у ньому, як раптове осяяння, запитання, яке показувало, що хлопець пильно стежив за перебiгом справи i все бачив та чув. Або вiн мiг раптом пiдвестися, виявляючи таку координацiю, баланс i гнучкiсть, яких годi було б шукати в iнших наркоманiв. Разом з тим, у бiльшостi випадкiв, як-от зараз, вiн, здавалося, взагалi нiчого навколо себе не помiчав.

Волан засовався на своему стiльцi.

– Звiсно, це означае, що прогулянок у мiсто бiльше не буде досить тривалий час. Але тобi все одно не подобаеться в мiстi, правда? А море ти вже побачив.

– То була рiчка. Це ii чоловiк зробив?

Капелан пiдскочив вiд несподiванки. Нiби щось неочiкувано вигулькнуло з чорноi води перед ним.

– Я не знаю. Це мае значення?

Вiдповiдi не було. Волан зiтхнув. Вiн знову вiдчув нудоту. Останнiм часом вона стала накочувати з певною перiодичнiстю. Можливо, слiд би звернутись до лiкаря, пройти обстеження.

– Ти про це, Соннi, не турбуйся. Просто пам’ятай, що на волi такi люди, як ти, змушенi цiлий день длубатись у смiтниках, щоб здобути чергову дозу. Тодi як тут за тебе про все подбають. І не забувай, що час спливае. Щойно ти вiдбудеш колишнi вироки, ти нiкому тут бiльше не будеш потрiбен, але цим убивством ти можеш збiльшити термiн свого ув’язнення.

– Отже, це зробив чоловiк. Вiн багатий?

Волан показав на Бiблiю.

– Там ти знайдеш опис будинку, в який ти проник. Великий i гарно умебльований. Але система сигналiзацii, що мала б охороняти все те багатство, була вимкнена; вхiднi дверi навiть не були замкненi. Прiзвище родини – Морсанд. Вiн власник корабельноi компанii, у нього пов’язка на оцi. Ти його фото, гадаю, бачив у газетах?

– Так.

– Значить, бачив? Я не думав, щоб ти…

– Так, я вбив ii. Так, я прочитаю, як я це зробив.

Пер Волан полегшено зiтхнув.

– Гаразд. Тобi слiд запам’ятати деякi деталi того, як ii було вбито.

– Згода.

– Вона була… Їй вiдпиляли верхню частину голови. Ти застосував пилку. Розумiеш?

У вiдповiдь на його слова запала тривала мовчанка, яку Пер Волан ладен був заповнити блюванням. Блювати було б менш обтяжливо, нiж експлуатувати хлопця. Волан подивився на нього. Що визначило хiд життя? Низка випадкових, не контрольованих людиною подiй чи певнi космiчнi сили стягнули все належне в тому напрямку, який передбачила доля? Панотець послабив свiй набридливий пасторський комiрець, придушив у собi нудоту i якось опанував себе. Згадав, що саме поставлено на карту.

Вiн пiдвiвся.

– Якщо я знадоблюсь тобi, то мене можна цими днями знайти у соцiальному Центрi Іла, на площi Александра К’елланда.

Вiн помiтив здивування у поглядi хлопця.

– Тимчасово, як ти сам розумiеш, – фальшиво захихотiв панотець. – Дружина витурила мене з дому, а я знаю декого з керiвництва Центру, тож…

Вiн рiзко урвав мову. Раптом вiн зрозумiв, чому так багато в’язнiв тягнуться до молодого чоловiка на розмову. Їх приваблюе тиша. Пiдбадьорливий вакуум, що просто вбирае мову, без жодноi реакцii чи осуду. Просто всмоктуе твоi слова i таемницi й нiчого бiльше не робить. Упродовж усiеi своеi кар’ери капелана вiн прагнув виробити в собi таку здатнiсть, але в’язнi, здаеться, вiдчували, що вiн мае якусь приховану мету. Вони не знали, яку саме, але розумiли, що iхнi таемницi навiщось йому потрiбнi. Доступ до iхнiх душ, а згодом – можлива нагорода на небесах за навернення заблукалих.

Капелан побачив, що хлопець розгорнув Бiблiю. То був до кумедного примiтивний сховок: вирiз у товщi сторiнок утворював потаемне вiддiлення. Всерединi були складенi документи з iнформацiею, необхiдною Соннi для того, щоб зробити зiзнання. І три маленьких пакетики найчистiшого героiну.




Роздiл 2


Не вiдриваючи погляду вiд документа на своему столi, Арiлд Франк коротко гаркнув:

– Увiйдiть!

Вiн почув, як вiдчинились дверi. Коли перед тим Інна, його секретарка, доповiла про вiдвiдувача, Арiлд якусь мить вагався, чи не переказати через неi капелану, що вiн зайнятий. Це б навiть не було брехнею: вiн мав у найближчi пiвгодини зустрiтися з комiсаром, начальником полiцii в штаб-квартирi полiцii Осло. Але останнiм часом панотець Волан бував недостатньо рiшучим, зважаючи на iхню справу. Тому варто було зайвий раз переконатися, що вiн тримае належну форму. У цiй справi нiхто не мав права допускати слабину.

– Сiдати не запрошую, – сказав Арiлд Франк, пiдписуючи документ i пiдводячись. – Нам доведеться переговорити дорогою.

Вiн попрямував до дверей, зняв з вiшалки формений кашкет i почув за спиною човгання капеланових нiг. Арiлд Франк сказав Іннi, що повернеться за пiвтори години, i вказiвним пальцем натиснув датчик при дверях, що вели на сходи. В’язниця розташовувалась на двох поверхах – без жодного лiфта. Лiфти передбачали б шахти, а шахти утворювали б незлiченну кiлькiсть шляхiв утечi, i iх треба було б замикати у разi пожежi. А пожежа з подальшою евакуацiею i неминучим хаосом – то лише один з багатьох способiв, якi генiальнi в’язнi застосовували, щоб вирватися з iнших тюрем. З тiеi ж таки причини всi електричнi кабелi, блоки запобiжникiв i водогiннi труби були недоступними для ув’язнених: або прокладалися iз зовнiшнього боку будiвлi, або цементувалися глибоко в стiнах. Тут нiчого не було полишено на розсуд долi. Тобто вiн, Арiлд, нiчого не полишив на розсуд долi. Вiн сидiв з архiтекторами i мiжнародними експертами з в’язничноi безпеки, коли укладались принципи проектування Статена. Безперечно, джерелом натхнення для проекту слугувала Ленцбурзька в’язниця в кантонi Аарау в Швейцарii: надсучасна, але проста i з акцентом на безпеку та ефективнiсть, а не на комфорт. Але за втiлення цих принципiв вiдповiдальний був саме вiн, Арiлд Франк. Статен був душею Арiлда Франка, причому навзаем. То чому ж рада у своiй нескiнченнiй мудростi, дiдько iх усiх забирай, призначила його тiльки помiчником директора в’язницi, а головну посаду вiддала придурку з Галдернськоi в’язницi? Так, Франк був чимось на зразок необробленого алмаза i… нi, вiн не з тих, хто прогинатиметься пiд полiтикiв i стрибатиме з радощiв у вiдповiдь на кожну iхню нову яскраву iдею стосовно того, як реформувати тюремну систему, тим часом як попереднi реформи ще не реалiзованi. Натомiсть вiн знав, як виконувати свою роботу, – тримати людей пiд замком, не допускаючи, щоб вони вiд цього хворiли, конали чи робились помiтно гiршими людськими iстотами, нiж були. Вiн зберiгав лояльнiсть до тих, хто заслужив на його лояльнiсть, i вiн умiв подбати про себе самого. Чого аж нiяк не можна було сказати про його начальство в цiй наскрiзь прогнилiй, полiтично мотивованiй iерархii. Перш нiж його навмисне оминули з посадою директора, Арiлд Франк сподiвався на невеличкий бюст у фойе пiсля вiдставки – на знак ушанування його заслуг, хоч дружина й твердила, мовляв, його бичача шия, бульдожаче обличчя i рiденький начiс поверх лисини не вартi увiчнення в мармурi. Але сам вiн тримався тiеi точки зору з цього питання, що, коли люди не в змозi вiддати належне твоiм досягненням, мусиш сам про це подбати.

– Арiлде, я не можу й далi цим займатись, – проказав панотець Волан у нього за спиною, коли вони йшли коридором.

– Займатись чим?

– Я капелан. Займатись тим, що ми робимо з хлопцем, – пiдбиваемо його взяти на себе те, чого вiн не робив. Провину чоловiка, який…

– Замовкни!

За дверима контрольноi кiмнати, або «мiстка», як любив називати ii Франк, вони зустрiли старого, який покинув на мить драiти пiдлогу, щоб привiтно кивнути Франковi. Йоганнес був найстарiшим в’язнем у закладi й улюбленцем Франка, сердегою, що попався колись у минулому столiттi – майже випадково – за контрабанду наркотикiв; з тих пiр нiколи й мухи не образив, а за багато рокiв ув’язнення так призвичаiвся до режиму, так втягнувся i втихомирився, що едине, чого вiн боявся, був день майбутнього звiльнення. На жаль, в’язнi, як-от вiн, не утворювали типовий контингент в’язницi такого рiвня, як Статен.

– Волане, тобi совiсть не дае спокою?

– Так, Арiлде, саме так.

Франк не мiг точно пригадати, коли його пiдлеглi почали звертатись до керiвникiв на iм’я чи коли начальники тюрем стали охочiше носити цивiльний одяг замiсть унiформи. У деяких тюрмах наглядачi теж почали вбиратись у цивiльне. Пiд час бунту у в’язницi Франсiско-де-Мар в Сан-Паулу офiцери попiдстрелювали своiх колег у клубах сльозогiнного газу, бо не мали змоги вiдрiзнити персонал вiд в’язнiв.

– Я хочу вийти зi справи, – канючив капелан.

– Он як? – кинув Франк, збiгаючи сходами вниз.

Вiн був у хорошiй фiзичнiй формi, як на людину, якiй залишалося менше десяти рокiв до виходу на пенсiю. І все завдяки фiзкультурi. Забута чеснота в сферi дiяльностi, де ожирiння стало радше правилом, нiж винятком. А хiба ж не вiн тренував мiсцеву команду плавцiв, коли його дочка брала участь у змаганнях? У вiльний час вносив свою частку у розбудову добробуту суспiльства, трiшечки вiддячив краiнi, яка давала так багато багатьом людям. То як вони посмiли зневажити його!

– А що каже твоя совiсть, Волане, стосовно свiдчень отих хлопчикiв на доказ зловживань, якi ти з ними чинив?

Франк торкнув указiвним пальцем датчик на чергових дверях. Вони вiдкривались у коридор, який на захiд вiв до камер, а на схiд – до перевдягалень персоналу i до виходу на автостоянку.

– Я пропоную тобi, Волане, вважати, що Соннi Лофтус спокутуватиме також твоi грiхи.

Іще однi дверi, ще один датчик. Франк натиснув на нього пальцем. Вiн любив цей винахiд, який вiн пiдгледiв у в’язницi Обiхiро у Кусiро, в Японii. Замiсть видачi ключiв, якi можуть бути загубленi, скопiйованi або застосованi без дозволу, в базу даних вводять вiдбитки пальцiв усiх, хто уповноважений вiдмикати дверi. Мало того, що усуваеться ризик необережного поводження з ключами, система також фiксуе iнформацiю про те, хто пройшов через якi дверi i коли. Встановлено було, звiсно, також i камери стеження, але обличчя завжди можна приховати. Інша рiч з вiдбитками пальцiв. Дверi вiдчинилися з легким зiтханням, i вони увiйшли в тамбур з гратованими металевими дверима у протилежних кiнцях: однi дверi треба було замкнути, перш нiж вiдiмкнути iншi.

– Арiлде, я кажу, що не можу бiльше робити цього.

Франк пiднiс палець до губ. На додаток до камер спостереження, мережа яких охоплювала практично всю в’язницю, тамбур був опоряджений системою двостороннього зв’язку, щоб можна було зв’язатися з диспетчерською, якби з якоiсь причини хтось застряг. Вони вийшли з тамбура i попростували до перевдягалень, де були душовi й шафки для одягу та особистого майна кожного спiвробiтника. Франк вирiшив за лiпше не втаемничувати працiвникiв у ту обставину, що мае майстер-ключ, який вiдмикае кожну шафку. Це iм знати нi до чого.

– Я думав, ти усвiдомлюеш, з ким маеш справу, – сказав Франк. – Ти не можеш отак просто все покинути. Цi люди дивляться на особисту вiдданiсть, як на умову життя i смертi.

– Я знаю, – проказав Пер Волан неприемно хрипким голосом. – Але менi йдеться про смерть i життя вiчне!

Франк зупинився перед виходом i швидко зиркнув у бiк шафок лiворуч, щоб переконатися, що вони самi, без свiдкiв.

– Тобi вiдомий ступiнь ризику?

– Бог свiдок, я нiкому нi звуку. Арiлде, я хочу, щоб ти переказав iм це дослiвно. Скажи iм, що я буду нiмий як могила. Я просто хочу вийти зi справи. Будь ласка, ти допоможеш менi?

Франк подивився вниз. На датчик. «Вийти». Було тiльки два виходи. Цей, чорний хiд, та iнший, через приймальню i головний вхiд. Не було нi вентиляцiйних шахт, нi пожежних виходiв, нi каналiзацiйних труб з достатньо широким дiаметром, що дозволяв би пропхати людське тiло.

– Можливо, – сказав вiн i поклав палець на сенсор.

Невеличкий червоний вогник заблимав у верхнiй частинi клямки, показуючи, що ведеться пошук у базi даних. Пошук завершився, i натомiсть зелений вогник засвiтився. Франк штовхнув дверi. Їх обох заслiпило яскраве сонячне свiтло, i, перетинаючи широченний паркiнг, вони надiли своi сонцезахиснi окуляри.

– Я скажу iм, що ти хочеш вийти, – сказав Франк, витягаючи ключi вiд машини i позираючи на блокпост.

Там цiлодобово i цiлотижнево чергували два озброених охоронцi, а обидвi смуги – на в’iзд i на виiзд – були перегородженi сталевими бар’ерами, якi навiть новий Франкiв «порш-каен» не змiг би проломити. Можливо, це було б пiд силу такому «хаммер-хай», до якого вiн останнiм часом прицiнювався, але така автiвка виявилась би заширокою: в’iзд було сконструйовано саме так, щоб зупиняти великi транспортнi засоби. Великi транспортнi засоби також мались на увазi, коли споруджувались сталевi барикади вздовж шестиметрового паркану навколо всiеi в’язницi. Франк просив електрифiкувати огорожу, але керiвники з планування вiдхилили його клопотання на тiй пiдставi, що Статен розташований у центрi Осло, отже, цивiльним мешканцям може заподiяти шкоду. Мешканцi, ха! Якби хтось хотiв торкнути огорожу з вулицi, то мусив би спочатку подолати п’ятиметровий мур з колючим дротом нагорi.

– До речi, куди ти зараз?

– На площу Александра К’елланда, – з надiею в голосi сказав Пер Волан.

– Вибачай, – похитав головою Арiлд. – Менi це не по дорозi.

– Пусте, автобусна зупинка одразу за рогом.

– Гаразд. Я буду на зв’язку.

Помiчник директора в’язницi сiв у машину i пiд’iхав до блокпоста. Правила вимагали, щоб усi транспортнi засоби, включаючи його власний, зупинялись для перевiрки пасажирiв. Але цього разу охоронцi ясно бачили, як вiн виходив з будiвлi в’язницi i сiдав у машину, тож загодя пiдняли шлагбаум, дозволяючи йому проiхати. Франк кивнув охоронцям на привiтання. Вiн зупинився перед свiтлофором на головнiй дорозi. Подивився на свiй улюблений Статен у дзеркало заднього огляду. Його витвiр не був довершений, але наближався до цього. У будь-яких недолiках вiн винуватив комiтет iз планування, новi безглуздi правила з мiнiстерства та корумпованi людськi ресурси. Все, чого вiн коли-небудь хотiв, – це зробити якнайкраще для всiх, себто для працелюбних, чесних громадян Осло, якi заслуговували на безпечне життя i певний рiвень добробуту. Так, звичайно, все могло бути по-iншому. Вiн не любив, коли його змушували застосовувати такий пiдхiд. Тож вiн завжди казав пiдлiткам у басейнi: не хочеш тонути – пливи! Нiхто не робитиме вам поблажки. Затим його думки повернулися до справи, яку належало владнати. Вiн мав переказати повiдомлення. І не мав жодних сумнiвiв щодо результату.

Свiтло помiнялось на зелене, i вiн натиснув на акселератор.




Роздiл 3


Пер Волан пройшов парком на площу Александра К’елланда. Липень був дощовий i не по-лiтньому холодний, але тепер сонце повернулося, i парк буяв зеленню, як у весняний день. Лiто було в розпалi, люди сидiли всюди, задерши догори обличчя i заплющивши очi, i буквально всотували сонце, нiби боячись, що воно вiд них утече; чути було грюкання скейтiв, брязкання шестибаночних пачок пива, люди прямували на пiкнiки з барбекю в скверах i на балконах. Дехто ж, як зазвичай, особливо радiв потеплiнню. Цi люди мали такий вигляд, наче вуличний рух навколо парку вкрив iх шаром кiптяви: потертi скорченi постатi тулилися на лавках або тупцяли навколо фонтана, вони озивались до панотця хрипкими щасливими голосами, подiбними до скрикiв морських чайок. Пер чекав на зелене свiтло на розi Уеландс-гате i Вальдемара Тране, а повз нього котилися вантажiвки та автобуси. Вiн дивився на фасади будинкiв з протилежного боку вулицi, якi на мить виринали у просвiтах у потоцi транспорту. Пластикова плiвка вкривала вiкна горезвiсного пабу «Трьонен», де вгамовували спрагу найбiльш змученi нею городяни, з моменту його спорудження в 1921 роцi, а в останнi тридцять рокiв також, але вже у супроводi Арнi «Скiфл Джо» [1 - Скiфл (англ.) – пiснi у стилi фолк, блюз, регтайм, що виконуються спiваком з ансамблем iмпровiзованих iнструментiв: стиль виник у США в 1920 – 1930-тi роки i на короткий час вiдродився в Британii в 50-тi.] Норвежця, котрий, вбраний по-ковбойському, кружляв на одноколiсному велосипедi, граючи на гiтарi й спiваючи у супроводi своеi групи, що складалася зi старого слiпого органiста i тайськоi жiночки з бубном i автомобiльним клаксоном. Пер Волан перевiв погляд на фронтон iншоi будiвлi, де вмурованi чавуннi лiтери утворювали напис «Ila Pensjonat». У часи вiйни будiвля служила гуртожитком для самотнiх матерiв. Тепер тут розмiстився притулок для найбезнадiйнiших наркоманiв мiста. Для тих, якi не бажали позбуватись залежностi. Їхня остання зупинка перед кiнцевою.

Пер Волан перетнув вулицю, зупинився перед входом у притулок, подзвонив i зазирнув в око спостережноi камери. Вiн почув, як дверi з дзижчанням вiдчинились, i увiйшов. За давнi заслуги йому запропонували тут кiмнату на два тижнi. Було це мiсяць тому.

– Привiт, Пере! – сказала молода кароока жiнка, що спустилась униз, щоб вiдчинити гратчастi ворота на сходи. Хтось так пошкодив замок, що ключ бiльше не спрацьовував iз зовнiшнього боку.

– Їдальня зараз зачинена, але тебе нагодують вечерею, якщо пiдеш просто зараз.

– Дякую, Марто, але я не голодний.

– У тебе втомлений вигляд.

– Я йшов пiшки вiд самого Статена.

– Он як! Я думала, е автобус.

Вона почала пiднiматись сходами нагору, i вiн поплентався за нею.

– Менi треба було дещо обмiркувати, – сказав вiн.

– Тут приходили нещодавно, питали тебе.

Пер скам’янiв.

– Хто?

– Я не спитала. Може бути, що й з полiцii.

– Чому ти так думаеш?

– Вони, здаеться, дуже хотiли з тобою побачитись. Тому я подумала, що йдеться про якогось в’язня, що ти його знаеш. Щось таке.

«Отак, – подумав Пер, – це вони приходили вже по мене».

– Марто, а ти у що-небудь вiриш?

Вона обернулась на сходах. Усмiхнулася. Перовi спало на думку, що молодий чоловiк мiг би глибоко закохатися в цю усмiшку.

– Примiром, у Бога та Ісуса? – уточнила Марта, поштовхом вiдчиняючи дверi в кiмнату адмiнiстратора, – невеличкий кабiнет за вiконцем у стiнi.

– Примiром, у долю. Змагання випадковостi з тяжiнням космiчних сил.

– Я вiрю в Божевiльну Грету, – буркнула Марта, гортаючи якiсь папери.

– Але ж привиди не…

– Інер каже, вона вчора ясно чула дитячий плач.

– Марто, в Інер зараз серйозний стрес.

Марта вистромила голову з вiконця:

– Пере, нам треба поговорити…

Вiн зiтхнув:

– Я знаю. Вiльних мiсць немае, i…

– Сьогоднi телефонували з Центру на Спурвейсгата, щоб повiдомити, що вони пiсля пожежi не зможуть вiдкритися ще впродовж щонайменше двох мiсяцiв. Понад сорок наших власних пожильцiв наразi туляться у спiльних кiмнатах. Так довго тривати не може. Вони крадуть один в одного, а тодi зчиняють колотнечу. Рано чи пiзно хтось постраждае – це лише питання часу.

– Все гаразд: я вже недовго тут затримаюсь.

Марта схилила голову набiк i запитально подивилася на нього.

– Чому вона не пускае тебе ночувати вдома? Скiльки рокiв ви були одруженi? Сорок?

– Тридцять вiсiм. Будинок належить iй, i… все це складно.

Пер утомлено посмiхнувся.

Вiн залишив ii i рушив коридором. З-поза дверей двох кiмнат бухала гучна музика. Амфетамiни. Був понедiлок, i вiддiл матерiальноi допомоги вiдкрився пiсля вихiдних, тож бiда назрiвала повсюдно. Вiн вiдiмкнув дверi. Крихiтний обшарпаний номер з односпальним лiжком i шафою коштуе 6000 крон на мiсяць. За межами Осло за такi грошi можна орендувати пристойну квартиру.

Пер сiв на лiжко i втупився у брудне вiкно. За вiкном приглушено гугонiв сонний вуличний транспорт. Сонце свiтило крiзь убогi фiранки. На пiдвiконнi боролась за свое життя муха. Недовго iй метушитись. Це було життя. Не смерть, а життя. Смерть була нiчим. Скiльки рокiв минуло, вiдколи вiн прийшов до висновку, що все, крiм смертi, все, що вiн проповiдував, було вигадане людьми на захист проти страху смертi. Вiн був певен: нiщо з того, у що вiн звик вiрити, взагалi нiчого не важило. Все, що ми, люди, буцiмто знаемо, – нiщо в порiвняннi з тим, у що ми маемо вiрити, щоб приглушити страх i бiль. Потiм вiн пройшов повне коло. Вiн повернув собi вiру в милосердного Бога i в життя пiсля смертi. Вiн вiрив у це нинi бiльше, нiж будь-коли. Вiн витяг з-пiд газети блокнот i почав писати.

Перовi Волану не потрiбно багато писати. Кiлька пропозицiй на одному аркушi паперу, от i все. Вiн закреслив свое iм’я на конвертi, в якому мiстився лист вiд адвоката Алми з коротким повiдомленням про те, на яку частку спiльного майна подружжя мiг, на його думку, претендувати Пер. Частка ця була вкрай незначна.

Капелан подивився в дзеркало, поправив пасторський комiрець, одягнув довге пальто i вийшов.

Марти у вiконцi адмiнiстратора не було. Інер взяла конверт i пообiцяла вiдправити його.

Сонце вже хилилось до обрiю; день вiдступав. Пер пройшов парком, мимоволi вiдзначивши, як бездоганно всi навколо грають своi ролi. Нiхто не пiдвiвся з лавки надмiру квапливо, коли вiн проходив, жоден автомобiль не вiд’iхав непомiтно вiд тротуару, коли вiн передумав i вирiшив iти вздовж Саннергата до рiчки. Але вони стежили за ним. Вони були за вiкном, що вiддзеркалювало мирний лiтнiй вечiр, у побiжному поглядi перехожого, в прохолодi тiнi, що виповзала з-пiд схiдних бокiв будинкiв i виганяла сонячне свiтло, неухильно вiдвойовуючи втрачену територiю. І Пер Волан подумав, що все його життя було таким самим постiйно безглуздим змаганням мiж мороком i свiтлом, що нiколи, здаеться, не приводило до перемоги жодного iз суперникiв. Чи приводило? З кожним днем морок забирав трохи бiльше. На них чекала тривала нiч.

Вiн пришвидшив крок.




Роздiл 4


Симон Хефас пiднiс до рота чашку з кавою. Сидячи за столом на кухнi, вiн мiг дивитися на невеличкий садок перед iхнiм будинком на Фагерлiвейен у Дiсенi. Упродовж ночi лив дощ, тож трава досi блищала у променях ранкового сонця. Йому здалось, наче вiн на власнi очi бачить, як вона росте. Це означало чергову вилазку з газонокосаркою. Шумна фiзична робота – потогiнна i матюгальна – зазвичай не допiкала йому. Хтось запитав його, чому вiн не придбае електричну газонокосарку, як усi iхнi сусiди. Його вiдповiдь була проста: грошi. У часи, коли вiн зростав у цьому самому будинку, така вiдповiдь завершувала бiльшiсть дискусiй i в iхнiй родинi, i в сусiдських. Але в тi часи тут мешкали простi люди: вчителi, перукарi, таксисти, дрiбнi службовцi. Або полiсмени, як оце вiн. Не те щоб теперiшнi мешканцi були великими цабе, але всi вони працювали в рекламi чи ІТ, або ж вони були журналiстами, лiкарями чи власниками агенцiй з продажу якихось химерних виробiв, чи просто успадкували достатньо грошей, щоб купити один з iдилiчних будиночкiв, наганяючи цiни i штовхаючи всю околицю вгору соцiальною драбиною.

– Про що замислився? – запитала Ельзе, стоячи у нього за спиною i погладжуючи його по головi. Волосся у нього помiтно порiдшало: дивлячись зверху, можна було розгледiти шкiру на черепi. Але вона переконувала себе, що iй це до вподоби. До вподоби, що його вигляд вiдповiдае тому, ким вiн е – полiсменом напередоднi виходу на пенсiю. До вподоби, що вона теж колись постарiе. Навiть попри iхню рiзницю у два десятки рокiв. Один з iхнiх нових сусiдiв, досить вiдомий кiнопродюсер, помилився, вирiшивши, що вона Симонова дочка. Того це анiтрохи не зачепило.

– Думаю про те, як менi пощастило, – сказав вiн. – Пощастило, що у мене е ти. Що у мене е оце все.

Вона поцiлувала його у макiвку. Вiн вiдчув ii губи просто на своiй шкiрi. Вчора вночi йому снилося, наче вiн вiддав iй свiй зiр. А коли прокинувся, i виявилося, що його очi нiчого не бачать, вiн вiдчув себе – на одну мить, перш нiж пригадав, що влiтку надiвае на нiч наочники вiд ранкового сонця, – вiдчув себе щасливою людиною.

У дверi подзвонили.

– Напевне, Едiт, – сказала Ельзе. – Я пiду перевдягнусь.

Вона вiдчинила дверi сестрi й зникла нагорi.

– Дядьку Симоне, привiт!

– Погляньте лишень, хто прийшов! – вигукнув Симон, дивлячись на сяюче хлопчикове обличчя.

На кухню увiйшла Едiт.

– Вибач, Симоне, вiн iз самого ранку мiзки менi морочив, щоб чимшвидше сюди iхати, аби мати час примiряти твiй кашкет.

– Це можна, – погодився Симон. – Але чому ти сьогоднi, Матсе, не в школi?

– Бiблiотечний день в учителiв, – зiтхнула Едiт. – У школi не знають, який це жах для мами-одиначки.

– Тим милiше з твого боку, що ти погодилась вiдвезти Ельзе.

– Дарма. Адже вiн пробуде в Осло тiльки два днi, сьогоднi i завтра, наскiльки я розумiю.

– Вiн – це хто? – поцiкавився Матс, тягнучи дядька за руку, щоб змусити його пiдвестися зi стiльця.

– Американський лiкар, який блискуче оперуе на очах, – вiдповiв йому Симон, вдаючи, нiбито опираеться, перш нiж дозволив пiдняти себе на ноги. – Що ж, ходiмо. Побачимо, чи зумiемо знайти справжнiй полiцейський кашкет. Едiт, а ти налий собi чашечку кави.

Симон i Матс вийшли у передпокiй, i хлопчик аж скрикнув вiд захвату, коли побачив чорно-бiлий кашкет полiсмена, який дядько зняв з полицi для капелюхiв. Але коли Симон припасував кашкет у нього на головi, Матс благоговiйно замовк. Вони стояли перед дзеркалом. Хлопчик склав долоньки у «пiстолет» i, навiвши на дядькове вiдображення, зробив «бах-бах!».

– Ти в кого стрiляеш? – запитав його дядько.

– У лиходiiв, – не припинив стрiлянину хлопчик. – Бах! Бах!

– Назвiмо це тренувальними стрiльбами, – запропонував Симон. – Навiть полiцiя не мае права стрiляти в лиходiiв без дозволу.

– Полiцiя мае право! Бах! Бах!

– Якщо ми таке вчинимо, Матсе, нас запроторять за грати.

– Кого? Нас?

Хлопчик завмер i спантеличено витрiщився на дядька.

– За вiщо? Ми ж полiцiя!

– Якщо ми стрiляемо в когось, кого мали б натомiсть заарештувати, ми самi стаемо порушниками.

– Але… коли вже ми iх упiймали, то можемо й пострiляти iх? Хiба нi?

Симон розреготався.

– Нi. Згодом суддя вирiшуе, на який термiн вкинути iх до в’язницi.

– А я думав, дядьку Симоне, ти сам вирiшуеш.

Симон ясно бачив розчарування в очах хлопця.

– Дозволь, Матсе, я тобi де в чому зiзнаюсь. Я радий, що не мушу цього вирiшувати. Я радий, що мое завдання полягае тiльки в тому, щоб ловити злочинцiв. Адже ця частина роботи найцiкавiша.

Матс примружив одне око, i кашкет з’iхав йому на потилицю.

– Дядьку Симоне…

– Що?

– А чому у вас iз тiткою немае дiтей?

Ставши у Матса за спиною, Симон поклав руки хлопчиковi на плечi й усмiхнувся йому в дзеркалi.

– А навiщо нам дiти, коли у нас е ти? Адже так?

Матс зо двi секунди задумливо дивився на дядька. Тодi обличчя його просяяло.

– Так!

Симон устромив руку в кишеню, щоб вiдповiсти на мобiльний, що почав голосно дзижчати.

Дзвонив колега. Симон слухав.

– Де, коло рiчки Акер? – перепитав вiн.

– За Кубою [2 - Рiчка Акер протiкае повз згадувану площу Александра К’елланда i через парк Куба неподалiк, яким простував востанне Пер Волан.], неподалiк художнього училища. Там, де пiшохiдний мiст…

– Я вже знаю, де це. Буду там за тридцять хвилин.

Вiн взув i зашнурував черевики, надiв куртку.

– Ельзе! – гукнув дружину.

– Ну? – показалось ii обличчя нагорi.

Його знову вразила ii врода. Довге волосся рудавим потоком облямовувало мiнiатюрне личко. Веснянки на носику i навколо нього. І йому спало на думку, що цi веснянки напевно ще милуватимуть чиесь око, коли вiн уже не зможе ними милуватись. І одразу ця думка потягла за собою наступну, яку вiн негайно вiдiгнав: а хто подбае тодi про неi? Вiн знав, що вона навряд чи може бачити його з вiдстанi, на якiй вона стояла, що вона тiльки вдае, нiбито бачить. Вiн вiдкашлявся.

– Менi треба iхати, люба. Ти зателефонуеш менi, коли знатимеш, що сказав лiкар?

– Так. Обережно за кермом.



Двое чоловiкiв середнього вiку йшли через парк, вiдомий як Куба. Бiльшiсть людей вважають, що його назва якось пов’язана з Кубою, можливо, через те, що тут часто проводилися полiтичнi заходи, i весь Грюнерльокка ранiше сприймався як робiтнича околиця. Тiльки мiсцевi, хто мешкав тут з давнiх-давен, могли знати про величезний газозбирач, який стояв тут колись i який мав кубiчну форму. Чоловiки перетнули пiшохiдний мiст, що вiв до староi фабрики, нинi переобладнаноi на художне училище. Закоханi чiпляли до поручнiв моста навiснi замки з датами та iнiцiалами. Симон зупинився, щоб придивитись до одного з них. Вiн кохав Ельзе ось уже десять рокiв, кожен Божий день з усiх трьох з половиною тисяч, коли вони були разом. Нiколи не буде в його життi iншоi жiнки, i йому не потрiбен символiчний замок, щоб знати про це. І так само не потрiбен iй. Коли буде все гаразд, вона переживе його на багато рокiв, i в ii життi буде ще час на нового чоловiка. І все це як i годиться.

З того мiсця, де вони стояли, вiн добре бачив Омодт Бро, скромний мiст, який перетинав невелику рiчечку, що роздiляла iхню скромну столицю на схiдний i захiдний берег. Колись давно, юний i дурний, вiн пiрнув з цього самого мосту в рiчку. П’яна трiйця молодикiв – два з них з непохитною вiрою в себе i в своi перспективи. Два з них переконанi, що тiльки вони можуть були кращими з трьох. Третiй же, Симон, давно зрозумiв, що йому не випадае змагатися зi своiми друзями, коли йдеться про iнтелект, силу, соцiальнi навички або привабливiсть для жiнок. Натомiсть вiн був найхоробрiшим. Або, кажучи iншими словами, найбiльш схильним до ризику. А занурення в бруднi води рiчки не вимагае нi iнтелекту, нi фiзичноi вправностi, а тiльки нерозважливостi. Симон Хефас часто думав, що до небезпечноi гри з майбутнiм, яке вiн не надто цiнував, його спонукав песимiзм, вроджене усвiдомлення, що йому менше втрачати, нiж рештi людей. Вiн балансував на поручнях, тим часом як його друзi кричали йому, щоб не робив цього i що вiн божевiльний. А вiн стрибнув. З мосту, з життя, у дивовижний вихор рулетки, розкрученоi долею. Вiн занурився у воду, що не мала поверхнi, саму тiльки бiлу пiну, а пiд нею – крижанi обiйми. І в тих обiймах вiн знайшов тишу, турботу i спокiй. Коли вiн випiрнув цiлим i неушкодженим, вони радiсно вiтали його. Симон теж радiв. Навiть попри неясне розчарування вiд того, що повернувся у цей свiт. Дивно справдi, що може зробити з молодою людиною розбите серце.

Симон струсив iз себе спогади i зосередився на водоспадi мiж двома мостами. А конкретнiше – на постатi, що завмерла там посерединi, наче на фотографii.

– Ми думаемо, вiн поплив униз за течiею, – сказав Симону офiцер бригади, що першою прибула на мiсце. – А потiм зачепився одягом за якусь перешкоду, що стирчить iз води. Рiчка здебiльшого настiльки мiлка, що ii можна вбрiд переходити.

– Гаразд, – сказав Симон, посмоктуючи снус [3 - Жувальний тютюн (норв.).] i схиливши голову набiк. Чоловiк висiв головою вниз, просто посерединi водоспаду, розставивши руки; каскади води утворювали бiлий ореол навколо його голови i тiла. Ця картина нагадала йому про волосся Ельзе. Іншi полiсмени з бригади, нарештi, спустили човен на воду i тепер намагалися звiльнити тiло.

– Закладаюсь на пиво, що це самогубство.

– Я думаю, ти помиляешся, Елiасе, – зауважив Симон, виколупуючи пальцем з-пiд верхньоi губи зжовану порцiю тютюну.

Вiн уже був кинув жуйку в рiчку, але вчасно зупинився. Не тi нинi часи. Вiн озирнувся, шукаючи поглядом урну для смiття.

– То що, на пиво не закладаешся?

– Нi, Елiасе, не буду.

– Ой, вибач, я забув… – знiяковiв колега.

– Усе гаразд, – промовив Симон, iдучи геть.

Дорогою вiн кивнув високiй блондинцi в чорнiй спiдницi й короткому жакетi. Якби не посвiдчення офiцера полiцii, що телiпалось у неi на шиi, вiн подумав би, що вона банкiвський клерк. Вiн кинув снус у зелене вiдро для смiття в кiнцi мосту, i спустився на берег рiчки, за давньою звичкою ретельно оглядаючи територiю.

– Старший iнспектор Хефас?

Елiас звiв очi догори. Особа, що зверталась до нього, уособлювала архетип скандинавськоi жiнки, як його уявляють собi iноземцi. Напевне, подумав Елiас, вона почуваеться надто високою i саме тому нахиляеться вперед i носить взуття без пiдборiв.

– Нi, це не я. А ви хто?

– Карi Адель, – показала вона свое посвiдчення на ланцюжку навколо шиi. – Мене щойно включили у вiддiл розслiдування вбивств. Сказали, що я знайду старшого iнспектора тут.

– Ласкаво просимо. А навiщо тобi Симон?

– Вiн буде моiм наставником.

– Тобi пощастило, – сказав Елiас i вказав на чоловiка, що простував уздовж берега. – Ото вiн ходить.

– А що вiн там шукае?

– Речовi докази.

– Але докази, звiсна рiч, будуть у рiчцi, де тiло знайшли, а не вниз за течiею.

– Авжеж. Тому вiн припускае, що ми вже обстежили цю територiю. І ми таки обстежили.

– Твiй колега сказав – це скидаеться на самогубство?

– Так, я допустився помилки, намагаючись закластися з ним щодо цього на пиво.

– Справдi?

– У нього е проблема, – сказав Елiас. – Тобто була проблема.

Вiн зауважив, що жiнка пiдняла брови.

– Це нi для кого не таемниця, – пояснив вiн. – І буде лiпше, коли ти теж знатимеш, якщо вам працювати разом.

– Нiхто не застерiг мене, що я працюватиму з алкоголiком.

– Вiн не алкоголiк, – заперечив Елiас. – Азартнi iгри. Ігроманiя.

Вона поправила зачiску, заклавши за вухо пасмо русявого волосся, i примружилась проти сонця.

– Якi саме iгри?

– Програшнi, наскiльки я розумiю. Та якщо вам бути партнерами, маеш нагоду сама його розпитати. Звiдки ти?

– Вiддiл боротьби з наркотиками.

– Ну, тодi ти знаеш про рiчку все.

– Так, – примружила вона очi, дивлячись вгору, на пiдвiшене у водоспадi тiло. Це, звiсно, мiг би бути порахунок наркодiлерiв; але мiсце дii зовсiм невiдповiдне. Так далеко вгору рiчкою важкими наркотиками не займаються: ця дiяльнiсть зосереджена нижче за течiею, на Шоус-плас i Нiбруа. А в порахунках за канабiс зазвичай до вбивства не доходить.

– О, добре, – сказав Елiас, киваючи в бiк човна. – Вони, нарештi, спромоглися зняти його. Якщо вiн мае при собi хоч якiсь документи, ми скоро знатимемо, хто вiн…

– Я знаю, хто вiн, – стенула плечима Карi Адель. – Це Пер Волан, тюремний священик.

Елiас змiряв ii поглядом з голови до нiг. Вiн здогадувався, що вона скоро вiдмовиться вiд вишуканого стилю в одязi, який перейняла у детективiв-жiнок з американських телесерiалiв. Але поза цим видавалося, що вона мае за душею щось iстотнiше. Можливо, вона була однiею з тих, хто схильний проходити дистанцiю до кiнця. Може, вона належала саме до цiеi рiдкiсноi породи людей. Але насправдi уже траплялось, коли вiн так думав… i що?




Роздiл 5


Кiмната для допитiв була декорована в свiтлих тонах. Меблi з натуральноi сосни. Червонi штори завiшували вiкно у кiмнату апаратного стеження. Інспектор Генрiк Вестад з Бускерудськоi [4 - Бускеруд – фюльке (адмiнiстративно-територiальна одиниця в Норвегii), неподалiк вiд столицi.] полiцii вважав тутешнi умови для проведення допиту зручними. Вiн уже приiжджав з Драммена [5 - Драммен – мiсто у фюльке Бускеруд.] в Осло i працював у цiй-таки кiмнатi. Тодi вони опитували дiтей у справi сексуальних злочинiв, i для цiеi роботи надавались анатомiчнi муляжi-ляльки. Цього разу розслiдувалося вбивство. Інспектор пильно придивлявся до бiлявого довговолосого бороданя, що сидiв за столом навпроти нього. Соннi Лофтус. На вигляд вiн видавався молодшим проти вiку, вказаного у справi. Вiн також не справляв враження людини, що перебувае пiд дiею наркотикiв: зiницi його не були розширенi. Втiм, для осiб з високою толерантнiстю до наркотикiв це доволi типово. Вестад вiдкашлявся.

– Отже, ви зв’язали ii, застосували до неi звичайну ножiвку, а тодi просто пiшли?

– Так, – вiдповiв допитуваний. Вiн вiдмовився вiд свого права на адвоката, але вiдповiдав на кожне запитання практично односкладово. Зрештою, Вестад вдався до тактики прямих запитань, що передбачали тiльки «так» або «нi». Схоже, тактика спрацювала. Ще б не спрацювала! Чоловiк давав цiлковите зiзнання. Але такий результат здавався неправильним. Вестад переглядав розкладенi перед ним фотографii. Верхня частина мозкового черепа жiнки була вiдпиляна i вiдвалилася набiк так, що трималась при головi лише на клаптi скальпа. У розпилi виднiлась поверхня головного мозку. Інспектор давно вiдкинув iдею, буцiмто, дивлячись на людей, можна визначити, на яке зло вони здатнi. Але цей чоловiк, вiн… у ньому не вiдчувалось тiеi крижаноi вiдчуженостi, агресii чи просто тупостi, якi Вестад звик знаходити в iнших холоднокровних убивць.

Інспектор вiдкинувся на спинку стiльця.

– Чому ви зiзнаетесь у цьому?

Чоловiк стенув плечима.

– ДНК на мiсцi злочину.

– Звiдки вам знати, що ми ii там знайшли?

Чоловiк торкнувся свого довгого густого волосся, яке в’язничне начальство, якби вважало за потрiбне, могло б наказати пiдстригти.

– Я свое волосся всюди залишаю. Випадае. Побiчний ефект тривалого зловживання наркотиками. Тепер я можу йти?

Вестад зiтхнув. Зiзнання. Технiчнi докази з мiсця злочину. То чому його досi обсiдають сумнiви?

Вiн нахилився до мiкрофона, що стояв мiж ними.

– Допит пiдозрюваного Соннi Лофтуса припинено о 13.04.

Вiн побачив червоний вогник i зрозумiв, що офiцер у кiмнатi стеження вимкнув записувальну апаратуру. Вестад пiдвiвся i вiдчинив дверi так, щоб спiвробiтники в’язницi могли увiйти, зняти з Лофтуса наручники i вiдвезти його назад у Статен.

– Яка ваша думка? – запитав офiцер, коли Вестад зайшов у кiмнату стеження.

Думка? Вестад надiв куртку i рiзким рухом, роздратовано застебнув блискавку.

– Вiн не дав менi нiчого для обдумування.

– А щодо сьогоднiшнього ранкового допиту?

Вестад знизав плечима. Перед тим приходила подруга потерпiлоi. Згiдно з ii свiдченнями, потерпiла, Еве Морсанд, розповiдала, що ii чоловiк, Інве Морсанд, звинуватив ii в подружнiй невiрностi i погрожував убити. Еве Морсанд була не на жарт налякана. Зокрема й тому, що чоловiк мав серйознi пiдстави для пiдозр: вона зустрiла iншого i мала намiр залишити чоловiка. Важко вигадати бiльш класичний мотив для вбивства. А як щодо мотивiв хлопчини? Жiнка не була згвалтована, нiчого з будинку не викрадено. У ваннiй було зламано аптечку, i чоловiк стверджував, начебто зникли деякi снодiйнi засоби. Але навiщо людинi, що, судячи зi слiдiв вiд iн’екцiй, мала легкий доступ до важких наркотикiв, морочитись заради жалюгiдних снодiйних таблеток?

Негайно поставало наступне запитання: навiщо слiдчому, маючи на руках пiдписане зiзнання, непокоiтись про такi дрiбницi?

Йоганнес Холден драiв пiдлогу перед камерами, коли у крило А увiйшли два тюремних наглядачi, ведучи хлопця.

Хлопець усмiхався. Попри наручники, здавалось, вiн iде в супроводi двох гарних приятелiв у якесь приемне мiсце. Йоганнес зупинився i пiдняв праву руку.

– Соннi, поглянь! У мене з плечем набагато лiпше. Завдяки тобi.

Хлопець змушений був пiдняти обидвi руки, щоб показати старому «на великий палець». Наглядачi зупинились перед дверима однiеi з камер i зняли з нього наручники. Дверi вiдмикати не було потреби, оскiльки дверi всiх камер вiдмикались автоматично щоранку о 8:00 i залишались незамкненими до десятоi години ночi. Наглядачi у диспетчерськiй показали Йоганнесу, як блокувати i розблоковувати всi дверi одним натисканням клавiшi. У диспетчерськiй йому подобалось. Саме тому вiн завжди подовгу мив там пiдлогу. Там вiн почувався наче в рубцi супертанкера. Тобто там, де вiн мав би насправдi опинитись у кiнцевому пiдсумку.

До тiеi халепи вiн служив матросом i вивчав морську науку. Згiдно з особистим планом, передбачалось вирости до судового офiцера. А там би й помiчником капiтана зробився, а далi першим помiчником i, нарештi, капiтаном. Щоб зрештою приеднатись до дружини й дочки в будиночку на околицi Фарсунна [6 - Мiсто Фарсунн у фюльке Вестагдер.] i знайти роботу лоцмана в порту. То навiщо вiн зробив це? Навiщо все зiпсував? Що змусило його взятись за перевезення контрабандою двох великих мiшкiв з порту Сонгхла в Таiландi? Не йдеться ж про те, нiбито вiн не знав, що в мiшках героiн. І не те щоб вiн не знав Кримiнального кодексу та безжальноi норвезькоi правовоi системи, яка на той час за тяжкiстю прирiвнювала контрабанду наркотикiв до убивства. Насправдi йому навiть не так i потрiбна була та величезна сума грошей, запропонована за доставку мiшкiв за певною адресою в Осло. То чого йому треба було? Гострих вiдчуттiв? Чи надii побачити знову ii, вродливу тайську дiвчину в отiй ii шовковiй сукнi i з отим ii довгим блискучим чорним волоссям, знову подивитися в ii мигдалеподiбнi очi, почути ii нiжний голос, пошепки вимовленi вишневими вустами складнi англiйськi слова… про те, що вiн мае зробити це для неi, для ii родини в Чанграй, що це единий спосiб урятувати iх. Вiн нiколи не вiрив у ту ii iсторiю, але вiн вiрив у ii поцiлунок. І той поцiлунок вiв його через океани, через митницю, в камеру попереднього ув’язнення, до судовоi зали, в кiмнату побачень, де його майже доросла дочка заявила батьковi, що сiм’я не хоче бiльше мати з ним нiчого спiльного… вiв його через розлучення – в камеру в’язницi Іла. Все, чого вiн хотiв, був отой поцiлунок; обiцянка поцiлунку стала тим, з чим вiн залишився.

Пiсля звiльнення вiн не знайшов нiкого, хто б на нього чекав. Сiм’я зреклася його, друзi вiддалились, i вiн не мав найменшоi надii знов отримати роботу на кораблi. Таким чином, тiльки одна спiльнота готова була прийняти його. Злочинний свiт. І вiн ступив на стару стежину. Доставка контрабанди. Його завербував Украiнець, Нестор. Героiн з пiвнiчних областей Таiланду контрабандою перевозився у вантажiвках стародавнiм опiйним шляхом, через Туреччину i Балкани. З Нiмеччини вантаж розвозили по скандинавських краiнах, а робота Йоганнеса полягала в тому, щоб забезпечувати доставку на останнiй дiлянцi. Згодом вiн став таемним iнформатором.

Для цього теж не було вагомих пiдстав як таких. Але полiцiйний агент зумiв зачепити всерединi у нього щось таке, про що Йоганнес i сам не пiдозрював. І хоча ця нова перспектива – чиста совiсть, – здавалось, важить iстотно менше за поцiлунок вродливоi жiнки, вiн справдi вiрив у того полiцiйного агента. Щось таке було в його очах. Хто знае, можливо, Йоганнес залишив би манiвцi, вийшов би на прямий шлях… Але одного осiннього вечора того полiсмена вбили. І тодi – вперше i востанне – единий раз почув Йоганнес жахне прiзвисько, почув i повторив пошепки, iз сумiшшю страху i трепету: «Твiлiнген» [7 - Tvillingen (норв.): близнюки – в прямому значеннi, а також назва сузiр’я.].

Пiсля того стало винятково питанням часу, коли Йоганнеса затягне у той самий вир. Вiн йшов на дедалi бiльшi ризики, перевозив дедалi бiльшi вантажi. Вiн хотiв попастись, хай йому грець! Спокутувати вчинене. Тому вiн вiдчув полегшення, коли митники зупинили його на шведському кордонi. Меблi в заднiй частинi його вантажiвки були буквально напханi героiном. Суддя нагадав присяжним як про велику кiлькiсть наркотику, так i про те, що це не перший злочин Йоганнеса. Сталося це десять рокiв тому. А в Статенi вiн перебував останнi чотири роки, вiдколи в’язниця вiдкрилась. Вiн бачив, як приходили i виходили новi в’язнi, бачив, як приходили i йшли тюремнi наглядачi; вiн ставився до всiх з повагою, на яку вони заслуговували, i, своею чергою, отримував повагу, на яку сам заслуговував. Тобто вiн мав право на безперечну повагу, як старожил. Сидiлець, який бiльше не е загрозою. Адже нiхто не знав його таемницi. Нiхто не знав про його зраду. Про причину, з якоi вiн накликав на себе це покарання. І вiн полишив усяку надiю, нарештi, отримати те едине, що важило. Поцiлунок, обiцяний йому забутою жiнкою. Чисту совiсть, обiцяну йому мертвим нинi полiцейським агентом. Аж доки його перевели в крило А, де вiн зустрiв хлопця, який, за чутками, умiв зцiлювати. Йоганнес був вражений, коли почув його прiзвище, але вiн нiчого не сказав. Вiн i далi драiв пiдлогу, тримаючись тихше води i нижче трави, посмiхаючись, виконуючи i отримуючи навзаем дрiбнi послуги, що роблять стерпним життя в такому мiсцi. Минали днi, тижнi, мiсяцi i роки, складаючись у життя, якому судилося скоро закiнчитись. Рак. Рак легенiв. Маленька клiтина, сказав лiкар. Агресивний рiзновид, найгiрший з усiх, якщо не дiагностувати його вчасно.

Його не дiагностували вчасно.

Нiхто нiчого не здатен удiяти. Принаймнi не Соннi. Вiн навiть наближено не здогадався, де Йоганнесовi болить, коли той запитав: хлопець зробив припущення щодо паху. А плече вiдпустило, правду кажучи, само по собi, а не вiд цiлющих рук Соннi, якi мали температуру аж нiяк не вищу, нiж звичайна 37 °C, i навiть фактично були прохолоднiшi. Але вiн був, поза сумнiвом, славний хлопець, i Йоганнес не мав жодного бажання розчаровувати його, якщо той думав, начебто його руки зцiлюють.

Таким чином, Йоганнес тримав у таемницi i свою хворобу, i свою зраду. Але вiн знав, що час його спливае. Що вiн не може забрати цю таемницю з собою в могилу. В жодному разi, якщо хоче спочити в мирi, а не постати в жаху, на зразок зомбi, пожертий червою, у пастцi, приречений на вiчнi муки. Вiн не мав твердих релiгiйних переконань щодо того, хто буде засуджений на вiчне страждання або за що, але ж вiн накоiв стiльки неправедного у своему життi!..

– Стiльки неправедного накоiв… – бубонiв Йоганнес Холден собi пiд нiс.

Потiм вiн поставив свою швабру пiд стiну, пiдiйшов до камери Соннi й постукав у дверi. Вiдповiдi не було. Вiн знову постукав.

Зачекав.

Тодi вiдчинив дверi.

Соннi сидiв, перетягнувши передплiччя нижче лiктя гумовим джгутом, кiнець якого притримував зубами. Вiн уже занiс шприц над розбухлою веною. Голка була нацiлена пiд рекомендованим для оптимального проколу кутом у тридцять градусiв.

Соннi спокiйно пiдвiв голову i всмiхнувся.

– Що?

– Вибач, я… Це може зачекати.

– Ти впевнений?

– Так, це… це не горить, – розсмiявся Йоганнес. – Це може зачекати якусь годинку.

– А чотири години зачекае?

– Чотири години – легко.

Старий побачив, як голка занурилась у вену. Хлопець натиснув на шприц. Тиша i морок, здавалося, заповнили кiмнату, як чорна вода. Йоганнес тихо вийшов i зачинив за собою дверi.




Роздiл 6


Симон сидiв, задерши ноги на стiл, з мобiльним коло вуха, i розгойдувався на стiльцi. Їхня славетна трiйця вдосконалила цей трюк до такоi мiри, що влаштовували спецiальнi змагання, у яких перемагав той, хто спромiгся балансувати найтривалiше.

– То цей американський лiкар – вiн що, не схотiв тобi сказати свiй висновок? – спитав вiн, притишуючи голос, почасти тому, що не бачив пiдстав утаемничувати решту членiв вiддiлу розслiдування вбивств у свое особисте життя, а почасти через те, що вони з дружиною завжди так розмовляли по телефону. М’яко, iнтимно. Так, мовби вони були у лiжку, тримаючи одне одного в обiймах.

– Вiн скаже, – вiдповiла Ельзе. – Але не зараз. Вiн мае спершу переглянути результати аналiзiв i тестiв. Завтра я вже знатиму бiльше.

– Гаразд. Як ти почуваешся?

– Добре.

– Як саме добре?

– Ти так не хвилюйся, коханий, – розсмiялась вона. – Побачимось за обiдом.

– Згода. А твоя сестра, вона?…

– Так, вона ще тут, зi мною, i вiдвезе мене додому. А ти не хвилюйся, i припиняймо шушукатись – ти на роботi!

Вiн закiнчив розмову неохоче. Знову пригадав свiй сон, у якому вiддав iй свiй зiр.

– Старший iнспекторе Хефасе?

Вiн подивився вгору. І ще вище. Перед його столом стояла висока жiнка. Дуже висока. І худорлява. З-пiд спiднички стирчали тонкi, наче у лелеки, довжелезнi циби.

– Я Карi Адель. Менi сказали, що я допомагатиму тобi. Я намагалась тебе знайти на мiсцi злочину, але ти кудись зник.

Вона була до того ж ще й дуже молодою, скидалася бiльше на амбiцiйного банкiвського клерка, нiж на спiвробiтника полiцii. Симон вiдхилився на стiльцi ще далi назад.

– На мiсцi злочину?

– У парку Куба.

– Звiдки тобi вiдомо, що це мiсце злочину?

Вiн бачив, як вона зосередилась. Шукае гiдний вихiд. Але не знаходить.

– Імовiрне мiсце злочину, – нарештi здобулась вона.

– А хто сказав, що менi потрiбна допомога?

Вона кивнула великим пальцем назад i вгору, показуючи, звiдки надiйшло розпорядження.

– Але я думаю, що допомоги, насправдi, потребую саме я. Я тут новачок.

– Щойно пiсля навчання?

– Пiвтора року у вiддiлi боротьби з наркотиками.

– Новачок. І вже прорвалась у вiддiл убивств? Вiтаемо, Адель. Або тобi справдi пощастило, або маеш високi зв’язки, або ти…

Вiн вiдкинувся в крiслi майже горизонтально, щоб намацати в кишенi джинсiв слоiк зi снусом.

– …жiнка? – запропонувала вона завершення фрази.

– Я хотiв сказати «здiбна».

Вона зашарiлась, i вiн прочитав досаду в ii очах.

– То ти здiбна? – запитав Симон, закладаючи порцiю снусу пiд верхню губу.

– На своему курсi – друга за результатами.

– І як довго плануеш затриматись у нашому вiддiлi?

– Що ти маеш на увазi?

– Якщо наркотики тобi не припали до душi, чому ти думаеш, буцiмто вбивства будуть тобi приемнiшими?

Вона знову зосередилась на iншому. Симон натомiсть переконався, що вiн правий: вона одна з тих людей, що приходять на короткий час, перш нiж перескочити на вищi поверхи, влитись у вищi ланки. Кмiтлива. Напевне, взагалi залишить полiцiю. Як учинили отi розумники з вiддiлу боротьби з економiчною злочиннiстю. Пiшли собi, здобувши навички, якi iм були потрiбнi, а Симона покинули напризволяще. Полiцiя – не мiсце для яскравих, обдарованих i амбiцiйних, що прагнуть жити повноцiнним життям.

– Я пiшов з мiсця злочину, бо там нiчого не вдасться знайти, – сказав Симон. – То скажи менi, з чого б ти сама почала?

– Я розпитала б його близьких, родичiв, – промовила Карi Адель, очима шукаючи вiльний стiлець. – Простежила б усi його дii i пересування, перш нiж вiн потрапив у рiчку.

Вимова Карi Адель свiдчила, що вона походить з центрального району Осло, де люди побоюються, що хибний акцент зробиться iхнiм ганебним тавром.

– Браво, Адель. Близькi i родичi…

– …це його дружина. Що невдовзi мала стати «колишньою». Вона не так давно витурила його з дому. Я розмовляла з нею. Вiн тулився у притулку для наркоманiв Іла… Ти не проти, якщо я сяду?

Здiбна. Безперечно, здiбна.

– Наразi, не маеш такоi нагоди, – сказав Симон пiдводячись.

Наскiльки вiн мiг судити, вона була принаймнi на п’ятнадцять сантиметрiв вища вiд нього. Однак мусила робити по два кроки проти одного Симонового. Вузька спiдниця. Це не шкодить. Але вiн припускав, що незабаром вона вбиратиме щось практичнiше. Вбивства розкривають у штанах.



– Ви знаете, що вам сюди не можна.

Марта розглядала пару непроханих гостей, заступивши iм шлях до вхiдних дверей Центру. Жiнку вона, здаеться, бачила ранiше. Людину з таким зростом i худорбою забути складно. Вiддiл боротьби з наркотиками? Жiнка мала свiтле, якесь неживе волосся i майже не накладала макiяжу на обличчя, знуджений вигляд якого робив ii схожою на розбещену доньку багатiя.

Чоловiк являв собою ii пряму протилежнiсть. Заледве метр сiмдесят на зрiст, вiком десь уже на шостому десятку. На обличчi зморшки. Включаючи лiнii смiху. Рiденьке сиве волосся над очима, в яких Марта прочитала «лагiдний», «дотепний» i «впертий». Вона читала в людях автоматично, за звичкою, що склалась, вiдколи вона проводила обов’язковi вступнi спiвбесiди з новими мешканцями Центру, з метою встановити, якоi поведiнки i яких проблем мае чекати вiд них персонал. Інодi вона помилялась. Але нечасто.

– Нам немае потреби заходити всередину, – сказав чоловiк, який представився як старший iнспектор Хефас. – Ми з вiддiлу розслiдування вбивств. Йдеться про Пера Волана. Вiн мешкав тут i…

– Мешкав?!

– Так, вiн мертвий.

Марта охнула. Це була ii перша реакцiя на повiдомлення про смерть iще однiеi людини. Вона застановилася, чи не мае заспокоiти себе тим, що вона досi жива. Здивування прийшло мимохiть. Подив вiд того, що вона не здивована. Адже Пер не був наркоманом, вiн не сидiв разом з рештою на лавi приречених. Чи вона знову помилялась? Або вона бачила це, знала про це пiдсвiдомо? Чи не тому за звичайним у таких випадках зiтханням вона так само звично подумала: та звiсно ж. Нi, тут було не це. Тут було щось iнше.

– Його тiло знайшли в Акерi.

Говорив чоловiк. У жiнки просто на лобi було написано «стажерка».

– Ясно, – кивнула Марта.

– Ти начебто не здивована?

– Нi. Нi, мабуть, не надто. Це завжди – шок, звiсна рiч, але…

– …але в нашiй роботi до цього завжди треба бути готовим, правильно? – Чоловiк показав на вiкна сусiдньоi будiвлi. – Я не знав, що «Трьонен» закрився.

– Там намiряються вiдкрити кондитерську високого класу, – сказала Марта, обiймаючи себе так, наче iй холодно. – Для мамусь – любительок кави-латте.

– То вони вже й сюди дiстались. Он як!

Вiн кивнув одному зi старожилiв, що дибав повз них на тремтячих ногах, i дочекався стриманого кивка у вiдповiдь.

– Бачу тут знайомi обличчя. Однак Волан був тюремним священиком. Результатiв розтину ще немае, але ми не знайшли на його тiлi слiдiв вiд уколiв.

– Вiн замешкав тут не тому, що вживав наркотики. Вiн допомiг нам, коли ми мали проблеми з колишнiми правопорушниками, котрi оселились тут, у нас. Вони йому довiряли. Тому, коли вiн змушений був виiхати зi свого дому, ми запропонували йому тимчасове житло.

– Це нам вiдомо. Я питаю, чому тебе не дивуе, що вiн мертвий, коли ти знаеш напевно, що вiн не вживав наркотики? Його смерть могла статися внаслiдок нещасного випадку.

– А сталася…

Симон зиркнув на свою високу худорляву напарницю. Вона не наважувалась розтулити рота, аж доки вiн iй кивнув заохочувально.

– Ми не знайшли жодних ознак насильства, але зона навколо рiчки е сумнозвiсним осереддям кримiнальноi дiяльностi.

Марта звернула увагу на ii вимову: либонь, сувора мати виправляла доньчину мову за обiднiм столом; сказала дiвчинi, що вона нiколи не знайде собi гiдного чоловiка, якщо балакатиме, як продавщиця.

Старший iнспектор Хефас схилив голову набiк.

– Марто, що ти про це думаеш?

Вiн подобався iй. Вiн був схожий на небайдужу людину.

– Я думаю, вiн знав, що помре.

Інспектор пiдняв брову.

– Чому?

– Тому що вiн написав менi листа.

Марта обiйшла навколо столу в залi засiдань, розташованому навпроти приймальнi на першому поверсi. Їм удалося зберегти готичний стиль зали, i вона стала найкрасивiшим примiщенням у будiвлi. Не те щоб якесь iнше примiщення в цiй будiвлi могло претендувати на суперництво… Марта налила чашку кави для старшого iнспектора, зайнятого вивченням листа, що Пер Волан залишив для неi на стiйцi реестрацii. Інспекторова напарниця сидiла на краечку стiльця поруч з ним i вiдправляла sms з мобiльного телефону. Вона ввiчливо вiдхилила запропонованi Мартою каву, чай i воду, наче пiдозрювала, що тут навiть вода з водогону забруднена небезпечними мiкробами. Хефас пiдштовхнув iй листа.

– Тут йдеться про те, що вiн залишае притулку все, чим володiе.

Його колега вiдправила текстове повiдомлення i кашлянула. Головний iнспектор обернувся до неi.

– Так, Адель?

– Нинi бiльше не можна казати «притулок». Це називаеться «соцiальний центр».

Хефас видавався щиро здивованим.

– Чому?

– Тому що у нас тут е соцiальнi працiвники та шпитальне вiддiлення, – пояснила Марта. – Це пiдносить його роль до вищого рiвня, нiж просто притулок. Звiсно, справжня причина в тому, що слово «притулок» на сьогоднi набуло негативного значення. Асоцiюеться з пияцтвом, бiйками й убогими умовами життя. Таким чином, перейменувавши заклад, ми вихлюпуемо трохи свiжоi фарби на iржу.

– Але навiть у цьому випадку, – вiв свое головний iнспектор, – чи справдi намiрявся Волан залишити цьому закладу все свое майно?

Марта стенула плечима.

– Я сумнiваюся, що того майна було надто багато. Ви звернули увагу на дату поруч з його пiдписом?

– Вiн написав листа вчора. Ти думаеш, вiн зробив це, знаючи, що скоро помре? Ти хочеш сказати, вiн покiнчив iз собою?

Марта замислилась на мить.

– Я не знаю.

Висока худорлява жiнка знову вiдкашлялась.

– Сiмейнi розриви, наскiльки я знаю, нерiдко бувають причиною самогубства у чоловiкiв, старших за сорок.

У Марти промайнуло в головi, що тиха жiночка, либонь, не просто знае, а володiе щодо цього точною статистикою.

– Вiн не видавався пригнiченим? – запитав Симон.

– Не настiльки, щоб назвати це справжньою депресiею, я б сказала.

– Для суiцидальних типiв не рiдкiсть – накласти на себе руки саме тодi, коли вони виходять з депресii, – проказала висока жiночка таким голосом, нiби читала з книжки.

Спiврозмовники запитально подивились на неi.

– Фаза депресii часто поеднуеться з апатiею, яка позбавляе особу iнiцiативи, необхiдноi для вчинення самогубства.

Звуковий сигнал повiдомив, що вона отримала текстове повiдомлення.

Хефас повернувся до Марти.

– Чоловiк середнiх рокiв, якого спровадила з дому дружина, пише нотатку, яку можна розглядати як прощальний лист до вас. То чому ж його смерть – не самогубство?

– Я не кажу, що це не так.

– Але?

– Вiн здавався наляканим.

– Чого вiн боявся?

Марта знизала плечима. Вона вже питала себе, чи не створюе сама собi непотрiбнi проблеми.

– Пер був людиною з чорним минулим. Вiн цього, власне, й не приховував. За його власними словами, вiн став священиком тому, що прощення йому потрiбне було бiльше, нiж бiльшостi людей.

– Мова йде про такi речi, що не кожен би йому пробачив?

– Про такi, що нiхто не пробачив би.

– Розумiю. Ми говоримо про той тип грiхiв, у якому духовенство представлене аж надмiру?

Марта не стала вiдповiдати.

– Через це дружина його витурила?

Марта вагалась. Цей чоловiк здавався вдумливiшим за решту полiсменiв, яких вона зустрiчала. Та чи означае це, що йому можна довiряти?

– У моiй роботi, головний iнспекторе, навчаешся мистецтва прощати непростиме. Звiсно, можливо, що Пер, у кiнцевому рахунку, не змiг пробачити собi й саме тому обрав саме такий вихiд. Але також можливо, що…

– Хтось… скажiмо, батько дитини, яка зазнала насильства, хотiв уникнути висунення звинувачень, що пов’язане iз заподiянням повторноi травми жертвi. Хтось був не впевненим, що Пер Волан буде покараний чи дiстане достатньо суворе покарання. Таким чином, цей хтось вирiшив, що вiн – суддя, присяжнi i кат в однiй особi.

Марта ствердно кивнула.

– Я думаю, це тiльки природна реакцiя людини, дитину якоi скривдили. Хiба ви не мали в своiй практицi випадкiв, коли закон виявлявся неадекватним?

Симон Хефас похитав головою.

– Якщо спiвробiтники полiцii пiддаватимуться на такого роду спокуси, закон утратить будь-який сенс. Я ж насправдi вiрю у вищiсть закону. Правосуддя мае бути безстороннiм. Ви пiдозрюете когось зокрема?

– Нi.

– Борг за наркотики? – запитала Карi Адель.

Марта заперечно похитала головою.

– Я би знала, якби вiн iх вживав.

– Я питаю лише тому, що написала офiцеровi з вiддiлу боротьби з наркотиками про Пера Волана. А вiн менi ось що вiдповiв…

Вона витягла стiльниковий телефон з кишенi свого облиплого жакета, i з неi випала, грюкнувши, гральна кулька i покотилася по пiдлозi.

– «Бачив, як вiн iнодi розмовляв з одним з дилерiв Нестора, – читала вона вголос, пiдводячись на пошуки кульки. – Бачив також, як вiн брав у нього пакунок, але не платив».

Карi Адель сховала телефон у кишеню i зловила кульку, що не встигла докотитись до муру.

– Який ти з цього робиш висновок? – запитав Симон.

– Що ця будiвля одним боком спираеться на схили в районi площi Александра К’елланда. І, напевне, з того боку бiльше блакитноi глини i менше гранiту…

Марта всмiхнулась.

Висока худорлява жiнка коротко усмiхнулась iй у вiдповiдь.

– …i що Волан заборгував комусь грошi. Доза героiну коштуе триста крон. І це навiть не повний пакунок, а лише 0,2 грама. Два пакетики в день – це…

– Не так швидко, – перебив ii Симон. – Наркоманам не дають у кредит, правильно?

– Зазвичай нi. Можливо, вiн робив комусь певнi послуги, а йому сплачували героiном.

Марта сплеснула руками.

– Вiн не вживав, скiльки вам повторювати! Половина моеi роботи полягае в тому, щоб визначати: вживае людина чи нi.

– Ваша правда, фрекен Лiан, – сказав Симон, потираючи пiдборiддя. – Можливо, той героiн був не для нього.

Вiн пiдвiвся.

– В усякому разi, нам доведеться зачекати на результати медичноi експертизи.

– Гарна була iдея зв’язатися з вiддiлом боротьби з наркотиками, – сказав Симон, коли вони вже прямували в центр мiста через Уеландс-гате.

– Дякую, – вiдказала Карi.

– Симпатична дiвчина, ота Марта Лiан. Ти ранiше з нею мала тiснiшi стосунки?

– Ну, такiй симпатичнiй я б не вiдмовила.

– Що?

– Пусте. Невдалий жарт. Ти мав на увазi, чи я знала ii з часiв роботи у вiддiлi боротьби з наркотиками? Так, знала. Вона славна, i мене завжди дивувало, що вона працюе в Центрi Іла.

– Тому що вона симпатична?

– Загальновiдомо, що приемний зовнiшнiй вигляд полiпшуе кар’ернi перспективи людей з середнiм iнтелектом i помiрними здiбностями. А робота в Іла, наскiльки я можу судити, не е кар’ерним трамплiном.

– Можливо, вона вважае цю роботу гiдною того, щоб ii виконувати, попри всi обставини.

– Заради чого? Ти хоч розумiеш, скiльки iм платять?

– Заради самоi роботи. У полiцii теж платять не надто, правда?

– Правда.

– Але це гарне мiсце, щоб почати свою кар’еру, якщо паралельно здобути юридичний ступiнь, – вiв далi Симон. – Коли ти закiнчиш другий рiвень?

У Карi злегка почервонiла шия, i вiн зрозумiв, що таки зачепив ii за живе.

– Правильно, – сказав Симон. – Приемно було скористатися з твоеi допомоги. Адже ти, либонь, скоро станеш моiм шефом, десь у мiнiстерствi? Чи пiдеш працювати у приватний сектор, де фахiвцям з нашими навичками платять у середньому в пiвтора раза бiльше, нiж тут.

– Можливо, – озвалась Карi. – Але я не думаю, що коли-небудь стану твоiм босом. Тобi у вiдставку треба буде йти у березнi наступного року.

Симон не знав, смiятися йому чи плакати. Вiн повернув лiворуч на Грьонландслейрет, до Управлiння полiцii.

– У пiвтора раза бiльша зарплатня стане вам у пригодi, якщо ви плануете придбати нерухомiсть. Квартиру чи будинок?

– Будинок, – вiдповiла Карi. – Ми хочемо двох дiтей, тож нам знадобиться бiльше мiсця. Виходячи з вартостi квадратного метра житла в центрi Осло, треба купувати на вторинному ринку або мати успадкованi грошi. Батьки, i моi, i Семi, живi й здоровi. До того ж i Семi, i я сходимось на тому, що субсидii розбещують.

– Розбещують? Ти серйозно?

– Так.

Симон глянув на власникiв пакистанських крамничок, що повиходили з тiсних перегрiтих примiщень на вулицю, де вони базiкали, курили i безцiльно стежили за вуличним рухом.

– А тобi не цiкаво, як я дiзнався, що ти шукаеш нерухомiсть?

– Кулька, – вiдповiла Карi. – Дорослi без дiтей носять ii в кишенi тiльки тодi, коли iм треба оглядати старi будинки або квартири i вони хочуть переконатися, чи пiдлоги не похилились через просiдання будинку настiльки, що треба iх мiняти.

Вона була справдi розумна.

– Просто май на увазi, – сказав Симон, – якщо будинок простояв 120 рокiв i бiльше, пiдлоги неодмiнно виявляться трохи кривими.

– Може, й так, – погодилась Карi, нахиляючись уперед, щоб помилуватись на шпиль Грьонландськоi церкви. – Але менi подобаеться, коли пiдлоги рiвнi.

Симон розсмiявся. Можливо, вiн iще заприязниться з цiею цибатою. Йому теж подобаються рiвнi пiдлоги.




Роздiл 7


– Я знав твого батька, – сказав Йоганнес Холден.

За вiкном накрапало. Зранку було тепло, сонячно; а вдень на горизонтi скупчились хмари i мiстом пройшов легкий лiтнiй дощик. Йоганнес згадав своi давнi вiдчуття ще до того, як його посадили. Як малi краплинки дощу вмить нагрiвались, падаючи на напоену сонцем шкiру. Як пiднiмався запах пилу з теплого асфальту. Вiд пахощiв трави, листя i квiтiв у нього паморочилося в головi, тягло на пустощi. Ох, коли б знову молодiсть!

– Я був його таемним iнформатором, – сказав Йоганнес.

Соннi сидiв у темрявi, пiд муром, i його обличчя неможливо було розгледiти. У Йоганнеса залишалось не надто багато часу: камери невдовзi замкнуть на нiч. Вiн набрав повiтря в груди. Ось вiн дiйшов до цiеi митi. До фрази, яку йому треба сказати, хоч як вiн боiться наслiдкiв. Вимовляючи слова, що стiльки часу сидiли в його грудях, вiн боявся, чи вони, бува, не пустили там корiння.

– Неправду кажуть, Соннi, начебто вiн застрелився.

І по всьому. Нарештi вiн йому сказав.

Мовчання.

– Соннi, адже ти не спиш?

Йоганнес бачив, як хлопець поворушився в напiвтемрявi.

– Я знаю, чим це дiйсно стало для тебе i твоеi матерi. Знайти батька мертвим. Прочитати листа, в якому вiн стверджував, буцiмто був людиною мафii в полiцii, допомагав наркодилерам i перевiзникам наркотикiв. Буцiмто вiн застерiгав iх про рейди, видавав iнформацiю про докази, про пiдозрюваних.

Йоганнес бачив бiлки пари очей, що блимали у напiвмороцi.

– Соннi, все було навпаки. У твого батька виникли пiдозри, хто насправдi зрадник у полiцii. Я чув, як Нестор обговорював по телефону зi своiм босом, яким чином iм здихатися полiсмена на прiзвище Лофтус, перш нiж той перепаскудить iм усю «малину». Я застерiг твого батька про небезпеку, переповiв йому ту розмову; полiцiя мала дiяти швидко. Але твiй батько сказав, що не може залучати iнших людей, що повинен проводити операцiю сам, бо знае, що цiла низка полiсменiв заборгувала Несторовi. Через те вiн змусив мене заприсягтися, що я триматиму рот на замку i нiколи анi слова про це не зроню жоднiй живiй душi. То я й тримав ту обiцянку аж до теперiшньоi митi.

Чи Соннi все зрозумiв? Можливо, що нi, але найголовнiше не в тому, чи Соннi взагалi слухав або що з того буде, а в тому, що Йоганнес нарештi очистив сумлiння. Нарештi сказав йому. Доставив повiдомлення законному адресатовi.

– У тi вихiднi твiй батько був сам: ви з матiр’ю поiхали з мiста на якесь змагання борцiв. Вiн знав, що по нього прийдуть, тому забарикадувався всерединi отого вашого жовтого будиночка в Бергу.

Йоганнес вiдзначив, що вiн щось вiдчувае у темрявi. Змiну хлопцевого пульсу i дихання.

– Попри всi перестороги, Нестор i його люди спромоглися потрапити всередину. Вони не хотiли переслiдувань, яких не змогли б уникнути, застреливши полiсмена, тому вони змусили твого батька написати отого передсмертного листа…

Йоганнес ковтнув i казав далi:

– …в обмiн на обiцянку не займати тебе i твою матiр. Пiсля цього вони вистрiлили в нього впритул з його власного пiстолета.

Йоганнес заплющив очi. У камерi було дуже тихо, i все ж здавалося, що хтось кричить йому у вухо. І щось стискало груди та горло, чого вiн не вiдчував уже багато-багато рокiв. Боже милостивий, коли вiн востанне плакав? Коли його дочка народилась? Але вiн не мiг зупинитися саме зараз; вiн мав закiнчити те, що вже почав.

– Я думаю, тобi цiкаво, як Нестор увiйшов у будинок?

Йоганнес затамував подих. І йому здалося, нiби хлопець теж припинив дихати; Йоганнес чув тiльки шумовиння кровi у власних вухах.

– Хтось бачив, як я говорив з твоiм батьком, i Нестор подумав, що полiцii аж надто щастило з вантажiвками, якi вона останнiм часом перехоплювала. Я все заперечував, казав, що я просто трохи знайомий з твоiм батьком i що вiн намагався витягти з мене iнформацiю. Тодi Нестор сказав, що коли твiй батько вiрить, що я мiг би стати його таемним iнформатором, я можу пiдiйти до вхiдних дверей i змусити його вiдчинити. У такий спосiб, за словами Нестора, я змiг би довести, на чиему я боцi.

Йоганнес почув, що його спiвбесiдник знову почав дихати. Прискорено. Жорстко.

– Твiй батько вiдчинив дверi. Адже своему iнформаторовi довiряеш, правильно?

Йоганнес вiдчув якийсь рух, але вiн не почув i не побачив бiльше нiчого, бо дiстав удар. А вже коли лежав на пiдлозi, вiдчуваючи в ротi металевий присмак кровi i мимоволi проковтнувши зуб, що ковзнув йому в горло, отодi вiн почув, як хлопець кричить, кричить не вгаваючи, як вiдчиняються дверi камери, вигукуе щось офiцер, i тодi хлопця погамовують, беруть у наручники; i ще вiн подумав тодi, як дивно, що у наркомана така швидкiсть, точнiсть i сила удару… І про прощення. Прощення, яке вiн не отримав. І про час. Про секунди, що минають. Про наближення ночi.




Роздiл 8


Найбiльше свiй «порш-каен» Арiлд Франк любив за його гурчання. Точнiше – за вiдсутнiсть гурчання як такого. Гуготiння 4,8-лiтрового мотора V8 нагадувало йому про швейну машину його матерi у часи, коли вiн рiс у Станге пiд Хамаром [8 - Маеться на увазi повiт Станге i мiсто Хамар у фюльке Хедмарк.]. То теж був звук тишi. Тишi, спокою i зосередженостi.

Дверi з пасажирського боку вiдчинились, i в машину сiв Ейнар Харнес. Франк не знав, де молодi адвокати купують собi костюми в Осло, проте знав напевне, що не в тiй самiй крамницi, де вiн. А крiм того, вiн нiколи не бачив сенсу в покупцi свiтлих костюмiв. Його костюми завжди були темними. І коштували не бiльше п’яти тисяч крон. Рiзниця в цiнi мiж костюмами його i Харнеса мала б надходити на ощадний рахунок для майбутнiх поколiнь, яким треба буде утримувати власнi сiм’i i якi працюватимуть далi над розбудовою Норвегii. Або забезпечити раннiй i зручний вихiд на пенсiю. Або «порш-каен».

– Я чув, вiн у карцерi, – сказав Харнес, коли автомобiль Франка вiд’iхав вiд узбiччя перед помальованим графiтi входом в адвокатську контору «Харнес amp; Фалбакен».

– Вiн вiддухопелив сусiда по камерi, – пояснив Франк.

Харнес здивовано повiв випещеною бровою.

– Гандi набив комусь пику?

– Нiколи не знаеш, чого чекати вiд наркомана. Але вiдтак у нього було чотири днi рiзкого вiдходняку; тому я припускаю, що вiн на цю мить цiлком налаштований на спiвпрацю.

– У них це родинне, наскiльки я чув.

– Що ти чув? – перепитав Франк, сигналячи неповороткiй «королi».

– Тiльки те, що всi знають. Чи е поза тим щось iще?

– Нi.

Арiлд Франк упевнено випередив кабрiолет «мерседес». Вiн учора вже сам вiдвiдав хлопця в карцерi. Персонал щойно прибрав блювотиння, i покараний в’язень сидiв, скорчившись пiд шерстяною ковдрою, в кутку.

Франк нiколи не був знайомий з Абом Лофтусом, але знав, що син попервах iшов по батькових стопах. Так само як батько, син був обдарованим борцем i у вiцi п’ятнадцяти рокiв показував такi результати, що газета «Афтенпостен» пророчила йому кар’еру в нацiональнiй лiзi. А тепер вiн сидiв у смердючiй камерi, тремтячи, як осиковий листок, i схлипуючи, як мале дiвчисько. Ломка усiх рiвняе пiд один гребiнець.

Вони зупинилися перед блокпостом, Ейнар Харнес показав свое особове посвiдчення, i сталевий шлагбаум пiдняли. Франк припаркував свiй «каен» у зарезервованому за ним мiсцi, i вони з Харнесом пiдiйшли до центрального входу, де Харнеса було вже записано в журнал вiдвiдань. Зазвичай Франк проводив Харнеса через чорний хiд, з того боку, де розташовувались перевдягальнi персоналу, щоб уникнути реестрацii вiзитiв. Вiн не хотiв давати зайвий привiд для пересудiв з приводу того, що так часто приводить у Статен адвоката з репутацiею Харнеса.

Як правило, будь-якого в’язня за пiдозрою в причетностi до новоi кримiнальноi справи допитували у вiддiленнi полiцii, але Франк попросив, щоб цей допит вiдбувся у Статенi, з огляду на те, що Соннi Лофтус наразi перебував у карцерi.

З цiею метою була вимита i пiдготовлена вiльна камера. По один бiк столу сидiли двое людей з полiцii – чоловiк i жiнка – у цивiльному вбраннi. Франк бачив iх ранiше, але не мiг пригадати iхнi iмена. Особа по iнший бiк столу була така блiда, що ii обличчя майже губилося на тлi молочно-бiлоi стiни. Голову хлопець похнюпив, а руками вчепився в край столу так мiцно, наче все навколо нього йшло обертом.

– Отже, Соннi, – весело вигукнув Харнес, поклавши руку хлопцевi на плече, – ти готовий?

Жiнка в цивiльному вiдкашлялась.

– Скорiше варто запитати його, чи вiн уже закiнчив.

Харнес криво посмiхнувся iй i пiдняв брови.

– Що ви маете на увазi? Я сподiваюсь, ви не почали допит мого клiента без присутностi його адвоката.

– Вiн сказав, що немае потреби чекати на вас, – озвався полiсмен.

Франк подивився на хлопця. Вiн вiдчув неладне.

– Отже, вiн уже зiзнався? – зiтхнув Харнес, витягаючи з портфеля три скрiпленi разом аркушi паперу. – Якщо вам потрiбне його зiзнання в письмовому виглядi, то…

– Навпаки, – перервала його жiнка. – Вiн просто заявив, що не мае нiчого спiльного з убивством.

У камерi запала така тиша, що Франк розчув пташине цвiрiнькання за вiкном.

– Вiн зробив що?

Брови Харнеса пiдтяглись аж до лiнii волосяного покриву над лобом. Франк не знав, що бiсить його бiльше: вищипанi адвокатовi брови чи його нездатнiсть одразу оцiнити всю глибину катастрофи, що розгорталась.

– Вiн сказав що-небудь iще? – запитав Франк.

Жiнка в цивiльному подивилася на помiчника начальника в’язницi, тодi на адвоката.

– Усе гаразд, – запевнив ii Харнес. – Вiн тут на мое прохання: на випадок, якби вам знадобилось бiльше iнформацii про ту одноденну вiдпустку Лофтуса.

– Я особисто давав дозвiл, – докинув Франк. – І не було нiяких пiдстав передбачати такi трагiчнi наслiдки.

– Ми не впевненi щодо причинно-наслiдкового зв’язку, – сказав полiсмен, – зважаючи, що зiзнання ми поки що не маемо.

– А як же докази? – вигукнув був Арiлд Франк, але тут-таки сам себе урвав.

– Що вам вiдомо про докази? – запитав його полiсмен.

– Я лише припустив, що вони мали бути, – сказав Франк, – коли вже Лофтус е пiдозрюваним. Правильно я кажу… офiцере?…

– Інспектор Генрiк Вестад, – представився полiсмен. – Я мав провести перший допит Лофтуса. Але тепер вiн змiнив своi свiдчення. Вiн навiть стверджуе, що мае алiбi на момент убивства. Свiдка.

– У нього е свiдок, – пiдхопив Харнес, дивлячись на свого мовчазного клiента. – Тюремний наглядач, який супроводжував його в день вiдпустки. І вiн повiдомив, що Лофтус зник на…

– Інший свiдок, – перервав його Вестад.

– Хто б то мiг бути? – пирхнув Франк.

– Лофтус каже, що познайомився з чоловiком на iм’я Леiф.

– Леiф, а прiзвище?

Усi втупили погляди у патлатого в’язня, який, схоже, блукав думками десь дуже далеко i зовсiм не звертав уваги на присутнiсть стороннiх людей.

– Вiн не знае, – сказав Вестад. – Каже, вони побалакали дуже коротко на майданчику для вiдпочинку при автомагiстралi. Вiн твердить, що свiдок був за кермом синього «вольво» з налiпкою «Я – Драммен», а також вiн думае, що свiдок, можливо, хворий або мае проблеми з серцем.

Франк голосно реготнув.

– Я думаю, – сказав Ейнар Харнес, вдаючи холоднокровнiсть i складаючи папери назад у свiй портфель, – ми маемо на цьому перерватись, щоб я мiг переговорити з моiм клiентом i отримати вiд нього iнструкцii.

Франк мав звичку посмiхатись, коли вiн гнiвався. А зараз лють вирувала у нього в головi, як окрiп у чайнику, i йому довелося зробити над собою зусилля, щоб знову не розреготатися вголос. Вiн вирячився на так званого Харнесового клiента. Соннi Лофтус збожеволiв. Вiд першого нападу божевiлля постраждав старий Холден, а тепер оце. Героiн, напевне, таки роз’iв його мозок. Але нiхто не дозволить Соннi отак усе розвалити. Надто високi ставки. Франк глибоко вдихнув i начебто почув, як клацнув уявний вимикач гнiвного чайника. Завдання полягае нинi в тому, щоб дати справi трохи бiльше часу, тримати ii пiд контролем. Доки завершиться ломка.



Симон стояв на мосту Саннер i дивився на воду, що бiгла вiсьмома метрами нижче. Була шоста вечора, i Карi Адель саме стала розпитувати його, якi правила щодо понадурочних годин роботи у вiддiлi розслiдування вбивств.

– Жодного уявлення, – вiдказав Симон. – Розпитай у вiддiлi кадрiв.

– Ти щось бачиш там?

Симон заперечно похитав головою. За листям на схiдному березi рiчки вiн мiг розгледiти стежку, яка тяглася вздовж води вниз, аж до новоi Опери на березi Осло-фiорду. Чоловiк сидiв на лавцi i годував голубiв. Вiн на пенсii, подумав Симон. Це те, чим займаються люди на пенсii. На захiдному березi розташувався сучасний житловий будинок, з вiкон i балконiв якого мав вiдкриватись приемний краевид з рiчкою i мостом.

– То що ми тут робимо? – поцiкавилась Карi, нетерпляче копаючи ногами асфальт.

– А тобi сьогоднi треба десь бути? – поцiкавився Симон i озирнувся довкола.

Повз них неквапливо проiхав автомобiль, усмiхнений жебрак запитав, чи не розмiняють вони 200-кронову банкноту, пара в дизайнерських сонцезахисних окулярах i з дитячим вiзочком, у нижньому лотку якого лежав одноразовий гриль, прочимчикувала поряд, смiючись над чимось своiм. Вiн любив Осло пiд час лiтнiх канiкул, коли мiсто звiльняеться вiд надмiру людей i стае знову таким, як колись. Велике село його дитинства, де нiчого особливого не траплялося, а все, що траплялося, справдi щось означало. Мiсто, яке вiн розумiв.

– Нашi з Семi друзi запросили нас на вечерю.

Друзi, подумав Симон. Вiн теж колись мав друзiв. Що з ними сталося? Можливо, вони ламають голову над таким самим питанням. Що сталося з ним? Вiн не знае, чи мiг би вiн дати iм доладну вiдповiдь.

Глибина рiчки становила близько одного метра, щонайбiльше – пiвтора. У деяких мiсцях з води стирчали брили. У протоколi розтину згадувались тiлеснi ушкодження, якi можуть виникнути при падiннi з певноi висоти i здатнi пояснити перелом шиi, що, власне, й став фактичною причиною смертi.

– Ми тут, бо ми обстежили рiчку Акер угору i вниз звiдси, але це едине мiсце, де мiст достатньо високий, а вода достатньо мiлка для того, щоб ударитись об каменi настiльки сильно. Крiм того, цей мiст найближчий до притулку.

– До соцiального центру, – виправила його Карi.

– Ти б спробувала тут накласти на себе руки?

– Нi.

– Я маю на увазi, якби ти справдi мала такий намiр.

Карi припинила човгати ногами. Подивилась униз, перехилившись через поручнi.

– Припускаю, що я б обрала бiльшу висоту. Тут занадто великий ризик вижити. Завеликий ризик опинитись в iнвалiдному вiзку.

– І ти також не штовхала б iз цього мосту когось, кого намагалась би вбити?

– Нi, ймовiрно, нi, – позiхнула вона.

– Таким чином, ми шукаемо того, хто зламав карк Перу Волану, а звiдси зiпхнув його тiло в рiчку.

– Це те, що ви називаете версiею, я гадаю?

– Нi, це те, що версiею називаемо ми. Що ж до вашоi вечерi…

– Так?

– Зателефонуй своему благовiрному i скажи, що гостi вiдмiняються.

– Он як?

– Ми починаемо поквартирне опитування потенцiйних свiдкiв. Ти можеш, наприклад, починати стукати у дверi всiх помешкань, чиi балкони виходять на рiчку. Далi нам треба буде прочесати архiви тонким гребiнцем на предмет потенцiйних переламувачiв карку.

Симон заплющив очi i глибоко вдихнув.

– Тебе не зачаровуе Осло влiтку?




Роздiл 9


Ейнар Харнес нiколи не прагнув урятувати цiлий свiт. Нi, тiльки невеличку його частину. Якщо ж конкретно – то свою особисту частину. Заради цього вiн взявся за вивчення права. Тiльки невеликоi його частини. Себто – такоi лише, щоб якось скласти iспит. Тодi влаштувався на роботу в адвокатську контору, що практикувала винятково у нижчому сегментi кримiнального права Осло; працював на них доволi тривалий час, аж доки сам отримав лiцензiю; тодi заснував свою власну фiрму з Ерiком Фалбакеном – старiючим алкоголiком, що ледве тримався на плаву, – i разом вони виробили новий рiвень дна в юридичнiй практицi. Вони бралися за найбезнадiйнiшi справи i програли кожну з них, але в процесi цiеi дiяльностi здобули репутацiю захисникiв найнижчих верств суспiльства. Характер iхньоi клiентури означав, що юридичне партнерство Харнес amp; Фалбакен отримувало платню за своiми рахунками – якщо, звiсно, такi взагалi виписувались, – того самого дня, коли клiенти отримували своi виплати з соцiального страхування. Ейнар Харнес дуже скоро усвiдомив, що служить не в системi правосуддя, а в альтернативнiй системi стягнення заборгованостей, – разом з громилами, колекторами i ворожками. Вiн за грошi погрожував боржникам своiх клiентiв судовими позовами, за мiнiмальну зарплатню наймав найнiкчемнiших нездар i беззастережно обiцяв потенцiйним клiентам перемогу в судi у безнадiйних справах. Та хоч би там як, а Харнес мав одного клiента, завдяки якому його фiрма мiцно стояла на ногах. Цiкаво, що iм’я цього клiента нiколи не фiгурувало у звiтнiй системi контори, якщо взагалi можна назвати системою суцiльний хаос, що панував у картотецi, яку впорядковувала недбала секретарка у тi бiльш-менш короткi перiоди, коли вона не перебувала на лiкарняному. Цей клiент нiколи не зволiкав з оплатою, за послуги, як правило, сплачував готiвкою i зазвичай не просив виписувати рахунки. Найiмовiрнiше, за роботу, яку Харнес мав виконати для нього у найближчi години, вiн теж сплатить без квитанцii.

Соннi Лофтус сидiв на лiжку, схрестивши ноги, i очi його випромiнювали вiдчай. Минуло шiсть днiв вiд того горезвiсного допиту, i хлопцевi весь цей час було непереливки, але вiн досi тримався, всупереч iхнiм очiкуванням. Іншi в’язнi, з якими Харнес пiдтримував контакт, були одностайнi: Соннi не намагаеться роздобути наркотики, навпаки, вiдхиляе пропозицii «пiдправитись» амфетамiном чи канабiсом. Натомiсть його бачили у тренажерному залi, де вiн двi години без перепочинку викладався на бiговiй дорiжцi, а тодi ще двi години тягав штангу. Вночi з камери Соннi долинали крики. Але вiн тримався. Хлопець, який упродовж дванадцяти рокiв був злiсним споживачем героiну. Досi Харнесу були вiдомi лiченi випадки, коли таким наркоманам удавалося зiскочити iз залежностi лише завдяки чомусь не менш нав’язливому за наркотики, що стимулювало, i мотивувати iх так само, як регулярне вживання дози. Список замiнникiв короткий. Люди могли знайти Бога, закохатись, або в них народжувалась дитина. Оце й усе. Коротше кажучи, людина мае знайти щось, здатне наповнити ii життя новим сенсом i дати нову мету. Але, може, це тiльки останнiй дрейф потопаючого до поверхнi, перш нiж остаточно пiти на дно? Ейнар Харнес знав напевно одне: його спонсоровi потрiбна вiдповiдь. Нi, не вiдповiдь. Результат.

– У них е зразки твоеi ДНК з мiсця злочину, тож тебе засудять незалежно вiд твого зiзнання чи незiзнання. То навiщо марно затягувати агонiю?

Вiдповiдi не було.

Харнес пригладив свою зачесану назад чуприну з такою силою, що аж запекло в коренях волосся.

– Я мiг би влаштувати за годину пакетик героiну. Що тебе зупиняе? Менi потрiбен тiльки твiй пiдпис отут, – постукав вiн пальцем по трьох аркушах формату А4, що лежали у нього на колiнах, на його портфелi.

Хлопець облизав своi пересохлi потрiсканi губи сухим язиком, таким бiлим, що Харнесу вiн видався обкладеним сiллю.

– Дякую. Я обдумаю пропозицiю.

«Дякую. Я обдумаю»?! Вiн пропонував наркотики жалюгiдному наркомановi, що конае вiд синдрому вiдмiни! Чи хлопець вислизнув з-пiд дii законiв тяжiння?

– Соннi, послухай…

– І дякую за ваш вiзит.

Харнес похитав головою i пiдвiвся. Хлопець не протримаеться. Харнес мае просто зачекати iще один день. Доки мине доба див.

Коли черговий спiвробiтник в’язницi провiв Харнеса через усi дверi й замки аж до вiддiлу реестрацii вiдвiдувачiв, де адвокат попросив, щоб йому викликали таксi, вiн подумав про те, що скаже його клiент. Чи, радше, що його клiент зробить, якщо Харнес не врятуе свiт.

Тобто, конкретнiше, свою особисту частину свiту.



Гейр Голдсруд нахилився вперед у своему крiслi i втупився в монiтор.

– Що вiн, у бiса, замислив?

– Схоже, вiн намагаеться привернути чиюсь увагу, – сказав iнший наглядач у в’язничному пунктi стеження.

Голдсруд дивився на хлопця. Довга борода торкалась його оголених грудей. Вiн стояв на стiльцi перед однiею з камер вiдеонагляду i стукав у ii об’ектив кiсточкою скрюченого вказiвного пальця, водночас нерозбiрливо вимовляючи якiсь слова.

– Фiнстаде, ходiмо зi мною, – наказав Голдсруд пiдводячись.

Вони пройшли повз Йоганнеса, що мив пiдлогу в коридорi. Сцена вiддалено нагадала Голдсруду кадр з якогось фiльму. Вони спустилися сходами на перший поверх, увiйшли у в’язничний блок, проминули загальну кухню i, пройшовши далi коридором, знайшли Соннi, який сидiв на тому самому стiльцi, на якому вiн щойно стояв.

За виглядом хлопцевого торса i рук Голдсруд побачив, що Соннi останнiм часом бував у спортзалi – м’язи i вени рельефно вимальовувались пiд шкiрою. Вiн чув, що деякi з найбiльш запеклих споживачiв iн’екцiйних наркотикiв, перш нiж уколотись, качають бiцепси в тренажерному залi. Амфетамiн i найрозмаiтiшi таблетки були в широкому обiгу, але Статен був однiею з небагатьох в’язниць у Норвегii – цiлком можливо, навiть единою, – де керiвництво якоюсь мiрою контролювало ввезення героiну. Щоправда, не схоже було, щоб Соннi коли-небудь мав труднощi в доступi до цього наркотику. До цього часу. З того, як хлопця трусило, Голдсруд мiг сказати, що вiн не мав дози впродовж кiлькох днiв. Не дивно, що вiн упав у розпач.

– Допоможи менi! – почав благати Соннi, коли побачив, що наглядачi наближаються.

– Звiсно, – сказав Голдсруд, пiдморгуючи Фiнстадовi. – Двi тисячi за флакончик.

Вiн збирався пожартувати, але помiтив, що Фiнстад у цьому не впевнений.

Хлопець заперечно похитав головою. М’язи у нього надимались навiть на шиi, навколо горла. Голдсруд чув, що хлопець начебто був колись перспективним борцем. Можливо, правду кажуть, що м’язи, накачанi у вiцi до дванадцяти рокiв, у дорослому вiцi можна вiдновити впродовж лiчених тижнiв.

– Замкнiть мене!

– Ми тебе, Лофтусе, не замкнемо до десятоi.

– Я прошу вас!

Голдсруд був спантеличений. Траплялося, що в’язнi просили замикати iх у камерах, оскiльки вони боялися когось. Інодi, хоча й не завжди, iхнi побоювання не були безпiдставними. Страх – це типовий побiчний продукт злочинного життя. Або навпаки. Але Соннi був, ймовiрно, единим мешканцем Статена, що не мав жодного ворога серед решти в’язнiв. Навпаки, до нього ставилися, як до священноi корови. І хлопець зроду не виявляв найменших ознак страху; i вiн, безперечно, мав таку статуру i психiчну наснагу, що дозволяли йому ладнати з наркотичною залежнiстю лiпше, нiж це вдавалось iншим. То чому ж…

Хлопець колупав нiгтем струп на рубцi вiд iн’екцii на передплiччi; аж тодi Голдсруд звернув увагу, що старi струпи були у нього на всiх слiдах вiд внутрiшньовенних. Свiжих слiдiв не було взагалi. Хлопець зав’язав. Саме тому вiн хотiв, щоб його замкнули. У нього був синдром вiдмiни, i вiн надто добре усвiдомлював, що зараз вiзьме все, що йому запропонують.

– Ходiмо, – сказав Голдсруд.



– Симоне, пiднiми лишень ноги!

Симон вiдiрвав погляд вiд паперiв. Стара прибиральниця була такою низенькою i так зiгнулась у три погибелi, що ii заледве видно було за прибиральним вiзочком. Вона працювала в полiцiйному вiддiлку ще до того, як Симон сюди прийшов у минулому тисячолiттi. Вона була жiнкою суворих поглядiв i завжди називала не тiльки себе, але й усiх своiх колег, незалежно вiд статi, «прибиральниками».

– Привiт, Сiссел! Знову той час настав?

Симон глянув на годинник. Уже по четвертiй. Офiцiйний кiнець робочого дня в Норвегii. Справдi, трудове законодавство фактично наказуе iм’ям короля i краiни залишати робоче мiсце хвилина у хвилину. У минулому вiн нi про що не дбав менше, нiж про вчасне закiнчення робочого дня. Але то було колись. Вiн знав, що Ельзе чекае на нього, що вона почала готувати обiд кiлька годин тому i що, коли вiн прийде додому, вона вдаватиме, нiбито страву скомбiновано щойно, експромтом, похапцем, i вона сподiватиметься, що вiн не помiтить розгардiяшу, розлитих i розсипаних продуктiв та iнших ознак дальшого погiршення ii зору.

– Коли ми з тобою, Симоне, востанне викурили разом цигарку?

– Я тепер вживаю снус.

– Закладаюсь, це ота твоя молода дружина намовила тебе кинути курити? І досi немае дiтей?

– А ти, Сiссел, досi не на пенсii?

– Я думаю, що у тебе вже десь е дитина, тому ти й не хочеш iще однiеi.

Симон посмiхнувся, дивлячись на неi, як вона шуруе шваброю у нього пiд ногами, i запитав себе, – не вперше, треба зазначити, – як можливо, щоб крихiтне тiло Сiссел вичавило iз себе таке велетенське потомство. «Дитина Розмарi». Вiн прибрав геть своi папери. Справу Волана вiдкладено. Нiхто з мешканцiв квартир у районi моста Саннер нiчого не бачив, i жоднi iншi свiдки теж не об’явились. Доки не знайдено доказiв скоення злочину, справа лежатиме на полицi, – сказав Симону його шеф i наказав присвятити наступнi кiлька днiв поповненню звiтiв про два розкритих убивства: вони дiстали прочуханку вiд прокурора, вона вiдгукнулась про iхню частину роботи, як про «слабкий бiк справи». Насправдi вона не знайшла жодних фактичних помилок у роботi полiцii, проте хотiла б побачити «переконливiший рiвень деталiзацii».

Симон вимкнув комп’ютер, надiв куртку i попрямував до дверей. Лiто ще було в розпалi, а це означало, що навiть тi спiвробiтники, хто не був у вiдпустцi, здебiльшого пiшли ще о третiй, тож у загальному офiсi з вiльним плануванням, де вiдгонило клеем вiд нагрiтих сонцем старих перегородок, чулися тiльки поодинокi натискання клавiш. За однiею з перегородок вiн зауважив Карi. Та, поклавши ноги на стiл, читала книжку. Вiн зазирнув за перегородку.

– Сьогоднi немае вечерi з друзями?

Вона автоматично згорнула книжку i подивилась на нього водночас роздратовано i винувато. Вiн прочитав назву книжки: «Закон про компанii» [9 - Право, що регулюе дiяльнiсть акцiонерних компанiй.]. Вiн знав, що вона в курсi, що у неi немае пiдстав почуватись нiяково через навчання у робочi години, оскiльки нiхто не дав iй жодного завдання. Саме так повелося у «вбивчому» вiддiлi: немае вбивства – немае роботи. Тож iз того, як вона зашарiлася, Симон виснував, що вона усвiдомлюе: диплом юриста, зрештою, забере ii з вiддiлу, але вона сама ладна була сприймати це як свого роду зраду. А роздратування вiд того, що, переконавши себе у правi використати час на службi для навчання, вона все одно iнстинктивно згорнула книжку, щойно побачила Симона.

– Семi цими вихiдними серфiнгуе у Вестланi [10 - Вестлан (норв. Vestlandet) – захiдна частина Норвегii.]. Я вирiшила: почитаю радше тут, нiж удома.

Симон кивнув.

– Робота в полiцii може бути нудною. Навiть у «вбивчому» вiддiлi.

Вона подивилась на нього.

Вiн стенув плечима.

– Особливо у «вбивчому».

– То навiщо ти пiшов розслiдувати вбивства?

Вона скинула черевики i пiдiбгала босi ноги на край стiльця. Так, наче вона сподiваеться на грунтовнiшу вiдповiдь, подумалось Симону. Ймовiрно, вона була з тих людей, якi вiддають перевагу будь-якiй компанii перед самотою, з тих, хто охочiше сидiтиме в практично порожньому загальному офiсi заради шансу бути потривоженим, анiж удома, у своiй власнiй вiтальнi, заради гарантованих тишi i спокою.

– Ти не повiриш, але – з бунтiвних мотивiв, – сказав вiн, умощуючись на край столу. – Мiй батько був годинникарем i хотiв, щоб я успадкував його справу. А я не бажав зробитись поганою копiею свого батька.

Карi обхопила своi по-комашиному довгi ноги.

– Не шкодуеш?

Симон глянув у бiк вiкна. Вiд спеки надворi стояла iмла.

– Люди на годинниках зробили гарний бiзнес.

– Не мiй батько, – вiдказав Симон. – Крiм того, вiн не любив пiдробок. Не бажав наслiдувати тенденцii й робити дешевi копii та пластиковi електроннi годинники. Вiн вважав це шляхом найменшого опору. Ну й збанкрутував зрештою.

– Що ж, це пояснюе твое небажання стати годинникарем.

– Та нi, в результатi я майже годинникар.

– Як це?

– Технiчний спецiалiст на мiсцi злочину. Експерт з балiстики. Траекторiя кулi i все таке. Майже те саме, що порпатися в годинниках. Можливо, ми бiльш подiбнi до своiх батькiв, нiж нам хотiлось би вважати.

– То що ж трапилося? – посмiхнулась вона. – Ти збанкрутував?

– Та нi… – Вiн подивився на годинник. – Думаю, я став бiльше зосереджуватись на питаннi «чому?», нiж «як?». Не знаю, чи правильним було мое рiшення стати тактичним слiдчим. Кулi та траекторii бiльш передбачуванi за людський мозок.

– То от коли ти перейшов працювати у вiддiл боротьби з економiчною злочиннiстю?

– Ти читала мое резюме?

– Я завжди читаю про людей, з якими менi випадае працювати. Тобi набридло дивитись на кров i випущенi кишки?

– Нi, але подумав, що моiй дружинi Ельзе все це нi до чого. Коли я одружився, я обiцяв iй бiльш нормованi робочi години i жодних нiчних чергувань. Взагалi в економiчному менi подобалося: все одно, що знову до годинникiв повернувся. Говорячи про мою дружину…

Вiн пiдвiвся зi столу.

– Чого ж ти пiшов з економiчного, якщо тобi так там подобалося?

Симон втомлено всмiхнувся. Нi, про це вона в його резюме навряд чи вичитае.

– Лазанья. Я гадаю, вона готуе лазанью. Отже, побачимося завтра.

– Менi, до речi, телефонував один старий колега. Вiн сказав, що бачив наркомана, який розгулюе у пасторському комiрцi.

– У комiрцi?

– На зразок того, що носив Пер Волан.

– Що ти зробила з iнформацiею?

Карi знову розгорнула книжку.

– Нiчого. Я сказала йому, що справу вiдкладено на полицю.

– До виявлення нових матерiалiв. Як звати наркомана i де ми його можемо знайти?

– Їлберг. У притулку.

– У соцiальному центрi. Не хочеш зробити перерву в читаннi?

Карi зiтхнула i згорнула книжку.

– А як стосовно лазаньi?

Симон знизав плечима.

– Все гаразд. Я подзвоню Ельзе, вона зрозумiе. А розiгрiта лазанья ще смачнiша.




Роздiл 10


Йоганнес злив брудну воду в мийку i поставив вiдро й швабру в прикомiрок. Вiн вимив кожен коридор на першому поверсi, кiмнату вiдеостеження, i йому вже не терпiлося повернутись до книжки, що чекала на нього в камерi. «Снiги Кiлiманджаро». Це була збiрка оповiдань, але вiн, знай, перечитував одне-едине оповiдання знову й знову. Там iшлося про чоловiка з гангреною на нозi, який знав, що помирае. Про те, як це знання не робило його як людину нi кращим, нi гiршим, натомiсть схиляло до самозаглиблення, робило бiльш чесним i менш терплячим. Йоганнес нiколи не кохався на читаннi, книжку йому порадила тюремна бiблiотекарка, а позаяк Африка зацiкавила Йоганнеса ще з того часу, як вiн ходив у Лiберiю та в Кот-д’Івуар, вiн одразу прочитав першi кiлька сторiнок про того бiдолаху, що безневинно конае у наметi посеред савани. Першого разу вiн похапцем пробiгся очима по рядках, тепер же читав повiльно, вчитувався в кожне слово, щось шукаючи, хоча вiн навiть не знав, що саме.

– Привiт!

Йоганнес обернувся.

Соннi вимовив той «привiт» майже пошепки, i його постать iз впалими щоками i дикими очима була такою блiдою, що видавалась напiвпрозорою. Наче янгол, подумав Йоганнес.

– Привiт, Соннi. Я чув, тебе запроторили в карцер. Як ти зараз почуваешся?

Соннi стенув плечима.

– У тебе класний лiвий хук, пацан, – посмiхнувся Йоганнес, демонструючи прогалину на мiсцi одного з переднiх зубiв.

– Я сподiваюсь, ти пробачив менi.

Йоганнес ковтнув.

– Соннi, з нас двох прощення потребую я.

Вони подивились один на одного. Йоганнес помiтив, як погляд Соннi ковзнув туди й сюди коридором. Вони помовчали.

– Йоганнесе, не мiг би ти заради мене втекти з в’язницi?

Йоганнес не квапився з вiдповiддю – вiн намагався перетасувати слова Соннi так i сяк: чи не виявиться в них тодi бiльше сенсу.

– Що ти маеш на увазi? – перепитав вiн нарештi. – Я не хочу тiкати. Зрештою, менi немае куди. Мене одразу знайдуть i повернуть сюди.

Соннi не вiдповiв, але очi його випромiнювали чорний вiдчай, i Йоганнес зрозумiв.

– Ти хочеш… Ти хочеш, щоб я вирвався i роздобув для тебе кiлька доз «супербою»?

Соннi так само не вiдповiдав, але й далi упинав свiй напружений манiакальний погляд просто старому в очi. Бiдолаха, подумав Йоганнес. Триклятий героiн.

– Чому саме я?

– Ти единий, хто мае доступ до диспетчерськоi, отже, тiльки ти можеш це зробити.

– Дарма. Я единий, хто мае доступ до диспетчерськоi, i тому саме я знаю, що зробити це неможливо. Дверi вiдмикаються тiльки на вiдбитки пальцiв, якi зберiгаються в базi даних. І моiх вiдбиткiв у нiй немае. І iх туди не внесуть без надання чотирьох копiй заяви, затвердженоi на високому рiвнi. Я бачив такi заяви у…

– Всi дверi можуть бути заблокованi i розблокованi з диспетчерськоi.

Йоганнес скрушно похитав головою i роззирнувся довкола, щоб переконатися, що вони й досi самi у коридорi.

– Навiть якщо вирватися з будiвлi, там охоронцi чергують у будцi, на паркiнгу. Вони перевiряють документи у кожного, хто проходить чи проiжджае.

– У кожного?

– Атож. За винятком перезмiни, коли вони випускають знайомi машини i знайомi пики.

– А сюди часом не включаються пики з погонами тюремного наглядача?

– Безперечно.

– Отже, ти мусив би роздобути унiформу i вийти, коли мiняеться змiна?

Йоганнес склав вказiвний i великий пальцi i помацав свое пiдборiддя. Щелепа ще болiла.

– Де я взяв би унiформу?

– Із шафки Сьоренсена в роздягальнi. Їi треба буде пiдламати викруткою.

Сьоренсен, один iз наглядачiв, уже майже два мiсяцi поспiль перебував на лiкарняному. Нервовий зрив. Йоганнес знав, що по-сучасному заведено якось iнакше це називати, однак халепа залишилась тiею самою – препаскудним розладом почуттiв. Вiн пройшов через таке.

Йоганнес знову похитав головою.

– Пiд час перезмiни в роздягальнi до бiса тюремникiв. Хтось iз них упiзнае мене.

– Змiни зовнiшнiсть.

Йоханнес розсмiявся.

– Ти розумiеш, що кажеш? Ну, скажiмо, роздобув я унiформу. Тепер – чим я маю залякати чергову групу наглядачiв, щоб вони мене випустили?

Соннi задер полу довгоi бiлоi сорочки i витяг пачку цигарок з кишенi штанiв. Устромив цигарку в своi пересохлi губи i прикурив вiд запальнички у формi пiстолета. Йоганнес повiльно кивнув.

– Йдеться не про наркотики. Ти хочеш, щоб я щось для тебе зробив по той бiк муру, правильно?

Соннi всмоктав цигаркою полум’я iз запальнички i видихнув тютюновий дим. Примружився.

– То ти зробиш?

Голос його пролунав м’яко i приязно.

– А ти вiдпустиш менi моi грiхи? – запитав Йоганнес.



Арiлд Франк помiтив iх, щойно повернув за рiг. Соннi Лофтус уже поклав руку на лоб Йоганнеса, який стояв перед ним, опустивши голову i закривши очi. Як на Франка, вони мали вигляд пари педикiв. Вiн запримiтив iхне рандеву ще на монiторi в диспетчерськiй; отже, вони встигли щось детально обговорити. Час вiд часу Франку випадала нагода пошкодувати, що не всi камери обладнанi мiкрофонами. З того, як сторожко озиралися цi два типи, з iхнiх змовницьких мiн ясно було, що вони балакають не про черговий футбольний тоталiзатор. Тодi Соннi витяг щось iз кишенi. Хлопець стояв спиною до камери, тому неможливо було роздивитися, що саме, доки вони не побачили цигарковий дим у них над головами.

– Гей! Ви не знаете, що курити дозволяеться тiльки в спецiально вiдведених мiсцях?

Йоганнес похнюпив сиву голову, а Соннi безсило опустив руку.

Франк пiдiйшов до них. Показав великим пальцем собi через плече:

– Йоганнесе, йди пошмаруй пiдлогу десь iще.

Франк зачекав, доки старий вiддалиться поза межi чутностi.

– Про що ви патякали?

Соннi знизав плечима.

– Нi, не кажи менi, що святiсть сповiдi недоторканна, – реготнув Арiлд Франк, i звук його голосу рiзко вiдбився мiж голих стiн коридору. – То як, Соннi, ти мав достатньо часу, щоб усе обмiркувати?

Хлопець загасив цигарку, поклав пачку в кишеню i почухав пахву.

– Свербить?

Хлопець нiчого не вiдповiв.

– Я вважаю, що е речi, значно прикрiшi за сверблячку. Гiршi навiть за карцер. Чув про мужичка зi 121? Гадають, вiн повiсився на гаку вiд свiтильника. Але начебто передумав пiсля того, як вiдштовхнув стiлець, на якому стояв. Через те начебто вiн собi й роздер шию нiгтями до м’яса. Як його звали? Гомес? Дiас? Вiн свого часу працював на Нестора. Були певнi побоювання, що у нього розв’яжеться язик. Не те щоб грунтовнi пiдстави, а просто певне занепокоення. Але його виявилось достатньо. Хiба ж не кумедно, скажи, коли ти лежиш вночi у своiй тюремнiй камерi i не можеш заснути вiд страху: боiшся, а раптом дверi незамкненi? Боiшся, що хтось одним натисненням кнопки в диспетчерськiй впустить до тебе вбивць, яких завжди до бiса у в’язницi.

Хлопець похнюпився. Але Франк бачив крапельки поту у нього на чолi. Хлопець прийде до тями. Неодмiнно мусить. Бо Франку не до вподоби, коли його пiдопiчнi вмирають у своiх камерах у його тюрмi: начальство неминуче супить брови, хоч би який переконливий вигляд усе мало.

– Так.

Слово пролунало надто тихо, аж Франк мимоволi подався вперед.

– Справдi? – перепитав вiн.

– Завтра. Ви отримаете мое зiзнання завтра.

Схрестивши руки на грудях, Франк хитнувся на пiдборах.

– Згода. Тодi я привезу завтра з самого ранку гера Харнеса. І щоб цього разу без отих твоiх коникiв! Сьогоднi вночi, коли лежатимеш у лiжку, раджу тобi гарненько роздивитись, як пiдвiшений свiтильник на стелi у твоiй камерi. Засвоiв?

Хлопець пiдвiв голову i подивився помiчниковi начальника в’язницi просто в очi. Франк уже давно спростував для себе твердження, буцiмто очi – це дзеркало душi: надто часто йому випадало дивитися в невинно-блакитнi очi пацанiв, на яких тавра нiде було ставити. До того ж, вислiв безглуздий. «Дзеркало душi». За логiкою, це мало б означати, що в чужих очах ми бачимо вiдображення власноi душi. Та чи не тому так неприемно було зазирнути в очi хлопцевi? Франк вiдвернувся. Треба зосередитись на iстотних речах. І не вiдволiкатися на думки, що ведуть в нiкуди.



– Там примари, ось чому.

Пальцями кольору деревного вугiлля Ларс Їлберг пiднiс до губ тоненьку самокрутку i скоса поглянув на полiцейську пару, що стовбичила над ним.

Симон i Карi витратили три години на пошуки Їлберга, доки нарештi надибали його пiд мостом Грюнер. Вони почали своi пошуки в Центрi Іла, де нiхто не бачив Ларса з минулого тижня, розпитали про нього у кав’ярнi «Бимiсйонен» на Скiппергата, на Платi коло Центрального залiзничного вокзалу Осло, де й досi велася торгiвля наркотиками, i, нарештi, зазирнули в хостел Армii спасiння на Уртегата, де й отримали iнформацiю, що привела iх у напрямку рiчки до Ельген, монумента, що позначае роздiлову лiнiю мiж «спiдом» [11 - «Спiд» (вiд англ. speed – «швидкiсть») – наркотик з групи стимуляторiв (амфетамiн або метамфетамiн).] i героiном.

Дорогою Карi пояснила Симону, що албанцi та пiвнiчноафриканцi наразi тримають у своiх руках продаж амфетамiну та метамфетамiну вздовж рiчки на пiвдень вiд Ельген i вниз до мосту Фатерланд. Чотири сомалiйцi стояли навколо лавочки, перетоптуючись з ноги на ногу i натягнувши на очi каптури вiд призахiдного сонця. На фотографiю, що показала iм Карi, один з них ствердно кивнув, показав на пiвнiч у бiк героiновоi краiни i, пiдморгнувши, запитав, чи не придасться iм грамулька кристалiв у дорогу. Смiх сомалiйцiв проводжав Симона i Карi, доки вони пленталися стежкою в бiк мосту Грюнер.

– То ти не хочеш залишатися в Центрi Іла через те, що тобi здаеться, нiби там привиди? – перепитав Симон.

– Чувак, нiчого менi не здаеться. Я знаю, що вони там е. Нiхто не зможе заснути в кiмнатi, де вже хтось е: ти вiдчуваеш iхню присутнiсть, щойно туди заходиш. Я, траплялося, прокидаюсь серед ночi, нiкого явно поряд немае, а я при цьому вiдчуваю, як хтось дихае менi в обличчя. І це не тiльки в моiй кiмнатi коiться; ви будь-кого там запитайте – вам скажуть.

Їлберг iз сумом глянув на недопалок самокрутки, що так швидко скiнчилась.

– Тому ти вважаеш за лiпше спати просто неба? – поцiкавився Симон, пропонуючи йому свою бляшанку з жувальним тютюном.

– Нехай там примари чи не примари, а якщо по-чесному – я не витримую жити в замкненому просторi. Почуваюсь, наче у вовчiй ямi. А тутечки… – Їлберг показав на свое лiгво з газет i пошарпаний спальний мiшок поруч з ним. – Це ж таки популярна зона вiдпочинку. Правильно я кажу?

Вiн показав на мiст у себе над головою.

– Дах, що нiколи не протiкатиме. Морський краевид. Жодних витрат, зручний доступ до громадського транспорту i туристичних пам’яток. Чого ще людинi бажати?

Вiн узяв три брикетики снусу iз Симоновоi бляшанки i запхав один собi пiд верхню губу, а два iнших у кишеню.

– Давно пастором пiдробляете? – запитала Карi.

Їлберг схилив голову набiк i подивився вгору на Симона.

– Пасторський комiр, що ти носиш, – пояснив Симон. – Ти, можливо, читав – газет у тебе не бракуе, – що неподалiк звiдси в рiчцi виловили труп капелана.

– Нiчого я про це не знаю.

Їлберг витяг два брикетики снусу з кишенi, поклав iх назад у бляшанку i вiддав ii Симону.

– Кримiналiстам знадобиться двадцять хвилин, Ларсе, щоб довести, що комiрець належав капелановi. А тобi знадобиться двадцять рокiв, щоб вiдбути термiн за його вбивство.

– Як це «вбивство»?! Там нi слова не було про…

– Отже, ти читав кримiнальну колонку? Вiн помер до того, як його кинули в рiчку. Ми можемо визначити це за синцями на його шкiрi. Вiн ударився об камiння, коли падав, але синцi мають iнакший вигляд, якщо ти забився вже мертвим. Вловлюеш?

– Нi.

– Хочеш, аби я пояснив тобi на пальцях? Чи ти лiпше второпаеш, коли я розкажу тобi про справжню клаустрофобiю, з якою познайомишся в тюремнiй камерi?

– Але ж я не…

– Навiть у ролi пiдозрюваного тобi свiтить пробути пiд вартою кiлька тижнiв. А в слiдчому iзоляторi камери набагато тiснiшi.

Їлберг подивився на Симона, зо два рази чвакнувши снусом.

– Чого вам треба?

Симон присiв навпочiпки перед Їлбергом. Подих безпритульного мав не просто дух, а смак. Солодкуватий смак гнилих плодiв i смертi.

– Нам треба, щоб ти розповiв, що сталося.

– Я не знаю нiчого, крiм того, що вже вам розповiв.

– Ти нам, Ларсе, не розповiв нiчого. Але таке враження, наче це важливо для тебе. Нiчого нам не сказати, я маю на увазi. Чому?

– Просто цей комiрець… Його викинуло на берег, i…

Симон рiзко звiвся на ноги i схопив Їлберга за плече.

– Пiдводься! Пiдеш з нами.

– Стривай!

Симон вiдпустив його плече.

Їлберг похнюпив голову. Зiтхнув.

– То були люди Нестора. Але я не можу… ти ж знаеш, що Нестор робить з тими, хто…

– Так, я знаю. І ти теж знаеш, що йому стане вiдомо, якщо твое прiзвище з’явиться в журналi i в протоколах допитiв у полiцii. Тому я пропоную тобi розповiсти нам усе, що ти знаеш, прямо зараз, отут, i тодi я вирiшу, чи ми можемо залишити все це суто мiж нами.

Їлберг невпевнено похитав головою.

– Ларсе, кажи!

– Я сидiв на лавцi пiд деревами, там, де стежка спускаеться до мосту Саннер. Я був вiд них десь за десять метрiв, тож добре бачив iх на мосту, але не думаю, що вони могли б мене побачити, бо мене прикривало листя, розумiете, про що я? Їх було двое, i один тримав капелана, а iнший обхопив його лапами за лоб. Я був так близесенько, що бачив бiлки капеланових очей. До речi, видно було самi тiльки бiлки. Так, наче очi геть закотилися пiд лоба, розумiете, про що я? Але вiн сам не зронив нi звуку. Начебто знав, що все одно немае сенсу. Тодi той другий крутнув йому голову назад, як бiсiв мануальний терапевт. Я чув, як поповi хруснув карк. Я не жартую – такий звук, наче хтось наступив на гiлку в лiсi.

Їлберг притис вказiвний палець до верхньоi губи, двiчi моргнув i втупився в далечiнь.

– Вони оглядiлись. Господи! Вони щойно прикiнчили чоловiка, просто на мосту, посеред мiста, i iм хоч би що. З iншого боку, Осло в серединi лiта бувае на диво пустельним, розумiете, про що я? Отож, вони перевалили його через цегляне мурування, там, де поручнi кiнчаються.

– Це вiдповiдае мiсцю, де з води стирчать валуни, – вiдзначила Карi.

– Вiн пролежав на тих валунах якийсь час, перш нiж течiя пiдхопила його i вiднесла. Я не рухався з мiсця. Якби тi пацани знали, що я iх бачив…

– Але ти iх бачив, – сказав Симон. – І настiльки зблизька, що ти був би в змозi упiзнати iх.

Їлберг заперечно похитав головою.

– Жодноi надii. Я вже забув, якi вони були на вигляд. Це у мене вiд того, що ширяюсь усiм, що менi в руки потрапляе, розумiете, про що я? З мiзками не дружу.

– Бачу, ти оцiнюеш цю обставину як позитивну… – промовив Симон, потираючи обличчя.

– А звiдки вiдомо, що вони люди Нестора? – нетерпляче тупцювала на мiсцi Карi.

– З iхньоi одяганки, – сказав Їлберг. – Пацани були вбранi однаково, наче вони поцупили партiю чорних строiв, призначених для Асоцiацii норвезьких похоронних бюро.

Вiн перекинув язиком у себе в ротi тютюнову жуйку.

– Розумiете, про що я?



– Справа знову прiоритетна, – сказав Симон у машинi на зворотному шляху у вiддiлок, звертаючись до Карi. – Ти маеш з’ясувати кожен крок Волана упродовж сорока восьми годин до митi його вбивства i представити менi повний список… я маю на увазi всiх, з ким вiн контактував.

– Гаразд, – вiдповiла Карi.

Вони проiхали Блоо й зупинилися, щоб пропустити юрму юних пiшоходiв. Неформали прямують на концерт, подумав Симон i, подивившись у бiк парку Куба, побачив велетенський екран, установлений над вiдкритою сценою. Карi тим часом телефонувала батьковi, щоб повiдомити, що не прийде на вечерю. У Кубi крутили чорно-бiле кiно. Давнi кадри Осло. Схоже на п’ятдесятi. Часи, якi Симон пам’ятав з власного дитинства. Неформалам стрiчка, ймовiрно, видавалась просто курйозною: щось iз минулого, зовсiм невинне i, либонь, чарiвливе. Чути було смiх.

– Я хотiла про дещо спитати, – почала Карi. – Ти сказав Їлбергу, мовляв, якби ми притягли його на допит, Нестор дiзнався б про це. Ти серйозно це казав?

– А ти як гадаеш? – запитав Симон, розганяючи машину в бiк Гаусманнс-гате.

– Я не знаю. Але прозвучало це в твоiх устах переконливо.

– Нiхто не знае. Це давня iсторiя. Упродовж багатьох рокiв ходили чутки про зрадника в полiцii, «крота», який зливае конфiденцiйну iнформацiю особi, начебто вiдповiдальнiй за бiльшу частину всього обсягу нарко- i сексконтрабанди в Осло. Та хоч скiльки було за весь цей час розмов, однак нiхто не представив жодних матерiалiв на доказ того, що той «крiт» i ота особа справдi iснують.

– І що то за особа?

Симон подивився у вiкно.

– Ми називали його Твiлiнген.

– А, Твiлiнген, – повторила Карi. – Про нього згадували у вiддiлi боротьби з наркотиками. Дещо подiбне до привидiв Їлберга в Центрi Іла. А вiн був справжнiй?

– Ох, Твiлiнген справжнiй.

– Ну, а як щодо «крота»?

– Гм… Чоловiк на iм’я Аб Лофтус наклав на себе руки й залишив передсмертну записку, в якiй стверджував, що вiн i е зрадник.

– Хiба це не переконливий доказ?

– Не для мене.

– Чому нi?

– Тому що Аб Лофтус був найменш корумпованим офiцером, який будь-коли служив у полiцii Осло.

– Звiдки тобi знати?

Симон зупинився на червоне свiтло на Стургата. Морок, здавалося, витiкав iз будинкiв навколо них, а з мороком виходили iстоти ночi. Вони човгали провулками або стояли, притулившись до стiн у пiд’iздах, де гупала музика, чи сидiли в автомобiлях, вистромляючи лiкоть з бiчного вiкна. Пожадливi, голоднi погляди. Мисливцi.

– Вiн був моiм найближчим другом.



Йоганнес перевiрив час. Десять на одинадцяту. За десять хвилин повне блокування дверей. Іншi в’язнi вже замкненi в своiх камерах, а його буде замкнено вручну, щойно вiн закiнчить свiй останнiй тур прибирання об одинадцятiй. Дивна рiч. Коли ти вже тривалий час пробув у в’язницi, днi починають спливати так швидко, наче хвилини, а красунi в календарi на стiнi твоеi камери ледве встигають за гарячковим чергуванням мiсяцiв. Але ця остання година тяглася для Йоганнеса, наче рiк. Довгий, жахливий рiк.

Вiн увiйшов у кiмнату стеження, в диспетчерську.

Там чергували трое наглядачiв – на одного менше, нiж удень. Пружини в крiслi рипнули, коли один з них вiдвернувся вiд монiторiв.

– Йоганнесе, добрий вечiр.

То був Гейр Голдсруд. Вiн виштовхнув ногою з-пiд столу вiдро для смiття. Автоматичний рух. Молодий начальник змiни допомагае старому прибиральниковi з задерев’янiлою спиною. Йоганнес завжди любив Гейра Голдсруда. Вiн витягнув з кишенi пiстолет i нацiлив його Голдсруду в обличчя.

– Круто. Де таку цяцьку взяв? – сказав один з iнших наглядачiв, блондин, який грав у футбол за Гасле-Льорен у третьому дивiзiонi.

Йоганнес не вiдповiв, а натомiсть i далi цiлився в обрану точку у Голдсруда мiж очима.

– То дай лишень прикурити, га? – взяв у зуби незапалену цигарку третiй наглядач.

– Йоганнесе, прибери це геть, – тихо, не клiпаючи очима, промовив Голдсруд.

І Йоганнес побачив, що вiн зрозумiв. Це не була галантерейна дрiбничка, дешева запальничка.

– Правильний геджет для Джеймса Бонда. Скiльки ти хочеш за нього? – Футболiст уже пiдвiвся i рушив був до Йоганнеса, щоб лiпше роздивитись.

Йоганнес перевiв маленький пiстолет на один з монiторiв пiд стелею i натиснув на курок. Вiн не знав, чого чекати, i був так само вражений, як i решта, коли розлiгся вибух i екран розлетiвся на дрiбнi скалки.

Футболiст став, як укопаний.

– Усiм на пiдлогу!

Природа обдарувала Йоганнеса розгонистим баритоном, але зараз голос його пролунав, наче вереск iстеричноi баби.

Попри те, наказ був виконаний. Усвiдомлення того, що перед вами вiдчайдух зi смертельною зброею в руках, дiе сильнiше за найавторитетнiший голос. Усi трое вмить опустились на колiна i заклали руки за голови – так, нiби це вiдбувались навчальнi заняття, нiби вони вiдпрацьовували дii у вiдповiдь на погрози зброею. Вони, можливо, й вiдпрацьовували. Вони знали, що цiлковита капiтуляцiя е единою адекватною вiдповiддю. І, напевне, едино прийнятною для iхнього рiвня зарплатнi.

– Лягайте на пiдлогу. Долiлиць!

Вони виконали слово в слово. Наче за помахом чарiвноi палички.

Вiн оглянув панель управлiння. Знайшов кнопку, що вiдмикала i замикала дверi до камер. Тодi ту, яка блокувала шлюзи й обидва входи-виходи. І нарештi велику червону кнопку – унiверсальну, – ту, яка вiдмикала всi до одноi дверi i могла застосовуватись тiльки в разi пожежi. Вiн натиснув цю кнопку. Протяжний сигнал повiдомив, що вся в’язниця вiдiмкнена. І враз кумедна рiч спала йому на думку. Це ж саме те, чого вiн завжди прагнув. Стояти капiтаном на мiстку свого корабля.

– Так i лежати долiлиць, – наказав вiн голосом, що вже набрав сили. – Якщо хтось iз вас намагатиметься зупинити мене, я i моi спiльники помстимося вам i вашим родинам. Пам’ятайте, хлопцi, що я все знаю про вас. Трiне, Вальбор…

Вiн перерахував iмена iхнiх дружин i дiтей, школи iхнiх малюкiв, iхнi захоплення, адреси, за якими кожен з них мешкав, – iнформацiю, накопичену впродовж рокiв мимоволi, завдяки щоденному спогляданню монiторiв. Закiнчивши свiй монолог, вiн залишив iх. Вийшов з дверей диспетчерськоi, а тодi кинувся бiгти. Вiн помчав коридором, потiм униз, поверхом нижче. Рвонув на себе першi дверi. Вони пiддалися. Вiн побiг далi, наступним коридором. Серце скажено калатало, вiн стiльки часу не займався фiзкультурою, не тримав себе у належнiй формi. Гаразд, вiн мав намiр почати нинi. Другi дверi теж вiдчинились. Його ноги вiдмовлялися далi рухатись так швидко. Можливо, давався взнаки рак, можливо, вiн уже проник у його м’язи й ослабив iх. Третi дверi вели до шлюзу. Вiдлiчуючи секунди, вiн чекав, доки попереднi дверi з низьким гуком зачинялися за ним. Вiн дивився в глибину коридору, в бiк перевдягалень персоналу. Коли вiн, нарештi, почув, що дверi за ним зачинилися, вiн схопив клямку наступних дверей перед собою. Натиснув на неi i потягнув дверi на себе.

Марно.

Прокляття! Вiн потягнув сильнiше. Дверi не пiддавалися нi на мiлiметр.

Вiн подивився на бiлу пластину сенсора бiля дверей. Притиснув до нього вказiвний палець. Індикатор секунди на двi засвiтився жовтим, розмiрковуючи, тодi спалахнуло червоне свiтло. Йоганнес знав: це означае, що його вiдбитки пальцiв не розпiзнанi, але вiн таки знову спробував вiдчинити дверi. Вiн у пастцi. Поразка. Вiн опустився перед дверима навколiшки.

І тiеi самоi митi почув голос Гейра Голдсруда:

– Йоганнесе, вибачай.

Голос, що долинав iз селектора у верхнiй частинi стiни, здавався напрочуд спокiйним, майже розрадливим.

– Йоганнесе, ми просто виконуемо кожен свою роботу. Якби ми зраджували свiй обов’язок щоразу, коли хтось загрожуе нашим сiм’ям, то в усiй Норвегii не залишилось би кому працювати по в’язницях. Не метушись, ми зараз прийдемо i заберемо тебе. Ти просунь пiстолет через грати, щоб ми не мусили пускати на тебе газ, згода?

Йоганнес подивився в камеру. Бачать вони вiдчай на його обличчi? Чи бачать полегшення? Полегшення вiд того, що втеча його закiнчилася тут i що життя триватиме так само, як ранiше. Бiльш-менш так само. Про миття пiдлог нагорi, звiсна рiч, доведеться забути.

Вiн проштовхнув позолочений пiстолет крiзь решiтку. Потiм лiг на пiдлогу, заклав руки за голову i згорнувся калачиком, як бджола, яка щойно викинула свое едине жало. Та коли вiн заплющив очi, то не почув виття гiен i не був на борту лiтака, що пiднiмався до верхiв’iв гори Кiлiманджаро. Вiн був нiде, i до того – живий. Вiн був тут.




Роздiл 11


Було ще тiльки пiв на восьму ранку, i на паркiнг у дворi Статена лив дощ.

– Це було питання часу, – сказав Арiлд Франк, притримуючи вiдчиненими дверi чорного ходу. – Алкоголiки, наркомани – вони всi безвольнi люди. Я знаю, такий погляд несучасний, але можеш менi вiрити, бо я iх добре знаю.

– Аби пiдписав зiзнання, а решта менi байдуже.

Ейнар Харнес уже увiйшов був, але мусив вiдступити вбiк, щоб випустити трьох тюремникiв, що саме виходили пiсля чергування.

– Я навiть думаю сьогоднi ввечерi вiдзначити це кiлькома келихами iскристого.

– Он як! Тобi так щедро платять?

– Коли я побачив твою машину, то зрозумiв, що менi слiд би пiдняти своi гонорари, – посмiхнувся адвокат, киваючи у бiк «порша-каена» на паркiнгу. – Я назвав це доплатою за брудну роботу, i Нестор сказав, що…

– Цить!

Франк простягнув руку, зупиняючи Харнеса, щоб дозволити вийти ще кiльком тюремним службовцям. Бiльшiсть чоловiкiв перевдяглися в цивiльне, але деякi так поспiшали повернутись додому з нiчноi змiни, що побiгли до своiх машин, так i не скинувши зелену унiформу Статена. Один з таких – у довгому пальтi, накинутому поверх унiформи, змiряв Харнеса швидким поглядом. Адвокат подумав, що десь бачив його ранiше. Але якщо вiн сам не здатен був поеднати знайоме обличчя з конкретним iм’ям, то був упевнений натомiсть, що цей чоловiк точно знае його iм’я: сумнiвноi слави адвокат, прiзвище якого вигулькуе в новинах у зв’язку з так само сумнiвними справами. Можливо, цей чоловiк, а разом з ним iншi, такi як вiн, почали питати себе: чого це Харнес вчащае у Статен з чорного ходу? А це навряд чи полiпшить адвокатове реноме, надто якщо вони почули його згадку про Нестора…

Франк провiв Харнеса через кiлька дверей, аж доки вони досягли сходiв на другий поверх.

Нестор ясно дав зрозумiти, що зiзнання мае бути пiдписане сьогоднi. Якщо розслiдування в справi Морсанд не згорнути негайно, полiцiя може натрапити на новi факти, якi зроблять зiзнання Соннi менш переконливим. Як Нестор сприймае цю ситуацiю, Харнес не знав, та не дуже й хотiв знати.

Кабiнет начальника в’язницi був, звiсна рiч, найбiльший, але з кабiнету помiчника начальника в’язницi вiдкривався мальовничий вид на мечеть i Екебергосен [12 - Букв.: «Пагорби Екеберга» – паркова мiсцевiсть на пiвдень вiд Осло.]. Кабiнет розташовувався у кiнцi коридору i був оздоблений огидними картинами молодоi художницi, що спецiалiзувалась на живописаннi квiтiв та обговореннi свого лiбiдо з бульварною пресою.

Франк натиснув кнопку селекторного зв’язку i попросив привести в’язня з камери 317.

– Мiльйон двiстi тисяч крон, – промовив Франк.

– Закладаюсь, половина цiеi суми – за значок «порш» на капотi, – вiдгукнувся Харнес.

– Так, а iнша половина пiшла в уряд у виглядi податкiв, – зiтхнув Франк i плюхнувся в незвичне, з високою спинкою офiсне крiсло.

«Наче трон», – подумав Харнес.

Постукали у дверi.

– Увiйдiть! – дозволив Франк.

У дверях постав тюремник з кашкетом пiд пахвою i мляво вiддав честь. Харнеса завжди дивувало, яким чином Франк змушуе свiй персонал до дотримання вiйськових ритуалiв в умовах сучасного робочого мiсця. Цiкаво, з якими ще правилами вони повиннi тут миритись?

– Слухаю тебе, Голдсруде?

– Прошу вибачити, я лише дiзнатись – може, у вас е якiсь запитання з приводу мого рапорту про нiчний iнцидент?

– Я ще не мав нагоди переглянути рапорт. Та коли вже ти тут… Є щось, про що я маю знати?

– Нiчого особливого, за винятком невдалоi спроби втечi. Думаю, так ii можна квалiфiкувати.

Франк склав долонi разом i посмiхнувся.

– Приемно чути, що нашi вихованцi демонструють таку iнiцiативу i пiдприемливiсть. Хто i в який спосiб?

– Йоганнес Холден, iз камери двiстi…

– …238. Дiдуган? Невже?

– Вiн десь роздобув пiстолет. Я думаю, у нього сталося миттеве потьмарення розуму. Я просто зайшов сказати, що весь iнцидент насправдi розгортався набагато менш драматично, нiж можна зрозумiти з рапорту. Якщо бажаете знати мою думку, м’яких заходiв мало б вистачити. Чоловiк гарно виконував свою роботу протягом багатьох рокiв, i…

– Завоювання чиеiсь довiри – це кмiтливий крок, якщо на метi – заскочити цих людей зненацька. Бо, я так розумiю, саме так вiн вчинив?

– Рiч у тiм, бачте, що…

– Ти хочеш сказати, що ви дозволили обвести себе круг пальця? Голдсруде! Як далеко вiн дiстався?

Харнесу жаль було тюремника, який безпорадно витирав указiвним пальцем спiтнiлу верхню губу. Харнес завжди спiвчував тим, чиi позицii бували слабкими. Вiн з ними асоцiював себе самого, мiг легко уявити себе на iхньому мiсцi.

– До шлюзу. Але ж все одно не було реальноi загрози, що вiн проскочить повз охоронцiв, навiть якби вiн вибрався з корпусу. Блокпост обладнаний куленепробивним склом й автоматними амбразурами, i…

– Дякую, що розтлумачив, Голдсруде, але я практично спроектував цю в’язницю. І я думаю, ти маеш слабкiсть до цього дiдка, якому ти надмiру потураеш. Я утримаюсь вiд подальших висновкiв, доки не прочитаю твiй рапорт, але вся ваша змiна мае пiдготуватись до серйозноi розмови. А щодо Йоганнеса, то ми не можемо з ним манiжитись: наша клiентура така, що не промине скористатися з найменшоi ознаки нашоi слабкостi. Зрозумiв?

– Так точно.

Задзвонив телефон.

– Можеш iти, – сказав Франк i пiдняв слухавку.

Харнес очiкував побачити вiйськове салютування зi стройовим поворотом, але Голдсруд вийшов з кабiнету по-цивiльному. Адвокат на мить замислився, спостерiгаючи за ним, i аж пiдскочив, коли Арiлд Франк гаркнув:

– Що, в бiса, значить «пропав»?!



Франк дивився на застелене лiжко в камерi 317. Перед лiжком стояла пара сандалiй. На тумбочцi лежала Бiблiя, на столi – одноразовий шприц у неторканiй пластиковiй упаковцi, на стiльцi – бiла сорочка. Оце й усе. Проте наглядач за спиною у Франка констатував очевидне:

– Його тут немае.

Франк подивився на годинник. Дверi камер не будуть вiдiмкненi ще чотирнадцять хвилин. Таким чином, вiдсутнiй в’язень не може перебувати в жодному iз загальних примiщень.

– Мабуть, вiн залишив свою камеру, коли Йоганнес вiдiмкнув усi дверi вчора ввечерi з диспетчерськоi, – припустив Голдсруд, стоячи в дверях.

– Боже милостивий! – прошепотiв Харнес i за звичкою притиснув пальцем перенiсся, нiби поправляючи окуляри, що там сидiли, аж доки вiн торiк сплатив п’ятнадцять тисяч крон готiвкою за лазерну хiрургiю в Таiландi. – Якщо вiн зник…

– Стули пельку, – прошипiв Франк. – Вiн не проскочить повз охоронцiв. Вiн iще десь тут. Голдсруде, пiдняти тривогу! Блокувати всi без винятку дверi – нiхто не заходить i не виходить!

– Але я маю вiдвезти своiх малих до…

– Включаючи тебе.

– А як бути з полiцiею? – похопився один iз спiвробiтникiв в’язницi. – Їх же належить поiнформувати?

– Нi! – гаркнув Франк. – Лофтус iще на територii Статена, я сказав! Нiкому нi звуку!



Арiлд Франк люто зиркнув на старого. Вiн замкнув за собою дверi, попередньо переконавшись, що поблизу немае нiкого з тюремноi обслуги.

– Де Соннi?

Йоганнес лежав на своему лiжку, протираючи очi вiд сну.

– Хiба вiн не в своiй камерi?

– Ти сам знаеш, що його там немае.

– Тодi вiн, мабуть, утiк.

Нахилившись, Франк схопив старого за футболку i «за петельки» притягнув до себе.

– Проковтни своi смiшки, Йоганнесе! Я знаю, що охорона за межами корпусу нiчого не бачила, так що вiн мае бути десь тут. І якщо ти зараз не скажеш менi, де вiн е, можеш забути про лiкування свого раку.

Франк помiтив вираз здивування на обличчi старого.

– А! Не тiш себе iлюзiями про лiкарську таемницю – у мене скрiзь очi i вуха. То де вiн може бути?

Франк вiдпустив Йоганнеса, i той упав головою на подушку. Старий пригладив свое рiденьке волосся i зчепив долонi за потилицею. Вiдкашлявся.

– Знаеш, гере начальнику, що? Я думаю, що прожив достатньо. На волi нiхто мене не чекае. А моi грiхи менi тепер вiдпущенi, так що вперше я маю нагоду пiти нагору, а не пiд спiд. Може, менi слiд-таки цим скористатися, доки е шанс? Як гадаеш, гере начальнику?

Арiлд Франк скреготнув зубами так, що мало пломби не повилiтали.

– Я гадаю, Йоганнесе, що жоден з твоiх грiхiв не був вiдпущений. Бо за Бога тут я, i я можу тобi гарантувати повiльну i болiсну смерть вiд раку. Я подбаю, щоб ти гибiв тут, у цiй камерi, тимчасом як тебе пожиратиме рак, i щоб ти навiть здалеку не побачив анi крихти знеболювальних. І ти, повiр менi, не будеш першим.

– Нехай лiпше так, нiж у те пекло, яке тобi, начальнику, чорти розтоплюють.

Франк не був упевнений, що булькання, яке вирвалося з горла старого, було передсмертним хрипом, а може, смiхом.

На зворотному шляху до камери 317 Франк по рацii уточнив стан речей. Так само жодних слiдiв Соннi Лофтуса. Франк усвiдомлював, що дуже скоро керiвництво в’язницi змушене буде оголосити втiкача у розшук.

Вiн увiйшов до камери 317, важко опустився на лiжко й обвiв поглядом пiдлогу, стiни i стелю. Вiн не мiг, нехай йому грець, повiрити в це. Вiн схопив Бiблiю з тумбочки i жбурнув нею об стiну. Книга, розгорнувшись, упала на пiдлогу. Вiн знав, що Волан проносив у Бiблiях героiн, тож без подиву вздрiв понiвеченi наскрiзь сторiнки. Пошкоджене вiровчення, розiрванi речення, що втратили сенс.

Вiн вилаявся i жбурнув об стiну подушкою.

Вiн дивився, як вона приземлилась на пiдлогу. Вiн вирячився на волосся, що з неi вилiзло. Рудувате волосся, схоже на жмутки нечесаноi бороди i пасма якогось довгого прядива. Вiн копнув подушку. З неi вилiзло ще бiльше сплутаного брудно-русявого волосся.

Коротка стрижка. Свiжопоголений.

Тiеi ж таки митi вiн нарештi наче прозрiв.

– Нiчна змiна! – заволав у рацiю. – Перевiрити всiх офiцерiв, що пiшли пiсля нiчного чергування!

Франк глянув на годинник. Восьма десять ранку. Вiн знав тепер, що сталося. І знав, що тепер уже запiзно щось робити. Вiн пiдвiвся i копнув стiлець з такою силою, що той врiзався у дзеркало з протиударного скла коло дверей.



Водiй автобуса дивився на офiцера пенiтенцiарноi служби, що спантеличено розглядав квиток i п’ятдесят крон, отриманi як решта з його стокроновоi банкноти. Що чоловiк служить у тюремнiй системi, можна було визначити за унiформою, яку вiн мав на собi пiд довгим пальтом, та iдентифiкацiйною карткою з прiзвищем Сьоренсен i не схожим на нього фото.

– Давно цим автобусом не iздив, еге? – запитав водiй автобуса.

Недбало пiдстрижений офiцер ствердно кивнув.

– Якщо купити проiзний заздалегiдь, то за поiздку виходить усього двадцять шiсть крон, – пояснив водiй, але з виразу обличчя пасажира зрозумiв, що навiть така цiна видалась йому грабiжницькою. Це була типова реакцiя тих, хто не iздив автобусом в Осло впродовж кiлькох рокiв.

– Дякую за iнформацiю, – озвався пасажир.

Вiд’iжджаючи вiд тротуару, водiй автобуса простежив у дзеркало заднього огляду за тюремником, який пройшов у глибину салону. Водiй не знав, чим його той так зацiкавив. Можливо, голосом. Таким теплим i щирим, нiби вiн i справдi дякував вiд усiеi душi. Водiй бачив, як вiн усiвся i став дивитись у вiкно з таким виглядом, як тi з iноземних туристiв, котрi час вiд часу випадково потрапляють у мiський автобус. Бачив, як вiн витяг зв’язку ключiв з кишенi пальта i став вивчати iх так, наче вперше бачив. Витяг пачку жувальноi гумки з iншоi кишенi.

Далi водiй мусив зосередитись на шляховому русi.




Частина друга





Роздiл 12


Арiлд Франк стояв бiля вiкна у своему кабiнетi. Вiн подивився на годинник. Бiльшiсть в’язнiв-утiкачiв вiдловлювали у першi дванадцять годин. Пресi вiн означив цей термiн, як «першi двадцять чотири години» заради можливостi назвати результат швидким, навiть якщо пошуки заберуть бiльше нiж дванадцять годин. Але вже пiшла двадцять п’ята година, а у них досi не було бодай якоiсь зачiпки.

Вiн щойно побував у великому офiсi директора тюрми. У тому кабiнетi з убогим краевидом. І чоловiк iз вбогими поглядами, власник того кабiнету, зажадав пояснень. Директор в’язницi був у кепському гуморi, оскiльки вiн був змушений завчасно повернутися iз щорiчноi Нордичноi тюремноi конференцii в Рейк’явiку. По телефону з Ісландii вiн учора повiдомив, що особисто контактуватиме з пресою. Вiн любив виступати в засобах масовоi iнформацii, його бос. Франк попросив двадцять чотири години мовчання в ЗМІ, щоб за цей час затримати Лофтуса, але бос одразу вiдкинув такий варiант, заявивши, що такi речi приховувати вiд громадськостi вони не мають права. По-перше, Соннi Лофтус – убивця, тому громадськiсть належить застерегти про небезпеку. По-друге, фото втiкача треба розповсюдити в засобах масовоi iнформацii, що допоможе його знайти.

І, по-трете, ти хочеш побачити свое власне фото в газетах, подумки додав Франк. Щоб твоi полiтичнi соратники бачили, що ти працюеш, а не плаваеш блакитною лагуною, потягуючи iсландський шнапс.

Франк намагався пояснити директоровi, що розповсюдження фотографiй навряд чи виявиться ефективним: усi знiмки Соннi Лофтуса, якi вони мали, походили з часу, коли вiн потрапив у в’язницю дванадцять рокiв тому, i навiть тодi вiн мав довге волосся i бороду. А зображення з камер вiдеостеження, пiсля того як вiн вiдстриг собi волосся, були надто зернистими i практично непридатними до публiкацii. І все ж начальник наполiг на тому, щоб викачати в брудi добре iм’я Статена.

– Арiлде, полiцiя шукае його, тому ти маеш розумiти, що це лише питання часу, коли я отримаю телефонний дзвiнок вiд репортера, який поцiкавиться, чому було приховано факт втечi i чи Статен уже приховував випадки втечi в минулому. Я хочу, Арiлде, щоб ми контролювали новини, а не навпаки.

Далi начальник в’язницi став розпитувати, якi процедури режимноi безпеки Франк вважае за доцiльне посилити. І Франк знав чому: потiм директор в’язницi пiде до своiх можновладних друзiв i видасть iдеi свого помiчника за своi власнi. Ідеi людини iз сучасними поглядами. І попри те, вiн подiлився своiми думками з обмеженим типом. Ідеi… Система розпiзнавання голосу замiсть iдентифiкацii вiдбиткiв пальцiв та електронне маркування в’язнiв незруйнiвним радiомаячком. Зрештою, деякi речi Франк ставив навiть вище за себе самого, i в’язниця Статен була однiею з таких речей.

Арiлд Франк дивився на пагорби Екебергу, що купалися в променях ранкового сонця. Свого часу то був сонячний бiк робiтничого кварталу. Свого часу вiн i собi мрiяв придбати там будиночок. Тепер вiн мав великий особняк у найпрестижнiшому районi Осло. Однак вiн ще й досi мрiяв про той будиночок.

Нестор на звiстку про втечу вiдреагував з показною незворушнiстю. Але Франк, як на те, побоювався щодо Нестора i iже з ним аж нiяк не втрати ними самовладання. Навпаки, вiн пiдозрював, що вони бували винятково незворушними, ухвалюючи отi своi рiшення, настiльки страхiтливi, що вiд них кров холонула в жилах. З iншого боку, Арiлд Франк не мiг не вiддавати належне простiй, чiткiй i практичнiй логiцi, з якою вони дiяли.

– Знайдiть його, – сказав Нестор. – Або подбайте, щоб нiхто не знайшов.

Якщо вони знайдуть Лофтуса, вони зумiють переконати його зiзнатись у вбивствi фру Морсанд перше, нiж хтось iще з ним поспiлкуеться. Вони для цього мають засоби. Якщо вони вб’ють Лофтуса, то тим самим не дадуть йому нагоди пояснити присутнiсть на мiсцi злочину речових доказiв його причетностi до вбивства Морсанд; але тодi вже його неможливо буде використати в майбутнiх справах. Своi плюси i своi мiнуси е в кожному з варiантiв. Як склалося, так склалося, це задачка на логiку, i саме так ii слiд розв’язати.

– Вам телефонуе Симон Хефас, – пролунав iз селектора голос Інни.

Арiлд Франк мимоволi пирхнув.

Симон Хефас.

Ось вам особа, якоi варто уникати. М’якотiлий невдаха, який переступав через трупи заради своеi пристрастi до азартних iгор. Казали, буцiмто вiн змiнився, вiдколи зустрiв оту жiнку, з якою й донинi. Але нiхто не знае лiпше за помiчника директора в’язницi, що люди не змiнюються; Франк мав достатне уявлення про Симона Хефаса.

– Скажи йому, що мене немае.

– Вiн хоче зустрiтися з тобою неодмiнно сьогоднi. З приводу Пера Волана.

Волан? Франк вважав, що полiцiя визнала смерть Волана самогубством. Вiн зiтхнув i глянув на газети у себе на столi. Про втечу повiдомлялось, але принаймнi не на першiй сторiнцi. Імовiрно, тому, що бракувало якiсного фото в’язня-втiкача. Цi стерв’ятники, либонь, вважають за лiпше зачекати, доки буде готовий електронний фоторобот убивцi, на якому той матиме достатньо демонiчний вигляд. Інакше читачi будуть розчарованi.

– Арiлде?

Вони мали негласну домовленiсть, що Інна може звертатись до нього на «ти», коли нiхто не чуе.

– Інно, пiдшукай у моему дiловому щоденнику час зустрiчi з ним. Так щоб вона тривала не бiльше тридцяти хвилин.

Франк перевiв погляд на мечеть. Незабаром мине двадцять п’ята година.



Ларс Їлберг пiдступив на крок ближче.

Хлопець лежав на прим’ятiй картоннiй коробцi, укрившись довгополим пальтом. Вiн прибув напередоднi i знайшов надiйний сховок за кущами, що росли вздовж стежки i шереги будинкiв. Вiн лежав там тихо й нерухомо, немов граючи в хованки.

Два полiсмени в унiформi пiдiйшли до Їлберга, порiвняли його з фото, що мали при собi, i пiшли геть. Їлберг нiчого не сказав.

Увечерi того самого дня, коли почався дощ, хлопець вийшов з кущiв i вклався пiд мостом. Не питаючи дозволу. Не те щоб вiн мiг не одержати дозволу… Але заради ввiчливостi можна б i запитати… Поза тим, iще одна дивина. Вiн був одягнений в унiформу. Ларс Їлберг не сказав би напевне, в яку саме унiформу – його забракували ще до того, як вiн устиг побачити щось армiйське, крiм зеленого мундира офiцера призовноi комiсii. Ларса вiдсiяли з розпливчастим формулюванням «непридатний до служби».

Час вiд часу Ларс Їлберг питав себе, чи е щось, до чого вiн придатний? І якщо так, то чи дiзнаеться вiн коли-небудь, до чого саме? А може, таки саме до цього: добування грошей на наркотики i життя пiд мостом?

Як оце зараз.

Хлопець спав, i дихання його увi снi було рiвним. Ларс Їлберг зробив iще один крок. Те, як хлопець рухався, колiр його шкiри i щось iще пiдказувало Їлбергу, що то наркоман. А в цьому разi вiн може мати при собi якiсь препарати.

Їлберг був тепер так близько, що бачив, як тремтять у сплячого повiки, наче його очнi яблука пiд ними рухаються увi снi. Ларс присiв коло нього навпочiпки й обережно пiдняв полу пальта. Потягнувся пальцями до нагрудноi кишенi форменоi куртки.

Усе сталося так швидко, що Ларс навiть не второпав, як саме. Долоня хлопця стискала зап’ястя Ларса, i той уже стояв навколiшки, з обличчям, притиснутим до вологого грунту, i рукою, заламаною за спину.

– Чого тобi треба? – прошепотiв йому на вухо голос.

У голосi не вiдчувалося нi гнiву, нi агресii, нi навiть страху. Фраза пролунала радше ввiчливо, так нiби хлопець справдi цiкавився, чим би вiн мiг прислужитись. Ларс Їлберг зробив те, що робив завжди, коли розумiв, що зазнав поразки. Скоротив своi втрати до мiнiмуму.

– Украсти твою заначку. Або, якщо немае, то твоi грошi.

Хлопець тримав його в класичному замку, зiгнувши руку в зап’ястi й натискаючи на лiкоть. Полiцейський прийомчик. Але Їлберг знав, як полiсмени ходять, розмовляють, знав iхнiй вигляд, iхнiй запах, i цей хлопець не був одним з них.

– Чим ти труiшся?

– Морфiем, – простогнав Їлберг.

– Скiльки ти зможеш купити на п’ятдесят крон?

– Трiшки. Небагато.

Ключ було ослаблено, i Їлберг швиденько вiдсмикнув назад звiльнену руку.

Вiн подивився на хлопця. Спантеличено заклiпав на простягнуту йому банкноту.

– На жаль, це все, що у мене е.

– Чувак, я не маю, що тобi продати.

– Це тобi. Я зав’язав.

Їлберг примружив одне око. Як там казали? Коли щось видаеться казковим, не треба думати, буцiмто це правда. Але, з iншого боку, хлопець може бути звичайнiсiньким диваком без клепки в головi.

Вiн хапнув п’ятдесятикронову купюру i швидко запхав собi в кишеню.

– Це твоя орендна платня за ночiвлю.

– Я бачив, учора сюди полiцiя зазирала, – сказав хлопець. – Вони часто навiдуються?

– Вряди-годи. Але останнiм часом аж роiться.

– А ти часом не знаеш мiсця, де не роiться?

Їлберг схилив голову набiк, мовби вивчаючи спiврозмовника.

– Якщо хочеш уникнути полiцii в цiлому, тобi треба знайти кiмнату в хостелi. Спробуй Центр Іла. Туди не впускають полiцiю.

Хлопець задумливо дивився на рiчку, тодi повiльно кивнув.

– Дякую за допомогу, друзяко.

– Та пусте, – пробурмотiв спантеличений Їлберг.

Чуваку точно клепки бракуе.

І, нiби на пiдтвердження його пiдозр, хлопець почав роздягатись.

Їлберг – береженого Бог береже – вiдступив на кiлька крокiв. Залишившись у самих трусах, хлопець склав докупи черевики й обгорнув навколо них унiформу.

Їлберг, на його прохання, вручив диваковi полiетиленовий пакет, у який хлопець увiпхнув весь комплект – одяг i взуття. Затим вiн сховав пакет пiд скелею мiж кущами, де вчора пролежав цiлий день.

– Я простежу, щоб нiхто не знайшов, – пообiцяв Їлберг.

– Дякую, я довiряю тобi, – усмiхнувся йому хлопець.

Вiн застебнув пальто до самiсiнького верху, щоб не свiтити голими грудьми.

Тодi почвалав геть стежкою.

Їлберг дивився, як його босi ступнi розплiскують калюжi на асфальтi.

«Я довiряю тобi»?

Цiлковита маячня цiлковито божевiльного.



Марта стояла у приймальнi, дивлячись на екран комп’ютера, на якому вiдображались кадри вiдеоспостереження з Центру Іла. Зокрема, вона бачила хлопця, що дивився в камеру над вхiдними дверима. Вiн iще не подзвонив, бо не встиг намацати невеличкий отвiр у пластинi з оргскла, яка прикривала дзвiнок. Вони змушенi були встановити захисну пластину, оскiльки тi, кому вiдмовляли, зазвичай починали товкти дзвiнок. Марта натиснула кнопку мiкрофона.

– Можу вам чимось допомогти?

Хлопець не вiдповiв. Марта вже визначила, що вiн не був одним iз сiмдесяти шести теперiшнiх iхнiх мешканцiв. Хоча плиннiсть пожильцiв у Центрi упродовж останнiх чотирьох мiсяцiв становила сто осiб, вона пам’ятала кожного. Разом з тим, вона бачила, що вiдвiдувач належить до «цiльовоi групи» Іла, яку становлять – нi для кого не таемниця – наркомани. Не те щоб було видно, що вiн пiд кайфом, – бо вiн таки й не був, але його видавало виснажене обличчя. Зморшки навколо рота. Недбала стрижка. Вона зiтхнула.

– Тобi потрiбне лiжко?

Хлопець кивнув, i вона обернула ключ у замку, який автоматично вiдiмкнув дверi внизу. Вона покликала Стiне з кухнi, де та готувала сандвiчi для одного з пожильцiв, щоб стежила за приймальнею в ii вiдсутнiсть. Потiм вона пiдтюпцем збiгла сходами на перший поверх, пройшла гратчастi залiзнi ворота, встановленi для захисту вiд зловмисникiв, на випадок, якщо вони зумiють прорватися через вхiднi дверi. Хлопець стояв у дверях, роззираючись довкола.

Поли його застебнутого аж до шиi пальта практично сягали щиколоток. Вiн стояв босонiж, i вона помiтила кров в одному з мокрих слiдiв його нiг перед вхiдними дверима. Та оскiльки Марта вже чого тiльки не бачила, зараз ii увагу привернули насамперед очi хлопця. Те, як вiн дивився на неi. Вона не могла пояснити це в жоден iнший спосiб. Його погляд був зосереджений на нiй, i по його очах вона бачила, що вiн аналiзуе вiзуальне враження, яке вона справила на нього. Можливо, в цьому й не було нiчого надзвичайного, але це не те, до чого вона звикла в Центрi Іла. Тож на мить iй подумалося, що, може, вiн, зрештою, i не вживае… але вона одразу вiдкинула цю думку.

– Привiт! Ходiмо зi мною.

Вiн пiшов за нею нагору, на другий поверх, у конференц-зал через приймальню. Як заведено, вона залишила дверi вiдчиненими, щоб Стiне та решта могли бачити iх, запропонувала йому сiсти i дiстала анкети для обов’язковоi вступноi спiвбесiди.

– Ім’я? – запитала вона.

Вiн вагався.

– Менi треба вписати iм’я в цю анкету, – сказала Марта, даючи йому поблажку, психологiчно необхiдну багатьом iз людей, що сюди звертаються.

– Стiг, – спробував вiн.

– Стiг – це добре, – схвалила Марта. – А як з прiзвищем?

– Бергер.

– То так тут i запишемо. Дата народження?

Вiн назвав дату i рiк, i вона про себе пiдрахувала, що йому вже виповнилося тридцять. На вигляд вiн мав набагато менше. Характерна для наркоманiв особливiсть: завжди легко помилитися щодо iхнього вiку в той чи iнший бiк.

– Хтось порадив тобi наш Центр?

Вiн заперечно похитав головою.

– Де ти спав минулоi ночi?

– Пiд мостом.

– У такому разi я дозволю собi припустити, що ти не маеш певного мiсця проживання i не знаеш, яка соцiальна служба мае тобою опiкуватись. Виходячи з цього, я обираю число одинадцять, – твiй день народження, – i таким чином, ми одержуемо… – звiрилась вона зi списком, – соцiальну службу Альна, яка, у своему безмежному милосердi, сподiваймось, погодиться тебе фiнансувати.

Зробивши помiтку, спитала:

– Який наркотик ти вживаеш?

Вона занесла ручку над вiдповiдною графою, але вiн нiчого не вiдповiдав.

– Просто назви свое улюблене дуриво.

– Я зав’язав.

Вона вiдклала ручку.

– Центр Іла створений як соцiальний прихисток для активних споживачiв наркотикiв. Я можу зателефонувати в центр на Спурвейсгата i дiзнатись, чи знайдуть вони мiсце для тебе. Умови там набагато лiпшi, нiж тут.

– Ти хочеш сказати…

– Хочу. Я кажу, що для того, щоб тут оселитись, ти повинен регулярно вживати, – втомлено усмiхнулась вона йому.

– А якщо я зiзнаюся, що збрехав, бо думав, що простiше буде отримати тут мiсце, якби я сказав, що чистий?

– Тодi ти правильно вiдповiв на поставлене запитання, хлопче, але шансiв на порятунок у тебе не так багато.

– Героiн, – сказав вiн.

– …i?

– Просто героiн.

Вона позначила галочкою вiдповiдне мiсце в анкетi, але не дуже повiрила. У цiлому Осло на сьогоднi навряд чи залишився хоч один споживач чистого героiну. Нинi всi вживали сумiшi речовини з тiеi простоi причини, що, додавши у вже змiшаний героiн бензодiазепiни, на зразок рогiпнолу, отримуеш за своi грошi бiльшу вiддачу – як у розумiннi iнтенсивностi, так i тривалостi кайфу.

– Навiщо ти сюди прийшов?

– Заради даху над головою, – стенув вiн плечима.

– Якiсь хвороби, необхiднiсть медикаментозного лiкування?

– Нi.

– Маеш плани на майбутне?

Вiн подивився на неi. Батько Марти зазвичай повторював, що минуле людини записане в ii очах, тож варто навчитись читати по очах, але немае сенсу шукати там майбутне людини, бо його там немае. Майбутне незвiдане. Та все ж, озираючись згодом на цю мить, Марта не раз питала себе: чи не могла вона, чи не зобов’язана була прочитати бодай щось про подальшi плани хлопця, який назвався Стiгом Бергером.

Вiн заперечливо похитав головою i таку саму негативну вiдповiдь дав на ii запитання про роботу, освiту, випадки передозування, соматичнi захворювання, iнфекцii кровi й порушення психiчного здоров’я. Насамкiнець вона пояснила, що Центр дотримуеться полiтики повноi конфiденцiйностi i вони нiкому не повiдомлять, що вiн у них мешкае, але якщо вiн побажае, то може заповнити спецiальну анкету на згоду поiнформування конкретноi особи, якщо та особа звернеться з вiдповiдним запитом у Центр.

– Щоб, наприклад, твоi батьки, друзi чи подруга могли з тобою зв’язатися.

Вiн сумно посмiхнувся:

– У мене нiкого немае.

Марта Лiан чула таку вiдповiдь не вперше. Вона чула цi слова так часто, що вони бiльше не справляли на неi враження. Їi психолог назвала таке явище compassion fatigue[13 - Букв.: «втома спiвчуття» (англ.).] i пояснила, що воно в якийсь момент виникае у бiльшостi людей iхньоi професii. Але Марту непокоiло те, що вона не помiчала жодних ознак зворотного процесу – ii чуттева втома не минала. Звiсно, вона розумiла, що не слiд аж надто панiкувати з приводу якоiсь краплини здорового цинiзму, але рiч у тiм, що саме спiвпереживання завжди наснажувало ii. Спiвчуття. Любов. А нинi ii запаси цього пального виснажувались. Тож Марту неабияк вразило те, як його слова: «У мене нiкого немае» – зачепили щось у серцi, наче голка, що, потрапивши у рефлекторну точку, змушуе скорочуватись атрофований м’яз.

Вона зiбрала заповненi папери, склала iх у течку, яку залишила дорогою в приймальнi, i вiдвела нового пожильця до комiрчини на другому поверсi.

– Сподiваюсь, ти не з параноiкiв, що бояться носити вживаний одяг, – сказала вона i повернулася до новачка спиною, доки вiн скидав пальто i вбирався в запропонований йому одяг та взував кросiвки.

Вона зачекала, доки вiн кашлянув, i обернулася. Дивне враження: у блакитному светрi та джинсах вiн видавався вищим i стрункiшим. І не таким худим, як до того, в довгополому пальтi. Вiн подивився на своi простенькi синi кросiвки.

– Так, – сказала Марта. – Взуття безпритульних.

Великi партii синiх кросiвок були пожертвуванi рiзним благочинним органiзацiям у 1980-тi роки норвезьким вiйськом зi складських надлишкiв, i ця взувачка вiдтодi зробилася прикметою наркоманiв i бездомних.

– Дякую, – промовив вiн тихо.

Власне, до психотерапевта Марта вперше змушена була звернутись через одного пожильця, що не став iй дякувати. То було не перше i не останне в нескiнченнiй низцi «неподяк» вiд людей, котрi, самi себе знищуючи, якось iще iснують лише завдяки соцiальнiй державi та рiзним благочинним органiзацiям, на ганьблення i паплюження яких тi ж таки наркомани гайнують бiльшiсть свого часу поза кайфом. Вона тодi зiрвалася. Сказала йому: нехай iде пiд три чорти, якщо йому не подобаеться розмiр одноразового шприца, який вiн отримуе безкоштовно, i нехай iде в свою кiмнату, за яку шiсть тисяч крон на мiсяць сплачуе соцiальна служба, щоб вiн там накачувався наркотиками, кошти на якi вiн здобував викраденням велосипедiв по всьому кварталу. До своеi скарги на Марту той пожилець долучив iще iсторiю свого нещасливого життя на чотирьох сторiнках. Вона змушена була вибачитись.

– Ходiмо, я вiдведу тебе у твою кiмнату, – сказала вона новачковi.

Дорогою на другий поверх вона показала йому ваннi кiмнати i туалети. Повз них дибали чоловiки з осклянiлим поглядом.

– Ласкаво просимо в головний супермаркет наркотикiв Осло, – сказала Марта.

– Тут? – запитав хлопець. – Ви дозволяете наркоторгiвлю?

– Суворо за правилами Центру – нi. Але ж очевидно: якщо ти вживаеш наркотики, вони у тебе е в тiй чи iншiй кiлькостi. І я кажу тобi про це, бо тобi варто знати, що ми не перевiряемо, тримаеш ти у себе один грам чи кiлограм. Ми не контролюемо того, що купуеться i продаеться в кiмнатах. Ми заходимо всередину, тiльки якщо пiдозрюемо факт зберiгання зброi.

– А ii тут зберiгають?

Вона глянула на нього скоса.

– Чому ти питаеш?

– Просто хочу знати, наскiльки небезпечно буде тут мешкати.

– Наркодiлери мають тут своiх кур’ерiв, яких використовують також у ролi громил, i тi вдаються до будь-яких засобiв, вiд бейсбольних бит до вогнепальноi зброi, щоб вибити борги з решти мешканцiв. На тому тижнi я брала участь у рейдi на одну кiмнату i знайшла там пiд лiжком гарпунну гвинтiвку.

– Гарпунну гвинтiвку?

– Так. Заряджений «Стiнг-65».

На свiй власний подив, вона засмiялась, i вiн усмiхнувся iй у вiдповiдь. У нього була приемна усмiшка. Як, зрештою, у багатьох з них.

Перш нiж вiдiмкнути кiмнату 323, вона постукала.

– Нещодавно сталася пожежа. Пiсля неi ми тимчасово закрили кiлька кiмнат i через це змушенi були пiдселити частину пожильцiв у кiмнати до iнших, на час, доки усунемо пошкодження. Твого сусiду по кiмнатi звати Джонi, але всi називають його Джонi Пума. У нього синдром хронiчноi втоми, i вiн бiльшу частину дня залишаеться в лiжку. Але вiн лагiдний, спокiйний хлопець, тому я не думаю, що у вас можуть виникнути з ним якiсь непорозумiння.

Вона вiдчинила дверi. Штори були спущенi, i всерединi панувала напiвтемрява. Вона увiмкнула свiтло. Люмiнесцентнi лампи кiлька разiв блимнули, перш нiж засвiтитись.

– Як приемно, – сказав хлопець.

Марта оглянула кiмнату. Їй ще нiколи не випадало чути, щоб хтось змалював помешкання в Центрi Іла як «приемне», якщо тiльки не в саркастичному контекстi. Але, як на те, вiн був правий. Лiнолеум, щоправда, витертий, а блакитнi стiни побитi й помальованi графiтi, якi навiть лугом не виводяться, але примiщення чисте i свiтле. Меблi складалися з двоярусного лiжка, комода i подряпаного низького столика з облупленою фарбою; усе це було цiле i в робочому станi. У повiтрi стояв специфiчний дух вiд чоловiка, що спав на долiшньому лiжку. Хлопець заявив, що у нього нiколи не бувало передозувань, тому вона дала йому горiшне мiсце. Долiшнi заведено було вiддавати пожильцям, бiльш схильним до передозування: звiдти iх набагато легше було, в разi чого, перемiстити на ношi.

– Ось, будь ласка, – подала йому Марта брелок з ключем. – Я буду твоею основною контактною особою. Це означае, що в разi будь-якоi потреби ти можеш звертатись до мене. Ясно?

– Дякую, – вiдповiв вiн, беручи синiй пластиковий брелок i дивлячись на нього. – Дуже тобi вдячний.




Роздiл 13


– Вiн уже спускаеться, – гукнула реестратор до Симона i Карi, якi сидiли на шкiряному диванi пiд велетенською картиною, що зображала щось, що могло бути свiтанком.

– Вона це казала десять хвилин тому, – прошепотiла Карi.

– На небесах Господь вирiшуе, що е час, – сказав Симон, закладаючи шматочок снусу пiд верхню губу. – Як гадаеш, скiльки коштуе картина на зразок цiеi? І чому обрали саме ii?

– Придбання творiв громадського мистецтва [14 - Так зване «громадське мистецтво» початково набуло розвитку в США у 1960-тi, коли деякi штати ухвалили постанови про те, що не менше 1 % з бюджету будiвництва громадських споруд мае вiддаватись на iхне художне оформлення.], як вiдомо, е способом прихованого субсидування посереднiх художникiв нашоi краiни, – прорекла Карi. – Покупцям байдуже до того, чим оздобленi стiни iхнiх кабiнетiв, за умови, що живопис за тоном вiдповiдае умеблюванню i iхньому бюджету.

Симон глянув на неi скоса.

– Тобi нiхто не казав, що ти iнодi висловлюешся так, наче повторюеш завченi напам’ять цитати?

Карi у вiдповiдь криво посмiхнулась.

– А жувальний тютюн – невдала замiна курiнню. Шкодить здоров’ю. Твоя дружина, мабуть, змусила тебе перейти на снус, бо ii одяг просмердiв цигарковим димом?

Симон усмiхнувся i похитав головою. Напевне, таке вважають у сьогоднiшньоi молодi за гумор.

– Дотепний здогад, але ти помиляешся. Вона попросила мене кинути палити, бо хоче, щоб я був поряд з нею в життi якомога довше. І вона не знае, що я смокчу тютюн. Я тримаю свiй снус на роботi.

– Анне, впускай iх, – гаркнув хтось.

Симон подивився на тамбур, де чоловiк у мундирi й кашкетi, яких не посоромився б навiть президент Бiлорусi, нетерпляче тарабанив пальцями по металевих гратах.

Симон пiдвiвся.

– Потiм вирiшимо, чи випускати iх, – докинув Арiлд Франк.

З того, як ледь помiтно закотила очi реестраторка, Симон зрозумiв, що дотеп дуже старий.

– То як вiдчуття, коли знову повертаешся в цугундер? – запитав Франк, проводжаючи вiдвiдувачiв через тамбур до сходiв. – Ти ж тепер у вiддiлi боротьби з економiчною злочиннiстю, здаеться? Ой, вибач, – стареча пам’ять, – геть забув, що тебе звiдти витурили.

Симон навiть не силкувався розсмiятись у вiдповiдь на умисну образу.

– Ми прийшли з приводу Пера Волана.

– Менi доповiли. Я гадав, справа закрита?

– Ми не закриваемо справу, доки вона не розкрита.

– Нова тенденцiя?

Симон зобразив посмiшку, стиснувши губи.

– Якщо не помиляюсь, Пер Волан у день своеi загибелi приiжджав сюди, щоб вiдвiдати ув’язнених?

Франк вiдчинив дверi до свого кабiнету.

– Волан служив в’язничним капеланом, тож, я припускаю, вiн виконував своi обов’язки. Але, якщо хочете, я можу перевiрити журнал вiдвiдувачiв.

– Так, будь ласка. І ще нам потрiбен список тих, з ким вiн того разу спiлкувався.

– Боюся, я не можу назвати кожного, з ким вiн перемовився кiлькома словами.

– Ми знаемо прiзвище принаймнi однiеi людини, з ким вiн бачився того дня, – втрутилась Карi.

– Он як? – сказав Франк, сiдаючи за стiл, з яким не розлучався впродовж усiеi своеi кар’ери (навiщо марнувати громадськi кошти?). – А ви, фрекен, якщо хочете побути з нами, подайте, будь ласка, кавовi чашки з шафи, доки я перевiрю журнал.

– Дякую, але я не вживаю кофеiн, – вiдказала Карi. – А його звати Соннi Лофтус.

Франк подивився на неi спантеличено.

– Ми хотiли запитати, чи не можна б його вiдвiдати в камерi? – пiдхопив Симон.

Вiн усiвся, не чекаючи, доки йому запропонують стiлець. Подивився на побуряковiле обличчя Франка.

– Ой, вибач, – стареча пам’ять, – я геть забув, що вiн утiк.

Симон здогадався, що Франк вигадуе гостру вiдповiдь, але випередив його.

– Вiн цiкавить нас тому, що втеча Лофтуса одразу пiсля вiзиту Волана робить смерть останнього дедалi пiдозрiлiшою.

Франк смикнув комiр своеi сорочки.

– Звiдки вам вiдомо, що вони зустрiчалися?

– Всi полiцiйнi допити зберiгаються в загальнiй базi даних, – сказала Карi, що так i залишалася стояти. – Коли я переглядала матерiали на Пера Волана, то побачила, що його iм’я випливло на одному з допитiв у зв’язку з втечею Лофтуса. На допитi Густава Ровера.

– Ровер щойно звiльнився. Його допитали тому, що вiн розмовляв iз Соннi Лофтусом незадовго до втечi. Ми хотiли знати, чи Лофтус не сказав нiчого, що дало б нам уявлення про його намiри.

– «Ми», «нам», – здивовано пiдняв сиву брову Симон. – Строго кажучи, це робота полiцii – i винятково наша – ловити в’язнiв-утiкачiв, а не ваша.

– Лофтус мiй в’язень, Хефасе.

– Схоже, Ровер не надто вам допомiг, – сказав Симон. – Але вiн згадав на допитi, що в мить, коли вiн саме виходив вiд Лофтуса, до того прийшов Пер Волан.

Франк знизав плечима.

– Що з того?

– От ми й зацiкавилися, про що у тих двох велась розмова. І чому одного з них незабаром убили, а iнший втiк.

– Імовiрно, звичайний збiг.

– Імовiрно. Франку, тобi вiдома особа на iм’я Хуго Нестор? Також вiдомий як Украiнець?

– Я чув таке iм’я.

– Приймаеться за ствердну вiдповiдь. Чи е пiдстави припустити, що Нестор може бути пов’язаний iз втечею?

– У який, наприклад, спосiб?

– Наприклад, допомiгши Лофтусу втекти або загрожуючи Лофтусу у в’язницi i тим спровокувавши втечу?

Франк постукував ручкою по столу. Здавалось, вiн занурений у своi думки.

Краем ока Симон помiтив, що Карi перевiряе текстовi повiдомлення у своему мобiльному.

– Я знаю, як нагально вам потрiбен результат, але у цьому ставку ви впiймаете облизня, – сказав Франк. – Соннi Лофтус утiк цiлковито з власноi iнiцiативи.

– Оце так! – вигукнув Симон, вiдкинувшись на спинку стiльця i склавши разом пальцi обох рук. – Молодий наркоман, звичайний любитель, тiкае не звiдкись, а зi Статена… без жодноi допомоги?

– Гм… Хочеш парi на «звичайного любителя», Хефасе? – гмикнув Франк.

І його обличчя розпливлось у посмiшцi, коли Симон забарився з вiдповiддю.

– Ой, вибач, – стареча пам’ять, – геть забув, що ти бiльше не закладаешся. Вiдтак дозвольте менi показати вам вашого «звичайного любителя».

– Це записи з камер спостереження, – сказав Франк, показуючи на двадцятичотиридюймовий екран комп’ютера. – У цю мить усi офiцери в диспетчерськiй лежать долiлиць на пiдлозi, а Йоганнес вiдмикае всi дверi у в’язницi.

Екран був роздiлений на шiстнадцять вiкон – по одному для кожноi камери – i таким чином показував рiзнi вiддiлення в’язницi. У нижнiй частинi екрана було зображення годинника.

– Осьде вiн виходить, – показав Франк на вiкно, що вiдображало один з тюремних коридорiв.

Симон i Карi побачили молодого чоловiка, що вийшов з камери i незграбно побiг на камеру. На ньому була бiла сорочка, яка сягала майже колiн, i ще Симоновi подумалося, що перукар у хлопця навiть гiрший, нiж у нього самого: зачiска у хлопчини була така, наче волосся йому рубанком знiмали.

Молодий чоловiк зник з кадру. І за мить вигулькнув в iншому.

– Тут Лофтус долае шлюзовий перехiд, – пояснив Франк. – А в цей час Йоганнес теревенить про те, що саме вiн заподiе рiдн? тюремних офiцерiв, якщо хтось iз них намагатиметься зупинити його. Але найцiкавiше те, що вiдбуваеться в перевдягальнi для персоналу.

Вони бачили, як Лофтус забiг у кiмнату з шафами; але замiсть того, щоб прямувати просто до виходу, вiн повернув лiворуч i зник з кадру позаду останнього ряду шафок. Франк сердито вдарив вказiвним пальцем по однiй з клавiш, i годинник у нижнiй частинi екрана зупинився.

Франк перевiв курсор на годинник i встановив час 7:20. Потiм вiн почав прокручувати запис у прискореному в чотири рази режимi. Службовцi в’язницi з’явились у вiконцi на екранi. Вони заходили в перевдягальню i виходили з неi, дверi повсякчас вiдчинялися й зачинялися. Людей неможливо було вiдрiзнити один вiд одного, аж доки Франк зупинив зображення на екранi, натиснувши iншу клавiшу.

– Осьде вiн, – сказала Карi. – Вiн тепер в унiформi та в пальтi.

– Форма i пальто Сьоренсена, – пiдтвердив Франк. – Напевне, вiн перевдягся i чекав у роздягальнi. Сидiв на лавцi, не пiднiмаючи голови, – вдавав, буцiмто зав’язуе шнурки або щось у цьому родi, доки iншi заходили i йшли геть. У нас така кiлькiсть персоналу, що нiхто не придивлятиметься до новачка, який трохи забарився пiсля змiни. Вiн дочекався пiку ранковоi метушнi i вийшов з рештою. Нiхто не впiзнав би Соннi без бороди i довгого волосся, якi вiн зрiзав у себе в камерi i заховав у подушку. Навiть я не впiзнав.

Іншою клавiшею вiн перезапустив вiдтворення, цього разу з нормальною швидкiстю. Екран показав молодого чоловiка у пальтi й унiформi, який виходив через чорний хiд саме у той час, як Арiлд Франк i людина iз зализаним назад волоссям та в сiрому костюмi заходили у тi самi дверi.

– І охоронцi на КПП не зупинили його?

Франк показав на зображення у правому нижньому кутку екрана.

– Це зображення з будки КПП. Як бачите, пiсля змiни ми випускаемо автомобiлi та людей без перевiрки iхнiх документiв. Утворювалось би стовповисько, якби ми дотримувались проходження повноi процедури. Але вiдтепер ми саме так робитимемо щозмiни.

– Так, я не думаю, що хтось стоятиме у черзi, аби сюди потрапити, – пожартував Симон.

У паузi чiтко пролунало придушене позiхання Карi як реакцiя на Симонiв вiдгук щодо вiтального дотепу Франка.

– Отакий ваш «звичайний любитель», – сказав Франк.

Симон Хефас нiчого не вiдповiв, вдивляючись у постать на екранi, що саме проминала охоронцiв на блокпосту. Щось змусило Симона усмiхнутись. Вiн зрозумiв, що це хода Лофтуса. Вiн упiзнав його манеру.



Марта стояла, схрестивши руки на грудях, i дивилась на двох чоловiкiв, що стояли перед нею. Вони не могли бути з вiддiлу боротьби з наркотиками: вона знала практично всiх офiцерiв з того загону, але цих двох вона нiколи ранiше навiть не бачила.

– Ми шукаемо… – почав один з них, але решта його фрази потонула у виттi сирени швидкоi допомоги, що промчала позаду них, по вулицi Вальдемара Тране.

– Що? – прокричала Марта.

Вона питала себе, де вона бачила такi чорнi костюми, як iхнi. У рекламному ролику?

– …Соннi Лофтуса! – повторив менший з двох.

У нього було свiтле волосся, а нiс мав такий вигляд, наче зазнав повторних переломiв. Марта бачила такi носи щодня, але цей, подумалось iй, – результат занять контактними видами единоборств.

– Ми нiколи не розкриваемо особистi данi наших мешканцiв, – повiдомила вона iм.

Інший з двох, дебелий чолов’яга з чорними кучерями, укладеними чудернацьким пiвколом навколо голови, показав iй фотографiю.

– Вiн утiк iз в’язницi Статен i вважаеться небезпечним.

Промчала iнша машина швидкоi допомоги. Тодi вiн схилився над Мартою, викрикуючи iй просто в обличчя:

– Отож, якщо тут, у вас, вiн замешкав, а ви не в змозi нам сказати, – то все, що трапиться, буде на вашiй совiстi. Ви це розумiете?

Отже, вони не з вiддiлу боротьби з наркотиками. Це, принаймнi, пояснюе, чому вона не бачила iх ранiше. Вона кивнула, вивчаючи фотографiю. Подивилась на них знову i була вже розтулила рота, щоб щось сказати, аж тут порив вiтру кинув iй в обличчя пасмо ii темного волосся. Вона хотiла спробувати ще раз, як раптом позаду неi розлiгся зойк. То репетував на сходах Тоi.

– Ой, Марто, Бурре порiзався! Я не знаю, що робити! Вiн там, у iдальнi.

– Влiтку люди весь час приходять i йдуть, – сказала Марта. – В цю пору року багато хто з наших пожильцiв волiють спати в парках, просто неба, а тим самим звiльняють мiсця для новоприбулих. Важко пригадати кожного…

– Я вже сказав: його звати Соннi Лофтус.

– …i не всi бажають рееструватись пiд своiм справжнiм iм’ям. Ми не сподiваемося, що нашi клiенти матимуть при собi паспорт або iншi документи. Тож ми iх приймаемо за тими даними, якi вони самi нам називають.

– А хiба соцiальнi служби не повиннi знати, хто вони насправдi? – запитав блондин.

Марта закусила нижню губу.

– Агов, Марто! Бурре там буквально спливае кров’ю!

Чолов’яга з кучерявим нiмбом поклав свою волохату лапу на оголене плече Марти.

– Чому б вам просто не дозволити нам огледiтись у вас там, усерединi, i тодi ми побачили б, чи вiн там е?

Вiн помiтив ii погляд i вiдсмикнув руку.

– Коли вже зайшла мова про документи, – сказала вона, – то чому б вам не показати своi посвiдчення?

Вона побачила, як в очах блондина пробiгла якась тiнь. І знову кучерявий здоровань простягнув свою лапу до ii плеча. Але цього разу мiцно обхопив його.

– Бурре там от-от сконае! – спустився до них Тоi i, хитнувшись на пiдборах, витрiщився на двох типiв своiми ковзкими очима. – А що тут вiдбуваеться?

Марта, крутнувшись, вивiльнила руку i поклала ii на плече Тоi.

– То поквапмося, щоб урятувати йому життя. Вам доведеться зачекати, шановнi добродii.

Марта i Тоi рушили до iдальнi. Іще одна машина швидкоi допомоги промчала вулицею. Три машини швидкоi допомоги поспiль. Вона мимоволi здригнулася.

Коли вони пiдiйшли до дверей в iдальню, Марта обернулась.

Тих двох уже не було.



– То виходить, ви з Харнесом бачили Соннi просто впритул? – запитав Симон Франк, коли той проводжав його i Карi на перший поверх.

Франк подивився на годинник.

– Ми побачили чисто виголеного молодого чоловiка з короткою стрижкою i в унiформi. Соннi, якого ми знали, носив брудну сорочку, сплутане довге волосся i бороду.

– З того, що ви говорите, випливае, що буде важко знайти його, зважаючи на його теперiшнiй вигляд? – запитала Карi.

– Фотографii з камер спостереження мають низьку якiсть, як i слiд було очiкувати, – обернувся до неi Арiлд Франк i втупився в неi. – Але ми знайдемо його.

– Кепсько, що ми не можемо поговорити з тим Холденом, – зауважив Симон.

– Як я вже сказав, його стан погiршився, – вiдповiв Франк на шляху до приймальнi. – Я вам повiдомлю, коли з ним можна буде поговорити.

– І ти не маеш уявлення, про що Лофтус мiг розмовляти з Пером Воланом?

Франк заперечливо похитав головою.

– Звичайнi сповiдання та духовнi настанови, я гадаю. Хоча Соннi Лофтус сам був свого роду духiвником.

– Себто?

– Лофтус тримався окремо вiд решти ув’язнених. Вiн дотримувався нейтралiтету, не належав до жодного з угруповань, якi iснують у кожнiй в’язницi. І вiн нiколи не патякав. Це визначення iдеального слухача, гадаю. Вiн став довiреною особою для решти в’язнiв, духiвником, якому вони могли будь у чому сповiдуватись. Кому б вiн що переказав? У нього не було союзникiв, i вiн мав залишатись у в’язницi в найближчi i не найближчi роки.

– За якi вбивства вiн вiдбував термiн? – поцiкавилась Карi.

– За вбивства людей, – сухо вiдрiзав Франк.

– Я мала на увазi…

– Вбивства найжорстокiшого характеру. Вiн отруiв дiвчину-азiатку i задушив косовського албанця.

Франк притримав для них вiдкритими вхiднi дверi.

– І подумати тiльки, що такий небезпечний злочинець розгулюе на волi, – промовив Симон, усвiдомлюючи, що вiн зараз обертае нiж у ранi.

Вiн аж нiяк не був садистом, але готовий був зробити виняток, коли йшлося про Арiлда Франка. Не тому, що до Франка неможливо було вiдчувати приязнь: насправдi його особистiсть виступала пом’якшувальною обставиною. Також не тому, що вiн погано виконував свою роботу: адже всi в полiцii знали, що саме Франк був справжнiм господарем у Статенi, а не номiнальний директор в’язницi. Нi, справа була в iншому: в отих аж надто явних збiгах, що в сукупностi створювали пiдстави для пiдозри, яка гризла Симона i нав’язувала йому переконання, найбiльш близьке до зневiри, – переконання, яке вiн не мiг довести. Що Арiлд Франк продажний.

– Я даю йому сорок вiсiм годин, старший iнспекторе, – заявив Франк. – У нього немае нi грошей, нi родичiв, нi друзiв. Вiн самiтник, що сидить у в’язницi з вiсiмнадцятилiтнього вiку. Тобто уже дванадцять рокiв. Вiн нiчого не знае про свiт за межами тюрми, йому немае куди йти, нiде переховуватись.

Карi ледве встигала за Симоном дорогою до машини, а вiн тим часом думав про сорок вiсiм годин, спокушуваний бажанням закластись проти цього термiну. Тому що вiн дещо упiзнав у тому хлопчинi. Вiн не знав напевне, що саме: можливо, тiльки те, як вiн рухався. А можливо, вiн успадкував бiльше.




Роздiл 14


Повернувшись у лiжку, Джонi Пума окинув оцiнюючим поглядом свого нового товариша по кiмнатi. Вiн не знав, хто вигадав термiн «товариш по кiмнатi», але знав напевне, що в Центрi Іла термiн цей був хибним аж до радикального перекручення його значення. Доречнiше було б казати «ворог по кiмнатi». Не випадало ще йому зустрiти такого сусiду, що не намагався б обчистити його в найцинiчнiший спосiб. Чи такого, кого б вiн сам не намагався безжально обiкрасти. Саме тому вiн завжди тримав при собi всi своi цiнностi, якi складалися з водонепроникного гаманця з трьома тисячами крон i подвiйного полiетиленового пакетика з трьома грамами амфетамiну, прилiпленого пластиром до стегна такого волохатого, що будь-яка спроба вiдiрвати пакет розбудила б власника навiть з найглибшого сну.

Такi були складовi життя Джонi Пуми впродовж останнiх двадцяти рокiв: амфетамiни i сон. У сiмдесятi i згодом вiн удостоювався найрозмаiтiших дiагнозiв, якi мали пояснити, чому молода людина вiддае перевагу вечiркам перед роботою i радше ув’язуватиметься в бiйки та плутатиметься аби з ким, замiсть купити будинок i створити сiм’ю, радше ловитиме кайф вiд якогось дурива, замiсть провадити тверезе i смертельно нудне життя. Але останнiй дiагноз причепився мiцно. Мiалгiчний енцефаломiелiт – «синдром хронiчноi втоми». Джонi Пума хронiчно втомлений? Хто його знав, почувши таке, просто розсмiявся б. Джонi Пума, важкоатлет, душа усiх вечiрок, найжаданiший вантажник Лiллесана [15 - Лiллесан – мiсто у фюльке Еустагдер.], який самотужки переносив пiанiно! Все почалося з болiв у стегнi та знеболювальних, якi не допомагали. А тодi знайшлися «знеболювальнi», якi допомагали дуже добре, i вiн «пiдсiв». Тепер його життя складалося з довгих днiв вiдпочинку в лiжку, що чергувалися з перiодами напруженоi дiяльностi, коли вiн мусив спрямовувати всю свою енергiю на здобування наркотикiв. Або на пошуки грошей на погашення тривожно великого боргу наркобароновi Центру, литовському транссексуалу на перехiдному етапi змiни статi, який називав себе Коко.

З першого погляду Джонi визначив, що на молодого чоловiка, що стояв коло вiкна, чекае те саме лихо. Невпинний шалений пошук. Постiйний тиск. Випадковi пiдробiтки.

– Старий, опустив би ти штори, га?

Той виконав прохання, i в кiмнатi знову запанував приемний напiвморок.

– Що ти вживаеш, старий?

– Героiн.

«Героiн»? Тут, у Центрi, заведено називати героiн «допiнгом». Іще «гiвном», «скегом», «конякою» чи «пилюкою». Або «супербоем», коли йшлося про новий чудодiйний бренд, яким торгуе в районi Нiбруа [16 - Nybrua (норв.): букв. Новий Мiст – насправдi його перекинули через рiчку Акерсельва у пiвнiчному районi Осло Грюнерльокка ще в 1827 р.] хлопець, схожий на Сонька з Дiснеевоi «Бiлоснiжки». «Героiном» називають його у в’язницi. Або новачки, звiсна рiч. Хоча насправдi типовий новачок скорiше вживатиме такi вирази, як «чайна вайт», «мексiкен мад» чи ще якiсь безглуздi слiвця, пiдхопленi у фiльмах.

– Я можу тобi притарабанити класний дешевий героiн. Не муситимеш виходити по нього на вулицю.

Джонi побачив, що постать у темрявi вiдреагувала. Вiн уже не раз бачив, як наркомани, якi вiдчайдушно потребували дози, «торчали» на саму тiльки обiцянку наркотикiв; вiн чув, що тести зареестровували змiни в центрi задоволення в мозку ще за кiлька секунд до введення наркотику. Із сорока вiдсоткiв, якi можна накинути, перепродуючи новачковi дуриво, куплене у Хьовдiнена з 306-i, Джонi придбав би для себе три або чотири мiшечки «спiду». Принаймнi це було б лiпше, нiж знову йти грабувати у кварталi.

– Нi, дякую. Я можу пiти, якщо ти хочеш спати.

Голос, що долинав од вiкна, був настiльки м’яким i спокiйним, що Джонi не мiг добрати, як вiн прориваеться крiзь постiйний гармидер Іли: гульбу, верескливу музику, сварки i гуркiт вуличного руху. Отже, хитрий новачок хоче вивiдати, чи Джонi не намiряеться заснути? Тодi вiн зможе його гарненько обшукати. Може, хоче знайти заначку, що Джонi передбачливо приклеiв собi до стегна?

– Я не спатиму, просто заплющив очi. Розумiеш мене, старий?

Молодий чоловiк кивнув.

– Я вже йду.

Щойно дверi зачинилися за його новим «ворогом по кiмнатi», Джонi Пума пiдвiвся з лiжка. Йому знадобилося всього двi хвилини, щоб обшукати гардероб цього хлопця i горiшне лiжко. Нiчогiсiнько. Нi козиного горiшка. Його ворог по кiмнатi не може бути новачком, коли так. Вiн усе тримае при собi.

Маркус Енсет злякався.

– Що, малий, боiшся? – спитав дебелiший з двох пацанiв, заступаючи йому шлях.

Маркус невпевнено похитав головою i ковтнув.

– Ще б пак! Злякався, аж упрiв од страху, жирна свиня. Чуеш, як смердить?

– Диви, воно зараз заплаче, – зареготав iнший пацан.

Їм було рокiв по п’ятнадцять, а може, й по шiстнадцять. Або навiть по сiмнадцять. Маркус цього не знав, але вiн чiтко знав, що вони набагато бiльшi й старшi за нього.

– Ми просто хочемо в тебе його позичити, – сказав бiльший пацан i вхопив кермо Маркусового велосипеда. – Ми його тобi потiм повернемо.

– Коли-небудь, – знову зареготав iнший.

Маркус подивився на вiкна будинкiв уздовж тихоi вулички. Шибки глядiли чорними незрячими стеклами. Зазвичай вiн намагався не попадатись людям на очi. Вiн охочiше бував невидимкою: намагався непомiтно прошмигнути у хвiртку i тихенько, двором до самотнього жовтого будинку. Але саме зараз вiн сподiвався, що десь вiдчиниться вiкно i дорослий голос нагримае на великих хлопцiв, щоб забирались геть. Марш до свого Тьосена, чи Нюдалена, чи звiдки там вони е, до району, де мiсце таким розбишакам, як вони. Але вуличка залишалася мовчазною. Лiтня тиша. Тривали канiкули, i решта дiтей з iхньоi вулицi роз’iхались по рибальських будиночках, по пляжах та по закордонах. Це не завдавало жодних утруднень для гри, оскiльки Маркус у неi бавився сам по собi. Але доки ти малий, е певнi ризики, що рiзко зростають, щойно ти виявляешся сам, а не в гуртi однолiткiв.

Великий пацан смикнув велосипед з рук Маркуса, i той вiдчув, що не здатен бiльше стримувати сльози. Велосипед мама купила йому на грошi, якi вони могли б, як планували, витратити на лiтнiй вiдпочинок.

– Мiй тато зараз удома, – сказав вiн, показуючи на червоний будинок – iхнiй, якраз навпроти порожнього жовтого на iншому боцi вулицi, всерединi якого вiн щойно побував.

– То чого ти його не погукаеш?

Здоровило вже сидiв на велосипедi Маркуса, перевiряючи, чи зручно буде iхати. Вiн насупився, бо передне колесо вихляло – недостатньо повiтря в шинах.

– Тату! – крикнув Маркус i тут-таки сам вiдчув, як невпевнено i фальшиво пролунав його вигук.

Пацани вибухнули смiхом. Другий сiв на багажник, i Маркус побачив, як гумовi шини почали сповзати з обода.

– Я не думаю, що в тебе е батько, – сказав другий пацан i сплюнув на землю. – Германе, паняй! Тисни на педалi!

– Я тисну, дак ти ж тримаеш!

– Я не тримаю.

Всi трое обернулись.

Якийсь дядько стояв позаду велосипеда, утримуючи його за багажник. Вiн пiдняв задню частину велосипеда, й обидва пацани з’iхали вперед. Незграбно зiскочивши з рами, вони витрiщились на дядька.

– Що ви, в бiса, коiте?! – огризнувся на нього бiльший пацан.

Дядько нiчого не вiдповiв, а лише дивився на нього. Маркус помiтив його дивну стрижку – логотип Армii спасiння на футболцi i шрами на передплiччях. Запала така тиша, що Маркусу здалось, нiби вiн чуе спiв птахiв цiлого Берга. Тепер двое старших пацанiв теж зауважили шрами цього чоловiка.

– Ми хотiли просто позичити в нього, покататись…

Голос бiльшого пацана набрав iнших iнтонацiй i наче потоншав.

– Можете самi його взяти, якщо хочете, – квапливо докинув менший пацан.

Дядько й далi дивився на них. Вiн показав Маркусовi жестом, щоб забирав велосипед. Пацани почали задкувати.

– Де ви мешкаете?

– У Тьосенi. А ви… його батько?

– Чом би й нi? Наступна зупинка – Тьосен, ясно?

Пацани кивнули в унiсон. Повернулись i, мов за командою, подибали геть.

Маркус подивився на дядька, який усмiхався, дивлячись на нього згори вниз. Вiн чув, як один з пацанiв сказав iншому:

– Його батько наркоман – ти бачив його руки?

– Як тебе звати? – запитав чоловiк.

– Маркус, – вiдповiв вiн.

– Приемного тобi лiта, Маркусе, – сказав дядько, що повернув йому велосипед, i пiдiйшов до ворiт жовтого будинку. Маркус затамував подих. Будинок був такий, як решта будинкiв на вулицi: не дуже великий, квадратна коробка, оточений невеличким садом. Щоправда, будинок не завадило б освiжити фарбою, а по саду пройтися з газонокосаркою. Однак це ж був саме той будинок… Дядько попрямував просто до сходiв, що вели до пiдвалу. Не до парадних дверей, в якi часом, – Маркус не раз бачив, – безрезультатно стукали комiвояжери чи Свiдки Єгови. Невже вiн знае про ключi, захованi на сволоку над пiдвальними дверима, що iх Маркус нiколи не забувае покласти на мiсце?

Вiн отримав вiдповiдь на це запитання, почувши, як вiдчинились i зачинились пiдвальнi дверi.

У Маркуса перехопило подих. Скiльки вiн себе пам’ятав, нiхто не заходив усередину цього будинку. Щоправда, пам’ятав вiн себе заледве з п’яти рокiв, тобто впродовж семи останнiх рокiв. Але так чи iнак, не випадало дивуватися, що будинок стоiть порожнiй: хто схотiв би мешкати в будинку, де хтось наклав на себе руки?

Так, один чоловiк бував тут, напевне, двiчi на рiк. Маркус бачив його тiльки раз i здогадався, що це мае бути той, хто вмикае опалення на мiнiмум восени i знову його вимикае навеснi. Вiн, либонь, i за рахунками сплачуе. Мама казала, що без електрики й опалення будинок за цей час одряхлiв би настiльки, що став би зовсiм нежилим. Але хто той чоловiк, мама теж не знала. Однак Маркус точно пам’ятав, що той чоловiк був аж нiяк не схожий на дядька, який зараз увiйшов у будинок.

Маркус побачив обличчя чужинця в кухонному вiкнi: в усьому будинку не було фiранок; тому, коли Маркус бував усерединi, вiн тримався якомога далi вiд вiкон, щоб не попастись кому-небудь на очi. Не схоже, щоб той дядько мав намiр умикати опалення, то що ж йому там треба? Як би Маркусовi простежити… Аж тут вiн згадав про телескоп.

Маркус протиснувся з велосипедом крiзь ворота до червоного будинку i помчав нагору в свою спальню. Його телескоп – насправдi звичайний бiнокль на пiдставцi – то було едине, що його батько не взяв iз собою, коли пiшов вiд них. Принаймнi так казала мама. Маркус нацiлив бiнокль на жовтий будинок i навiв рiзкiсть. Дядько з кухнi пiшов. Маркус став переводити бiнокль з вiкна на вiкно. І осьде вiн! У спальнi хлопця. Там, де мешкав наркоман. Маркус дослiджував будинок i знав там кожен куточок. Включаючи тайник пiд мостиною у великiй спальнi. Але навiть якби господар не вкоротив собi вiку у власному помешканнi, Маркус нi за що не хотiв би оселитись у жовтому будинку. Перш нiж будинок покинули назавжди, там мешкав син самогубця. Син був наркоманом, тож улаштував там жахливий безлад i нiколи не прибирав. Вiн не робив найменшого ремонту, тому пiд час кожного дощу дах протiкав. Той син пропав невдовзi пiсля Маркусового народження. Вiн потрапив у в’язницю, казала мама Маркуса. За вбивство людини. Маркус став замислюватися, чи будинок не накладае закляття на тих, хто в ньому оселяеться, через що вони вбивають себе або iнших. Маркус здригнувся. Хоча будинок саме тим його найбiльше й вабив, що було в ньому щось зловiсне: можна було вигадувати iсторii про те, що вiдбувалося в ньому всерединi. Тiльки сьогоднi немае потреби щось вигадувати, сьогоднi й без того в будинку щось вiдбуваеться.





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/u-nesbo/sin/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Скiфл (англ.) – пiснi у стилi фолк, блюз, регтайм, що виконуються спiваком з ансамблем iмпровiзованих iнструментiв: стиль виник у США в 1920 – 1930-тi роки i на короткий час вiдродився в Британii в 50-тi.




2


Рiчка Акер протiкае повз згадувану площу Александра К’елланда i через парк Куба неподалiк, яким простував востанне Пер Волан.




3


Жувальний тютюн (норв.).




4


Бускеруд – фюльке (адмiнiстративно-територiальна одиниця в Норвегii), неподалiк вiд столицi.




5


Драммен – мiсто у фюльке Бускеруд.




6


Мiсто Фарсунн у фюльке Вестагдер.




7


Tvillingen (норв.): близнюки – в прямому значеннi, а також назва сузiр’я.




8


Маеться на увазi повiт Станге i мiсто Хамар у фюльке Хедмарк.




9


Право, що регулюе дiяльнiсть акцiонерних компанiй.




10


Вестлан (норв. Vestlandet) – захiдна частина Норвегii.




11


«Спiд» (вiд англ. speed – «швидкiсть») – наркотик з групи стимуляторiв (амфетамiн або метамфетамiн).




12


Букв.: «Пагорби Екеберга» – паркова мiсцевiсть на пiвдень вiд Осло.




13


Букв.: «втома спiвчуття» (англ.).




14


Так зване «громадське мистецтво» початково набуло розвитку в США у 1960-тi, коли деякi штати ухвалили постанови про те, що не менше 1 % з бюджету будiвництва громадських споруд мае вiддаватись на iхне художне оформлення.




15


Лiллесан – мiсто у фюльке Еустагдер.




16


Nybrua (норв.): букв. Новий Мiст – насправдi його перекинули через рiчку Акерсельва у пiвнiчному районi Осло Грюнерльокка ще в 1827 р.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения